WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Основні тенденції розвитку благодійності у західній Європі, Росії та США (з кінця ХVIII до поч. XX ст.) - Реферат

Основні тенденції розвитку благодійності у західній Європі, Росії та США (з кінця ХVIII до поч. XX ст.) - Реферат

продовжує складатися державно-адміністративна опіка в Росії. Її формування розпочалося із петровських реформ, які суттєво змінили систему захисту і допомоги вразливим категоріям населення. У суспільстві визначився новий підхід до людини. Якщо для середньовіччя характерне заперечення цінності особистості, пріоритет принципів колективізму, то в епоху формування абсолютизму значущість людини розглядалася з позицій її трудової вартості. Ось чому розпочалось викорінення професійного жебрацтва, здійснення секуляризації монастирських земель, підсилення ролі держави у підтримці нужденних.
За правління Петра І сформувалась досить розгалужена система соціального захисту. До неї входили:
а) центральні органи спочатку Патріарші і Монастирський прикази від 1712 р. Святійший Синод, а від 1724 р. Камер-контора;
б) міські магістрати;
в) дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;
г) війти (староста) і соцькі у поселеннях з вільним населенням (1, 23).
Інститути опіки цього періоду можна умовно поділити на інститути соціального контролю та соціальної допомоги. До перших слід віднести гамівні і прядильні будинки, до других шпиталі.
У зв'язку з прийняттям нового адміністративного зводу законів про губернії Катериною П організовано (1775 р.) спеціальний орган - прикази суспільної опіки.
У кожній губернії створювався такий приказ під головуванням цивільного губернатора. Прикази суспільної опіки включали в себе як інститути підтримки, так і інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богадільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні.
Створені прикази, зазвичай, з метою розширення своєї фінансової бази займалися широкою комерційною діяльністю, утримуючи цегельні, черепичні заводи, крамниці тощо. Пошуки належної системи фінансування приказів суспільної опіки тривали до 1810 р., коли вони перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше Міністерства внутрішніх справ. Ці міністерства стимулювали прикази до збільшення фінансових засобів, дозволяючи їм ведення господарських і майнових операцій.
У другій чверті XIX ст. фінансовий стан приказів різко погіршився. У 1856 р. їм було заборонено займатися кридитно-позиковими операціями , що передбачало повернення їх до ролі чисто благодійницьких організацій. У 1857 р. було запропоновано прикази зовсім ліквідувати. Їх робота викликала все більше нарікань і незадоволення. Виявились два серйозних недоліки приказної системи. По-перше, зростаюча бюрократизація і дріб'язкова опіка зі сторони Міністерства внутрішніх справ. По-друге, грошей приказів ніяк не вистачало на організацію кваліфікованої допомоги в благодійницьких установах.
На кінець періоду, що розглядається (станом на 1862 р.), склалася певна структура інститутів допомоги: лікувальні установи (лікарні, будинки для душевнохворих); установи опіки (богадільні, інвалідні будинки для невиліковно хворих); навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища для дітей канцелярських службовців); інститути пансіонерів, місцеві благодійні товариства.
До середини ХІХ ст. виникло розуміння того, що система державної опіки в Росії не зможе розв'язати проблеми соціальної допомоги нужденним. Необхідний союз із суспільними благодійними організаціями. Станом на 1861 р. благодійні товариства існували лише у 8 містах імперії, а до 1863 р. були закладені ще в 9 губерніях. У зв'язку з цим величезне значення у справі подальшого розвитку системи державної опіки мало заснування у 1864 р. земських, а в 1870 р. і міських органів місцевого самоврядування.
У зазначений період у Росії розвиваються державні підходи до проблем інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, проституції, дитячої бездоглядності.
Спочатку державна участь у розв'язанні проблем, пов'язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, полягала в організації для них притулків. Згодом інвалідами, що не мали власної домівки, опікувалися монастирі, постригши їх у ченці.
Катерина П звільниламонастирі від утримання воєнних інвалідів, але з церковних і монастирських доходів вилучила 125 тис. крб. на утримання інвалідів війни, їхніх жінок і дітей. Вона заснувала інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі. Мережу цих будинків було розширено за правління Олександра І (1, 26).
У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із завдань якого була опіка над хворими та пораненими вояками, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою над генералами, офіцерами, що зазнали поранень, та їхніми родинами. Якщо такі колишні військові були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі державні посади (поліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на роботу не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер-офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам виплачувався оклад, який вони отримували у своїх полках (у мирний час).
Зміни стосувалися соціальної допомоги не лише воєнних інвалідів. У період правління Катерини ІІ обов'язковим елементом опіки в губерніях стали будинки для душевнохворих. На початок ХІХ ст. закладено основу опіки над сліпими та глухими.
У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга французького вченого, автора методики навчання сліпих В.Гаюі який заснував тут цього ж року перший заклад для сліпих. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богодільня для незрячих жінок. Опікуватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкінці XIX ст. ця діяльність набувала системності і оформилася у певний напрямок суспільної опіки (1, 27).
За правління Катерини активізувалася опіка над дітьми. У російському законодавстві до питання інфантициду повернулися у XIX ст. (зводи законів 1813 і 1845 рр.). Тепер винуватці у вчиненому вже не підлягали смертній карі, а присуджувалися лише до різних термінів каторжних робіт.
Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби, як проституція. У 20-ті роки ХVII ст. з'явилися перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували звідницькі квартири. Перші кроки щодо контролю над цим явищем зроблено за правління Катерини П. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під "промисел розпусти", порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики (1, 27).
Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагнула перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формуючи державну систему благодійництва за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської.
Література:
1. Горілий А.Т. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). - Тернопіль: ТАНГ, 2001. - 68с.
2. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в Росии /с древности до начала ХХ века/. - М.: Академический проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. - 480 с.
3. Попович Г.М. Історія соціальної роботи в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. - Ужгород: Гражда, 2000. - 143 с.
4. Теория социальной работы: Учебник /Под ред. проф. Е.И.Холостовой. - М.: Юристъ, 1998. - 334с.
5. Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учебное пособие. - М.: Академический проект, 2001. - 496с.
6. Фирсов М.В.. Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для судентов высш. учеб. завед. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. - 432с.
Loading...

 
 

Цікаве