WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Проблеми вивчення у школі творчості українських письменників східної діаспори - Реферат

Проблеми вивчення у школі творчості українських письменників східної діаспори - Реферат


Реферат на тему:
Проблеми вивчення у школі творчості українських письменників східної діаспори
За останнє десятиліття програми з літератури зазнали радикальних змін. Так, зокрема почали вивчатися твори письменників західної діаспори. Разом із тим поза увагою школи (та й не тільки школи!) залишаються цілі масиви українського красного письменства, що розвивалося і розвивається протягом кількох століть за східними межами метрополії.
Особливо відчутною стає така втрата в нашій культурі зараз, коли приходить гостре усвідомлення того, що мільйони українців, що живуть на схід від України, з початком 90-х років опинилися за межами вітчизни. І якщо зовсім недавно ми жили в одній (але не своїй!) країні, і, здавалося, ніщо не перешкоджало нашим взаєминам, то тепер на шляху до цих взаємин виникає ряд нових перешкод. Тому і спостерігається така гірка колізія: східна діаспора фізично існує, а культурних досягнень її ніхто не знає й не вивчає.
Варто пригадати хоча б побіжно досягнення українського письменства Східної Слобожанщини, окрасою якого стали імена таких письменників, як М. Костомаров, І. Горленко, І. Дикарєв, О. Афанасьєв-Чужбинський, А. Животко, В. Єрошенко, Є. Плужник, К. Буревій, А. Панів, Г. Михайличенко та ін. Та чи шануємо ми їхній внесок у літературу, що знаємо про культурне життя наших земляків-сучасників? Практично нічого.
А розвиток рідного слова українськими письменниками Берестейщини? Відомі з давніх часів імена берестейців: полемістів І. Потія та А. Филиповича; ченця, патріота, автора віршів і відомого "Діаріуша", численних повчань і послань К. Туровського. З пізніших історичних епох до нас дійшли твори берестейця, представника нової української літератури О. Стороженка. XX століття дало українських поетів-поліщуків:
Д. Фальківського, О. Лейтеса, С. Семенюка, В. Китаєвського, І. Хмеля, О. Лапського; прозаїка Ф. Одрача і публіциста В. Ольхівського.
Як там сьогодні на Берестейщині з українським словом? Чи вивчають у школах твори земляків? А чи згадуємо про них ми? Певно, що увага до духовних здобутків українства за межами батьківщини потрібна не лише нам, сущим у метрополії. Це потужний стимул для відродження української духовності і в східній діаспорі.
Очевидно, що літературна історія східної української діаспори не вичерпується лише названими вище регіонами Росії. Пильної уваги філологів чекають літературні процеси на землях Зеленого клину (Далекий Схід), Сірого клину (Казахстан), літературні традиції українців Москви та Петербурга. Результати цих досліджень могли б поповнити не таку вже і багату програму української літератури для загальноосвітньої та вищої школи.
Проблема вивчення творчості зарубіжних письменників-земляків у значній мірі залежить і від стану українського літературознавства в названих регіонах. Та чи є на цьому терені втішні приклади? Прикро констатувати, але їх дуже мало. Хіба що більш-менш сприятливою є ситуація на Кубані.
Процес дослідження творчості українських письменників Кубані розгортається як серед вчених діаспори (В. Дроздовський, В. Орел, В. Чума-ченко, Ю. Шевельов, В. Бардадим, М. Веленгурин та ін.), так і в Україні (С. Крижанівський, Л. Бойко, В. Бурбела та ін.). Накопичений дослідницький матеріал створює об'єктивні можливості до побудови навчальної педагогічно-методичної системи вивчення української літератури Кубані в загальноосвітній школі.
На цьому багатому на врожаї полі української духовності письменниками-кубанцями зроблено чимало. Тут необхідно пригадати творчі здобутки А. Головатого, Я. Мішковського, Я. Кухаренка, В. Мови (Лиманського), Я. Жарка, В. Потапенка, О. Півня, М. Канівецького, поетів-кубанців 20-х років О. Кирія, Н. Щербини, Ю. Литовченка, В. Чередниченка, К. Кравченка, К. Тихого, сучасного поета І. Варавви. Наведемо вражаючий факт про розвиток українського письменства на Кубані у 20-ті роки. Літературний журнал "Плуг" повідомляв: "В середині листопада СКАПП'у (Північно-кавказька асоціація пролетписьменників) прийняв до свого складу літературну групу українських письменників Кавказу (Кубані), як свою секцію. В складі секції є десь 50 чоловік"'. На жаль, уже в першій половині 30-х років від культурних здобутків українства Кубані практично нічого не залишилось: інтелігенція була репресована, всі українські навчальні заклади закрито. На Сибір пішли десятки тисяч нескорених козаків-селян. Виселено повністю кілька українських станиць.
І тільки зараз, з початку 90-х років, почався повільний процес відродження українства на кубанських землях. У шкільний навчальний процес поступово впроваджуються твори українських письменників-кубанців (правда, переважно в російських перекладах).
Варто відзначити, що Кубань, життя тут українців були постійно в колі уваги "великої" України. І це не випадково. Кубань - єдиний край на земній кулі, де впродовж XIX і до 20-х років XX ст. активно плекались і зберігались традиції українського запорізького козацтва, трансформованого в кінці XVIII ст. спочатку в Чорноморське, а пізніше - в Кубанське козаче військо. А тому тут, на землях Північного Кавказу, жив і живе дух української вільнолюбивої козаччини, козацького народного слова, тут об'єктивно існувало й існує досі духовне підґрунтя для розвитку художньої літератури. Симпатії ж до козацтва, як відомо, є пріоритетними для українського характеру.
Тарас Шевченко назвав у одному із своїх листів Кубань "Козацькою Україною". Кубанські козацькі землі були в орбіті суспільних інтересів П. Куліша. У "Псалтирній псальмі", написаній у формі звернення до українського народу, лірик закликає українців прокинутись і подумати про долю правнуків. У народнопоетичному стилі він звернувся до земляків: "...зорім очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим. Од Вісли до Кубані слізьми змочим". Відомі творчі зв'язки з Кубанським українством Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Капельго-родського, В. Самійленка, М. Вороного, С. Петлюри, М. Лисенка, О. Кошиця, Д. Яворницького, А. Кащенка, І. Карпенка-Карого, Д. Чуба, В. Барки та багатьох інших діячів нашої культури.
Коротко нагадаємо історію заселення українцями Надкубання.
Кубанське Козаче Військо (Кубанське козацтво), одне з 12 козацьких військ Російської імперії, було останньою ланкою запорізьких козаків. Засноване в 1860 р. на базі Чорноморського козацтва, утвореного із залишків козаків зруйнованої Запорізької Січі. У 1792 р. разом з родинами на Кубань переселилося майже 25 тис. чорноморців, утворивши там 38 куренів. У подальшому населення Кубані зростало переважно за рахунок козаків з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, а також селян-утікачів.
Кубанське Військо мало такий устрій, як інші козацькі війська. На чолі стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивільну владу в Кубанській області, йому підпорядковувались відділові (також наказні) отамани, які мали військову й цивільну владу по відділах. Колись широке самоврядування залишилось лише в станицях: станичний збір, станичний отаман,управління й суд. Військова служба тривала довше, ніж у некозаків. Після 20 років переходили до військового ополчення.
Кубанське Козаче Військо мало багато піших частин (так званих пластунів).
Землеволодіння було організоване за традиціями Запорізького Війська. Козацька земля належала всьому війську, і воно ділило її між станицями на правах користування, а не власності. У свою чергу станиці ділили землю між всіма козаками, що досягли 16 років, на рівних паях. Кубанське Козаче Військо мало також власні фінанси, так звані військові та станичні капітали й
Loading...

 
 

Цікаве