WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Соціальна допомога в Україні в кінці. XVIII- на поч. XX ст. - Реферат

Соціальна допомога в Україні в кінці. XVIII- на поч. XX ст. - Реферат


Реферат на тему:
Соціальна допомога в Україні в кінці. XVIII- на поч. XX ст.
ПЛАН
1. Суспільна опіка на територіях підросійської України.
2. Соціальна допомога в Галичині.
3. Приватна благодійність в Україні. Філантропічна діяльність Андрея Шептицького.
Література
1. Суспільна опіка на територіях підросійської України
За результатами Переяславської угоди 1654 року майже всі українські землі на засадах автономії увійшли до складу Росії. Але після російсько-польської війни 1660-1667 рр. відбувся територіальний поділ України.
Під польську сферу впливу відійшли західноукраїнські землі (Східна Галичина і Волинь) та Правобережжя. За Росією закріплювались Лівобережжя з Києвом, території Запорізької Січі, Слобідська Україна. Після третього поділу Польщі (1795 р.) до Росії приєдналося Правобережжя.
Отже, на початок ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входили до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. У цей період спочатку була обмежена, а згодом повністю зруйнована Запорізька община.
Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була казенна плата. Вона відала збиранням з населення податків. Щодо найбільшої маси населення - кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один - Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: "Не бере, бо дуже багатий".
Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки. В аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення у грошах своїх потреб, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С.Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О.Розумовського сина останнього українського гетьмана.
Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Важким тягарем на їх плечі лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їх правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя, продавали і міняли підлеглих, розлучаючи членів їх сімей, могли позбавити майна тощо.
У першій половині XIX ст. відбувається перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. 3 проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства.
У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. Далеко не рідкісним явищем було розорення латифундій земельних магнатів. З іншого боку, створювалась заможна. сільська верхівка, яка, накопивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникли насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко родоначальник династії відомих цукрозаводчиків виходець із козацького роду.
Така динаміка перетворень "багатство - бідність" є дуже важливим матеріалом для соціальних працівників, які досліджують причини злидарства й убогості та шляхи запобігання такому соціальному лихові.
Перша половина XIX ст. характеризується також глибокими змінами У промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.
У цей час з'являються нові галузі виробництва - кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. У межах феодалізму формуються нові капіталістичні відносини.
Перша половина ХІХ ст. - це період визрівання глибокої соціальної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі.
Дуже гостро у досліджуваному періоді стоїть питання допомоги тим верствам населення, які потребують.
Цілком очевидно, що увійшовши до складу Росії, Україна зазнала впливу законопроектів та реформ у справі опіки нужденних, прийнятих російськими царями та урядовцями. Органами, які надавали соціальну допомогу, були створені ще царицею Катериною, прикази суспільної опіки.
Проте вони не могли задовольнити потреби населення і не тільки через нестачу засобів і недосконалість адміністративно-господарської системи, цьому сприяла і погана слава закладів суспільної опіки.
Окремо варто зупинитися на діяльності церкви та монастирів у справі соціальної допомоги.
Факти переконують, що церква в Україні використовувала далеко не всі свої можливості для організації широкомасштабної милосердної роботи. Навіть монастирі середнього статку і заможні здебільшого піклувалися виключно про власне матеріальне благополуччя. Так, братія Сатанівської та Барської обителів "опікувалася" місцевими жебраками лише в тому плані, що змушувала їх ділитися своєю "виручкою". У 1770-1771 рр. мав місце обурливий випадок, коли монахи Кирилівського монастиря відмовились пожертвувати своїм майном та спокоєм для організації боротьби з епідемією чуми, чим залишили в киян про себе недобру пам'ять (6, 257).
Дуже часто якраз бідні монастирі ставали притулком для кволих, убогих і самотніх.
Звичайно, не всі монастирі мали
Loading...

 
 

Цікаве