WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → “Празька школа” українських письменників, стисла характеристика творчості її учасників - Реферат

“Празька школа” українських письменників, стисла характеристика творчості її учасників - Реферат

площині національного буття як єдиного реального простору існування.
З'ясування інтелектуальних ідеалів та переконань пражан важливе хоча б із тієї причини, що достатньо повнокровно відображує ту творчу, ідейну чи навіть ідеологічну атмосферу, в якій працювали поети. Національне буття пражани уявляли як тяжкість, на котру впродовжісторії впливали різноманітні чинники: візантійський вплив на становлення культури, варязький вплив на зародження адміністративної та військової традиції, Дике поле (степ) - кочівники, які хвилеподібно вривалися на терени України, після занепаду київської княжої держави та королівства Данила Галицького - небезпека іноземної інтервенції з боку поляків, угорців, а після Переяславської угоди 1654 року - початок московського володарювання.
Якщо врахувати й те, що поети-пражани за життя стали свідками краху державних інститутів (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) і поневолення України радянським режимом, стає цілком зрозуміло, чому в поетиці їхньої творчості загострюється почуття трагічного, котре набуває подекуди гіперболізованих форм і перетворюється в надзвичайно напружену метаісторичну "матрицю". Трагічне є наслідком конфлікту реального та ідеального і виникає на фоні конкретного історичного фактора. В основі трагічного - суперечність, яка породжує страждання або ж відчуття катастрофи. Крім того, трагічне пов'язане з активними діями людини, крах намірів якої увиразнює й загострює колізію трагічного, особливо тоді, коли звершуються "великі справи". Відтак трагічне цілком сонорне з піднесеним, бодай утому, що воно невід'ємне з ідеєю величі та достоїнства людини. Що ж було піднесеним для "Празької школи"? Насамперед - боротьба за власну "землю обітовану" - за державу, бо лише ця ідея мала для них сенс і вирішальне значення. Ще Гегель називав державу "дійсністю моральної ідеї", моральним духом, стверджувальною волею, яка "мислить і знає себе, виконує те, що вона знає". Недарма ж Євген Маланюк в одній із поезій зізнається: "Я волю полюбив державну". Тому трагічне для пражан є ознакою загальноісторичного, універсального розвою, оскільки поразки зазнала споконвічна боротьба, й епохальною колізією трагічного є втрата державності, а відтак - втрата сенсу буття.
Тут варто торкнутись іще однієї площини, яка є ключовою для творчості "Празької школи",- це психологеми степу. В історичній долі України вирішальну роль відігравали дві основні культурно-цивілізаційні, антропологічні домінанти: осілість і переміщення. Перша знаменує собою наявність хліборобсько-земельної традиції (характерна для європейської спільноти), друга - рухливо-кочівницької (показова для азіатського світу). Якщо ж такі суперечності охарактеризувати ментально, то це буде конфлікт індивідуального світу з колективістським. У російського культуролога В. Топорова є слушне зауваження, що основною ознакою степу є "безмежність (в екстенсивному плані) й особливо (в інтенсивному плані) - коливальні рухи, які, фіксовані й візуально, й акустично, індуціюють відповідний ритм". Таке первинне, архетипне визначення природи степу збігається і з розумінням багатьох представників "Празької школи". Впродовж багатьох століть східні племена на територію України вторгалися хвилеподібно (скіфи - сармати - алани - готи - угри - авари- тюрки- печеніги- половці- монголо-татари). Недарма у статті "Начерк культурного процесу" Євген Маланюк пише: "фатальний коридор степової полоси (курсив авторів- А.Д., О. А.)... творив як би постійний топографічний "протяг", що як би "втягав" собою періодичні азійські хмари та бурі, періодичні расово-чужі навали з Азії, що їх тяжко і довго треба було відпирати або перетравляти тубільному населенню".
Але не тільки песимізм, як може здатися на перший погляд, був притаманний історіософській поетиці "Празької школи". Ніби бінарною опозицією, антитезою до трагічного у багатьох поетів-пражан виступає ідея возвеличення всього героїчного, мілітарного (військового), переможного, що знала українська історія. Героїчне, по суті, постає "ідеальним часом" у поетичних візіях Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Ольжича, а в творчості О. Лятуринської набуває частково романтичних ноток. Цим і мотивується помітна ідеалістична романтизація історичних персоналій, зафіксована чи присвятами, чи згадками імен у поезії пражан (Олександр Македонський, Ганнібал, Святослав Завойовник, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Карл XII, Симон Петлюра, Беніто Муссоліні та інші). Бо тільки експансивно-пасіонарний ідеал вождя, лідера- для поетів- здатний надихнути мільйони на подвиги в ім'я становлення національної спільноти. Скажімо, глибоко символічною для "Празької школи" є постать гетьмана Івана Мазепи. Мазепа став не просто символом хоробрості й мудрості, а перш за все фундатором національної ідеї, тим необхідним "кодом", котрий поєднав два великих "материки" української історії: "давньоукраїнський" (Русь, Галицько-Волинська держава, козаччина) і "модерний" (символи якого - Шевченко, Франко, УНР, процеси становлення політичної нації у XX столітті). Код "Мазепа", за пражанами, ніби здійснив, якщо казати сучасною мовою, своєрідну "дефрагментацію" національної історії - подолав "розрив" між державними епохами. Джерело сепаратизму, самосвідомості та етнічної пам'яті про золотий час (давні українські держави) бачив Дмитро Донцов у житті і діяльності Мазепи. Євген Маланюк називав великого гетьмана "людиною епілогу Козацької Доби".
Поезія "Празької школи" мала широкий резонанс на еміграції, а з початком демократичних віянь в Україні - отримала численних шанувальників на Батьківщині. Поза сумнівом, представники цього літературного феномену гідно поповнили ряд української літературної класики, і не лише як послідовники національної традиції - традиції українського героїчного епосу, козацького фольклору, творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, мілітарних пісень Українських Січових Стрільців, а й як останні поети-воїни - прадавня, особлива каста людей, для яких боротьба була поетичним натхненням, а поезія - митями справжності на полі честі. Також поети-пражани заклали особливий тип художньої мови в XX столітті (історична, археологічна, релігійна, міфологічна, мілітарна лексика), що залишила глибокий слід в українській поезії і своїми можливостями збагачувала й збагачує наступні літературні покоління. В контексті ідейно-естетичних, філософських, стильових шукань української літератури XX століття, пражани залишилися самобутніми й органічними в рідній культурі та перед сприйманням тих чи інших інновацій, а ті експерименти, котрі були їм властиві, лише поповнили невичерпальні можливості українського художнього слова.
Loading...

 
 

Цікаве