WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Розвиток системи соціальної допомоги у Радянській Україні - Реферат

Розвиток системи соціальної допомоги у Радянській Україні - Реферат

1920р. відбулося розмежування функцій та повноважень різних відомств. До функцій Наркомату праці віднесено встановлення загальних норм пенсій і допомоги. До Наркомату охорони здоров'я відійшли всі лікувальні установи, що раніше належали до НКЗС.
Стратегію соціального забезпечення суттєво змінила нова економічна політика (неп), введена в дію на початку 20-х років. Основними напрямками діяльності НКЗС у той період були: забезпечення селянства та осіб "самостійної праці" в порядку обов'язкової взаємодопомоги; кооперація інвалідів; соціальне страхування робітників; державне забезпечення родин червоноармійців у містах. Разом з цим, органам НКЗС доручалися наступні види робіт: надання "допомоги жертвам контрреволюції", боротьба з жебрацтвом та проституцією, допомога під час стихійних лих, опіка та піклування.
Допомогу "жертвам контрреволюції" розпочато з 1918 р., коли при губернських та повітових відділах НКЗС були створені спеціальні відділи. До цієї категорії населення належали постраждалі радянські службовці, політичні амністовані, політичні емігранти, політичні біженці, а також сім'ї зазначеного кола осіб. Згідно з постановою уряду їх забезпечували роботою, одягом, житлом, медичною і грошовою допомогою, оформляли їм пенсії, направляли дітей до притулків тощо.
Діяльність, спрямовану на ліквідацію різних проявів соціальної патології - жебрацтва, проституції - НКЗС здійснював разом з Наркоматом охорони здоров'я, бо проституція, викликана значною мірою масовим безробіттям, спричинила спалах інфекційних захворювань. Проституція і бродяжництво розглядались у Радянській країні як пережиток капіталізму, хоч більшовицька держава була надійно захищена від впливу капіталістичних країн. Як головний напрямок боротьби з цими негативними явищами використовувалась праця у лікувально-виховних та трудових закладах.
Як засіб боротьби з професійним жебрацтвом трудова допомога надавалась з 1919 року. У спеціальних розподільниках жебраків залежно від працездатності розподіляли по різних типах закладів. Проте зростання чисельності злидарів не припинялось, бо органи соціальної допомоги не спроможні були дати раду такій величезній на той час масі нужденних. До того ж мізерний розмір соціальної допомоги навіть тим, хто її отримував, змушував людей займатись жебрацтвом.
Одним із важливих напрямків діяльності державних органів соціального забезпечення у 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. Проблема сотень тисяч безпритульних дітей вирішувалась через відкриття дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній. Тривав пошук шляхів соціального виховання.
У липні 1920 року Наркомос УРСР видав "Декларацію про соціальне виховання дітей". У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління". "Декларація..." вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному процесі. Окремі питання у документі трактувались з позиції "відмирання школи", замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалась роль сім'ї у вихованні дітей. На той час існувала помилкова думка про неминуче відмирання сім'ї в умовах соціалізму.
Пошуками шляхів соціального виховання займався відомий український педагог А.С.Макаренко. Виступаючи проти вульгаризації ідей соціального виховання, їх викривлення на практиці, він вважав, що найбільш прийнятним видом навчально-виховного закладу є трудова колонія, де можна створити всі умови для виховання нової людини, радянського громадянина, колективіста.
Проте з середини 20- років у Радянській державі змінилося ставлення до безпритульних: закривались дитячі будинки, дітей фізично винищували. Їх вивозили товарними вагонами далеко за місто, там залишали у закритих відчеплених вагонах, де діти помирали...
В Одесі дітей саджали на баржу і відправляли їх ніби на прогулянку по морю, серед моря їх скидали у воду... Ці страшні картини з життя безпритульних описав Григорій Ващенко на підставі свідчень колишніх безпритульних, що згодом стали емігрантами (1, 73).
Певне значення для розвитку діяльності з порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі Правового захисту дітей Нарком освіти. Вона проводила боротьбу із жебракуванням, безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким ставленням у сім'ях.
Заслуговує на увагу досвід роботи самих інспекторів - братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші 21 року. Вони відвідували майстерні, сім'ї, установи; затримували малолітніх правопорушників і направляли їх в дитячі приймальники-розподільники. Безпритульних дітей-сиріт і тих, що перебували в дитячих закладах, влаштовували в сім'ї.
Важливим напрямком соціальної допомоги була підтримка селянства. У середині 20-х років воно стало головним об'єктом діяльності НКЗС, який сприяв організації селянської громадської взаємодопомоги (СГВ). Вона була узаконена у травні 1921 року, а вже у 1922 р. розгорнулась активна робота із створення селянських комітетів громадської взаємодопомоги. На них були покладені функції самозабезпечення і патронажу нужденних.
Головними формами діяльності таких комітетів були: надання індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (грошова допомога, позики, трудова допомога); соціальна взаємодопомога (громадська оранка, запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат-читалень, будинків для інвалідів); правова допомога (захист інтересів мало імущих при стягуванні податків, наділенні землею, лісом). Комітети мали стежити за тим, щоб землі червоноармійців, інвалідів, сиріт і бідноти були оброблені, організовувати недільники, нести відповідальність за "задоволення інших господарських потреб сиріт, інвалідів, бідноти ... за недопущення експлуатації їх куркульством".
Селянські товариства взаємодопомоги організовувались з метою стабілізації соціального становища на селі, адже згідно з переписом 1926 р. на селі проживало трохи більше 80 % населення країни, і держава була не в змозі утримувати всі незабезпечені категорії селян за рахунок бюджету. На відміну від колишньої селянської допомоги івзаємодопомоги (XIX - поч. ХХ ст.) тепер організація комітетів стає обов'язковою повинністю. Тобто держава вирішила допомогти певним групам селян за рахунок коштів інших груп, сама нічого не вкладаючи, хоч податки на селян були на той час головним джерелом наповнення Держбюджету.
Після організації колгоспів відбулися зміни у формах соціальної допомоги на селі. До діяльності селянських товариств були віднесені каси взаємодопомоги колгоспників. Така переорієнтація пов'язана з тим, що почав намічатися перехід від індивідуальних методів допомоги до колективних, а контроль покладався на народні комісаріати соціального забезпечення.
2. Завершення формування української радянської системи соціального захисту в 30-ті роки
У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення проголошувалась робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів. У цей період отримали розвиток різноманітні кооперативи і громадські організації людей з обмеженими фізичними можливостями: Українське товариство сліпих, об'єднання глухонімих. Ці громадські організації займались створенням артілей і кооперативів, вирішуючи таким чином питання залучення інвалідів до праці. Вони сприяли проведенню державними органами заходів лікувального характеру, протезування,
Loading...

 
 

Цікаве