WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Методика викладання народознавства у школі - Курсова робота

Методика викладання народознавства у школі - Курсова робота

печі, образи, килими, коци, скрині з одягом. Значного розвитку на сході України набуло гончарство, зокрема у селах понад Дінцем, де було знайдено великі поклади гончарної глини.
Ще на початку XX-го століття у хатах на Донеччині зберігалися парсуни-портрети з народними сюжетами, виконані місцевими майстрами на полотні та дереві. Кілька таких картин знаходиться в народному музеї Слобожанського побуту і культури села Прелесного Слов'янського району, в Донецькому обласному історичному музеї.
У кінці XIX-го на початку XX-го століття в Україні розвиваються такі види народного декоративно-прикладного мистецтва, як розпис, килимарство, ткацтво, вишивання, кераміка, різьбярство на дереві й на металі. З розвитком технічної бази змінюються засоби народної творчості: починають використовувати хімічні яскраві барвники, килими виготовляються машинами. У перше десятиліття XX-го ст. розгортається творчість таких визначних народних майстринь, як Т. Пата, Н. Білокінь, Г. Собачко та ін.
У роки сталінського теталітарного режиму непоправної шкоди було завдано народним промислам. Майстрам нав'язувались чужі ідеї, якими знецінювались народні традиції, ідеали. Від митців режим вимагав одного: славити партію та її вождів.
Проте народне мистецтво не вмирало, воно спромоглося зберегти у витворах найкращих його представників гуманістичний пафос, давні національні традиції.Такою була творчість Катерини Білокур з Київщини, Марії Наумчук з Донеччини та багатьох інших талановитих майстрів.
У післявоєнні роки на Донеччині, а також в інших областях України розвивається малюнок на склі, вершинним досягненням якого є творчий доробок Івана Сколоздри зі Львівщини та, на жаль, невідомої досі широким любителям народного мистецтва Євдокії Сіриченко з Волноваського району на Донеччині.
Активно популяризує вироби народних майстрів Донецький обласний художній музей, на виставках якого можна кожного року побачити широкий спектр мистецьких уподобань самодіяльних і професійних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. Ці здобутки висвітлюються на сторінках обласної преси. Постійна рубрика з проблем мистецтва існувала протягом багатьох років на сторінках журналу "Донбас". Видавництво "Донбас" видрукувало кілька випусків науково-популярних статей про творчість народних майстрів Донеччини і Луганщини під назвою "Народные умельцы" (1975, 1980, 1988).
З певністю можна сказати. що немає такого села чи міста на Донбасі, в яких не було б майстрів народного мистецтва. І нехай це люди не з широковідомими іменами, їхня творчість обов'язково знайде відгук у дитячих серцях. Місцеві майстри залюбки принесуть до школи власні вироби, розкажуть про них широкій шкільній аудиторії.
Для багатьох вчителів народознавства та краєзнавства дослідження творів мистецтва перетворюється в пошукову діяльність. Вчителі разом з вихованцями знаходять різноманітні вироби народних майстрів, організовують у школах виставки, народнознавчі куточки, а то й цілі музеї. Сьогодні цей патріотичний рух охопив всю Україну, він має промовисті результати й у нас на Донеччині. Тут можна назвати в першу чергу вже згадуваний народознавчий музей в селі Прелесному Слов'янського району, де кілька десятиліть вивчає і збирає мистецькі твори народних майстрів О.І. Шевченко. Вчитель часто організовує разом з дітьми мандри навколішніми селами. Досвід такої роботи краєзнавець і педагог узагальнив у своїй книзі "Мій синій птах" (М., 1990). На сторінках своєї педагогічної сповіді Олександр Іванович розповідає про прекрасні хвилини зустрічей з людьми, які ділились з вчителем і дітьми своїми радощами і горем, дарували для музею часто найзаповітніші рушники матерів і бабусь. Уривки з книги педагога допоможуть вчителям пройнятися благородним пафосом збирання і пропоганди витворів народних майстрів. Ці уривки можна прочитати й обговорити разом з учнями.
"... З дітьми ходили збирати матеріал для музею. Надвечір зайшли до бабусі Безпалової. Дітлахи залишились на вулиці, а я зайшов у двір сам. На ганок з посмішкою вийшла добра жінка. Я спитав, чи є в неї старі рушники чи будь-що для музею. "Рушники є , але я не дам. Ви пробачте, але їх я тримаю як пам'ять про мою матір". Я сказав, що це дуже добре, що зберігається материна пам'ять. Я попросив дозволу подивитись, якщо це можливо. Бабуся, мені здається, навіть зраділа моєму проханню. Мабуть, їй і самій хотілося показати роботу матері. "Ще до революції вишивала, - говорить бабуся і десь в іншій кімнаті шукає її роботу. - І ось скільки років бережу. У мене вже просили, але я нікому не віддаю". "Добре, що зберігаєте, і не давайте нікому, якщо дороге". Бабуся бережливо на руках виносить складений чистий рушник, і те, що я побачив, вразило мене. Стара жінка, розгортаючи його, плакала і з ніжністю промовила: "Це моя матінка своїми руками вишивала", - що в мене самого клубок підкотився до горла. Я сидів укляклий від побаченого, і мені ця бабуся, з її тонким голосом, здалася маленькою дівчинкою, яка заблукалася у світі. Правду кажуть: під старість люди повертаються в дитинство.
Рушники були розшиті непишним, але ніжним візерунком. Фарби від часу поблякли, але узор від цього здавався мені ще ніжнішим. Я став прощатися. У мене й думки не було забрати у старої її пам'ять. "Візьми одне", - навіть з просьбою сказала вона. Я мовчав, не знаючи, які слова підібрати. "Спасибі, ми пам'ять вашої матері обов'язково будемо ощадливо берегти". Я записав ім'я, по батькові і прізвище бабусиної матері і, дякуючи, пішов. Після цього я не став нікуди заходити. Мені і зараз вчувається голос цієї жінки. Це те, що залишається в пам'яті на все життя. Я дуже жалів, що цього не бачили діти. А як би треба було! І чим платити людям за їхню доброту?..."
* * *
"Сьогодні мені додому принесли чотири глечики і мереживо від домотканого рушника. Три дівчинки - Наталя Шаламова, Оля Житченко й Олена Марченко - самі, за своєю ініціативою, їздили велосипедами у Петрівку. Радісні, схвильовані, перебиваючи одна одну, розповідають, як вони просили у бабусів експонати. Запрошують поїхати з ними і мене. Обов'язково поїдемо. Мабуть, зараз в них говорить пристрасть до збирання, але я впевнений, що ці дівчатка вже не пройдуть байдуже повз речі, виготовлені руками майстра, художника, творця прекрасного, не викинуть в ганчірки старий домотканий рушник і в кожній з любов'ю зробленій речі побачать народного майстра. Добре б було ці почуття зберегти чистими, добрими, людяними. Я вірю, що так і буде..."
За прочитаними уривкамивчитель проведе бесіду. в якій опорними стануть такі питання: Чому старенька бабуся спочатку відмовилась подарувати Олександру Івановичу рушники, а потім один все-таки подарувала? Чому автор пожалів, що з ним не було дітей? Чому факт самостійного збирання дівчатками рушників для музею так високо оцінив автор? Звідки в Олександра Івановича переконаність, що ці дівчатка не розгублять у житті свої чисті, добрі, людяні почуття?
Список рекомендованої літератури: Антонович Д. Український орнамент //Українська культура.-К.,
Loading...

 
 

Цікаве