WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Про особливості навчання дітей правам людей - Реферат

Про особливості навчання дітей правам людей - Реферат


Реферат на тему:
Про особливості навчання дітей правам людей
Як важко зробити перші кроки кожному вчителеві, який намірився навчати дітей правам людини. Стільки думок обсідають голову, і таких непростих... І цьому є свої причини.
По-перше, самому вчителеві не дуже зрозуміле поняття "права людини" (хоча найчастіше навіть сьогодні побутує думка, що це те, про записано в Конституції України - і не більше), бо хто й коли знайомив нас із Загальною декларацією прав людини чи з іншими міжнародними документами в галузі прав людини? (Я, наприклад, зберігаю як унікальний документ газетну сторінку "Аргументов й фактов" за 1986 рік, бо вперше прочитала повний текст Декларації, а не окремі уривки.) І що значить навчати правам людини молодших школярів? Як ти малюкові 1-го класу поясниш права людини?
Добре, що в пригоді стала брошура ООН "Викладання прав людини", де дуже просто і наочно показано, що таке навчання (точніше - виховання) відрізняється від нашого стандартного і може бути не лише корисним, але й цікавим. І не так важливо для малюків засвоїти (а точніше зазубрити) поняття "декларація", "конвенція", а набагато важливіше навчити їх уважному ставленню один до одного, повазі тих, хто не поділяє твоїх захоплень, навчити виходити з конфліктних ситуацій ненасильницьким шляхом, дати можливість кожній дитині відчути свою унікальність і неповторність, індивідуальність серед таких же індивідуумів.
По-друге, як виховувати оту саму гідність, коли навіть на порозі першого класу інколи можна почути: "Закрили роти! Сядь, кому сказано! Мамі своїй розкажеш, а в мене ти будеш мовчати, поки я не запитаю!"; а що вже говорити про старші класи: там можна почути щось ще "крутіше" і вже не тільки від учителя, а від "об'єкта навчання"?
Як бути з тією самою гідністю самому вчителеві, коли він в собі її не може віднайти: його родині доводиться рахувати копійки, щоб вистачило на сяку-таку їжу, а адміністрація школи настійливо "пропонує" писати заяву "за власний рахунок" під час канікул, посилаючись на вказівки зверху? Так, - не напишеш заяви, тебе ніхто у відпустку не відправить силоміць (чиновники теж закони читають), але ж якщо зважишся на такий крок, щоб не писати заяву, то потрапиш до "неблагонадійних" (бо для чиновників і якість директора школи оцінюється дуже просто: чи всі, чи не всі вчителі школи написали зави про відпустку за власний рахунок під час канікул), а вже адміністрація школи знайде шляхи "приборкання неслухняного". Тож пересічний учитель скаже собі: я не боєць, перти проти цілої державної системи я не зможу, та й який сенс у цьому, - все одно програю, витрачу час і нерви, а можливо й роботу, а до пенсії лишилося вже не так і багато...
Пригадується фраза, сказана однією вчителькою: "Знаєте, неможливо говорити про гідність, стоячи на колінах. Ми так звикли, що держава регламентувала для нас усе: від того, що і як вивчати в школі, до того, що і як думати про все на світі, включаючи навіть власні захоплення чи уподобання. А тепер все по-іншому: під лежачий камінь вода не тектиме, треба дбати про захист своїх прав самому, бо ж держава є першим порушником прав людини... А ми до цього не готові, не привчені, нам стає легше на душі, коли ми в учительській звично "перемиємо кісточки" президентові, уряду, лідерам партій і знову розповземося по своїх кабінетах, сподіваючись на милість нашої держави... Як я можу говорити дітям про права, коли мої власні порушуються на кожному кроці, а я сама не маю снаги захищати їх та й не знаю як?"
По-третє, чи не найважче: а як же бути вчителеві в тій ситуації, яка потребуватиме практичного правозахисту (наприклад, жорстоке поводження з дітьми з боку батьків чи правоохоронних органів; а якщо так вчинив твій колега?) Малоймовірно, що поруч з тобою в школі працюють лише однодумці; все одно знайдуться такі, які будуть казати: "Що? Права? Та вони нам і так на голови сіли, а тепер ще "права качати" почнуть? А ми що, не люди? А учні не порушують наші права? Значить тепер так: він тебе матом пошле, а ти не смій у відповідь і слова мовити? Ні, це дурниці, даремна трата часу!" Може, так, може, приблизно так можуть висловитися деякі вчителі. І найжахливіше - це те, про що ти будеш говорити на своєму уроці, і що учні почують від такого вчителя на його уроці.
Знову питання: як тут бути? Звісно, що обстоювати свою думку і намагатися переконати хибність позиції колеги. А коли це не допоможе? Отже, ставати активним і до кінця пройти шлях, якщо мова йде про антипедагогічні методи. А це знову - бути в центрі уваги колективу й батьків, бути "предметом для перемивання" всіх твоїх гріхів, недоліків, бо хто ж у такій ситуації буде говорити про твої досягнення чи успіхи? Тож учитель і запитує себе, чи готовий він до цього?
А як бути в ситуації, коли підліток (твій учень) підходить в школі на перерві і говорить, що його вчора били в міліції (скрутили руки і доставили у відділок, бо щось буркнув не дуже ввічливе у відповідь міліціонерові, який скомандував: "Ану сюди! Швидко!" на автобусній зупинці неподалік дому)? Питання... Питання...
Та коли вже крок зроблено, коли вже ніхто не заперечує необхідності ведення такого курсу навчання і виховання? Далі - мандрівка у незвіданий світ цікавих, часто непередбачуваних ситуацій, коли захоплення і радість чергуються з відчаєм (чому це не вийшло? де я припустився помилки? чому зовсім протилежний ефект? як бути? що робити далі?).
П'ятий клас. Перший урок з курсу прав людини (і взагалі перший, бо в молодшій школі цього курсу не було). Для початку вирішила провести гру "Знайомство" (нагадаю: кожна дитина запитує свого сусіда за партою, що він найбільше в світі любить? і що йому найбільше не подобається? і таким чином знайомить усіх присутніх з однокласником). Були сумніви, чи варто це робити, адже вони вже й так три роки навчалися разом, то, напевне, знають один про одного майже все. Та все ж - наважуюсь, бо інтуїтивно відчуваю, що вони знають, як хто навчається, який за характером, за манерою спілкування, але щоб про таке... Навряд чи знають. І не помилилася. Вони з такою цікавістю слухають про своїх товаришів. Виявляється, Ігор дуже любить домашніх тварин (вигуки здивування), Таня любить спостерігати за різними комашками і вже чимало знає про них (тиша в класі - зовсім не очікуване), Славко життя не уявляє без морозива (вигуки підтримки й солідарності). Хтось не любить манну кашу, когось дратує те, що однокласники вигадують образливі прізвиська, іншому не до смаку смажена риба, ще хтось терпіти не може, коли вчитель підвищує голос на учня...
Урок проходить жваво, цікаво, та й для мене це можливість познайомитися з учнями, так би мовити, неформально. Але помічаю, що за останнім столом Сашко зовсім не слухає і намагається втягнути в розмову свого товариша, зовсім не цікавлячись, про що ж іде мова на уроці. Роблю зауваження, що Сашко не слухає своїх товаришів. І тут звідусіль, як по команді, чую: "Ви не звертайте на нього уваги, - він другорічник!", "Сашко-двійочник, він завжди такий!", "Його навіть з класу виганяли, бо він ніколи не слухає вчителів!", "Ми й так знаємо, що він любить! Прогулювати уроки!". Гамір стоїть такий, що й у коридорі чути. Що робити? Ляснути по столу журналом (це допомагає: виходить голосно й несподівано, і від несподіванки учні, може, на деякий час замовкнуть)? Набрати в легені повітря й не грубо але дуже голосно сказати (точніше перекричати): "Прошу припинити розмови!"? (Інколи допомагає.) Не зробила ні того, ні іншого. Стояла, чекала, спостерігала. І не знала, як бути далі.
Крикуни через кілька хвилин замовкли, і всі від мене чогось чекали: якогось вчинку, якихось слів, загалом якихось дій. Я з роздратуванням подивилася на свій план уроку: там так все добре розписано, так гладенько, усе розкладено по полицях: тема, мета, зміст, методи, прийоми, використана література; але в жодній допоміжній літературі нічогісінько не сказано про такі ситуації. Що ж мені робити? А робити щось треба. Підходжу до Сашка і запитую, чому він не хоче брати участь у нашій розмові. "А ви що, за це двійку поставите?" "Ні", - кажу. "Тоді я просто не хочу і все". "Добре, - погоджуюсь я. - Але не відволікай інших, можеш зайнятися чим хочеш, але не заважай нам". Він демонстративно дістав фломастери, зошит, якісь підручники і щось почав малювати (але все це я спостерігала краєчком ока, бо ми вели розмову далі з класом). Та все ж я зауважила, що він прислухається до наших розмов і, як мені здалося, навіть трохи пишається тим, що має особливий статус: от не захотів - і не буде! Гадала, що у мене ще буде нагода познайомити його таким чином з класом, треба тільки знайти слушний момент.
Врешті воно так і сталося, коли ми разом робили витинанки на виставку. У нього вона вийшла дуже гарна, і вже як природне прозвучало питання до нього: "То що ж ти найбільше любиш?" - "Малювати й майструвати що-небудь". І не було негативного ставлення з боку однокласників, не було запопадливих вигуків, усі оцінили його майстерність у витинанках і, звичайно ж, повірили, що малювати й майструвати він не тільки любить, а й вміє. І Сашко стояв серед класу такий задоволений, з таким сяючим поглядом! А потім вистрибом підбіг до столу із щоденником: "Напишіть мені в щоденник!" Беру ручку, розкриваю щоденник, помережаний записами "Розмовляє на уроці!", "Не працює!", "Немає домашнього завдання!", "Прогуляв урок!" і додаю свій запис: "Молодець! Зробив дуже гарну витинанку на виставку!" Не знаю, наскільки вплине запис на його навчання й поведінку далі, але радію, що він без примусу і обов'язковості зробив гарну роботу, яка й товаришам, і йому самому сподобалася, принесла крихітку радості для всіх.
А далі наступні класи, наступні уроки...
Loading...

 
 

Цікаве