Примітки:  – р0,001 відносно донорів;  – р0,01 відносно донорів;

 – р0,05 відносно донорів.

Хворі з вперше виявленим ЦД1 мали вірогідно вищі показники рівнів IЛ-1β (р0,01), TНФα (р0,01) та IЛ-12 (р0,01) відносно донорів. При цьому співвідношення IЛ-12/IЛ-10 перевищувало аналогічне у донорів у 3,1 разу.

Група обстежених, термін хвороби яких складав менше року, вірогідно відрізнялась від донорів лише за вмістом IЛ-12 (р0,05). Зростання терміну захворювання супроводжувалося появою вірогідних відмінностей між вмістом прозапальних цитокінів у хворих і донорів. Цікавими виявилися дані щодо вмісту інтерлейкінів у хворих на ЦД1, в яких була відсутня власна інсулінопродукція. Вміст IЛ-1β та IЛ-12 також вірогідно відрізнявся від такого у донорів та у хворих із С-пептид-позитивним діабетом. У них зберігалося і високе співвідношення IЛ-12/IЛ-10.

Отже, в результаті проведених досліджень встановлено, що у хворих на С-пептид-позитивний ЦД1 відбувається системне збільшення концентрації IЛ-1β, TНФα та IЛ-12. Ці дані можуть свідчити про ймовірний запальний процес в острівцях Лангерганса за умови збереження залишкової кількості -клітин, а отже і специфічного антигенного стимулу.

Більш вагомими, на наш погляд, є отримані результати щодо системної концентрації IЛ-12. Вражаючим є той факт, що вірогідне збільшення його вмісту в крові визначалося як у хворих на С-пептид-позитивний, так і на С-пептид-негативний ЦД1. Саме це може бути причиною відхилення імунної відповіді у бік розвитку клітинних імунних реакцій за ЦД1, оскільки IЛ-12 індукує диференціювання Тх1 лімфоцитів. У хворих на С-пептид-негативний ЦД1 паралельно визначено і збереження підвищеного рівня в крові IL-1. Опосередковано це може вказувати на певну активацію функціональної активності макрофагів, не пов'язану з антигенною стимуляцією. Можна припустити, що така активація макрофагів і пов'язана з нею гіперпродукція IЛ-12 є конститутивно обумовленими, що, можливо, є основною причиною формування ЦД1 у генетично схильних до цієї хвороби людей.

Характер розподілу IЛ-10 та IЛ-12, визначений нами, передбачає і відповідні зміни вмісту основних субпопуляцій Т-хелперів – Тх1 і Тх2. Не виключено також, що диспропорція регуляторних цитокінів може певною мірою вплинути і на субпопуляційний склад лімфоїдних клітин у цілому. Але, попри наявність запальної імунної реакції в острівцях Лангерганса, ми не виявили жодних змін у субпопуляційному складі лімфоїдних клітин у периферичній крові. Можливо, це пояснюється кінцевим етапом запальної реакції та відносно невеликою кількістю лімфоїдних клонів, задіяних у патологічному процесі.

Більш показовими є дані, які було одержано при дослідженні кількості Тх1 і Тх2 клітин. Знайдено, що у хворих на цукровий діабет відбувається збільшення відносної кількості Тх1 лімфоцитів порівняно з їх вмістом у донорів (р<0,05). Паралельно визначалося і збільшення співвідношення Тх1/Тх2 – від 1,260,1 у донорів до 2,50,4 у дітей, хворих на ЦД1 (р<0,05). Отже, на фазі С-пептид-позитивного ЦД1 у крові хворих відбувається не лише зростання концентрації IЛ-12, але й збільшення числа Тх1 лімфоцитів, що є відображенням переважаючого перебігу в осередку запалення (острівці Лангерганса) клітинних реакцій імунітету.

Щодо цукрового діабету 2-го типу, основною метою досліджень було визначення вмісту прозапальних цитокінів у периферичній крові хворих із вперше виявленим ЦД2 та їх взаємозв'язку з основними метаболічними і гормональними порушеннями.

Досягнення за допомогою репаглініду стану компенсації вуглеводного обміну, за даними вимірювання рівня глюкози та глікованого гемоглобіну, супроводжувалося поліпшенням самопочуття хворих, зменшенням вмісту С-пептиду, сироваткового інсуліну, тригліцеридів, СТГ, коливаннями вмісту конрінсулярних гормонів та холестерину.

На тлі зареєстрованих метаболічних порушень знайдено певні зміни і в концентрації цитокінів у периферичній крові хворих. Як видно з табл. 3, у нелікованих пацієнтів визначається достовірно підвищений рівень у крові TНФα з одночасним збільшенням концентрації IЛ-10 і зменшенням співвідношення IЛ-12/IЛ-10 – з 47,96 у донорів до 7,83 у нелікованих хворих. Протягом лікування відбувалося зниження рівня в крові IЛ-1β, яке досягало вірогідності через 4 місяці після початку лікування (р0,01). Щодо TНФα ситуація дещо інша. Через 1 місяць після лікування відбувалося суттєве збільшення його концентрації в крові, яка майже у 3 рази перевищувала нормальний рівень (р0,001). Проте через 4 місяці вміст цього цитокіну в крові знижувався і практично досягав рівня показників донорів. Лікування хворих протягом 1 місяця не викликало змін концентрації в крові IЛ-10, але через 4 місяці після застосування репаглініду вона знизилася нижче контрольного рівня більше ніж у 3 рази (р0,05). Поліпшення метаболізму глюкози під впливом репаглініду не позначилося на вмісті в крові іншого цитокіну, а саме IЛ-12.

Проведені кореляційний та регресивний аналізи дозволили зробити припущення про існування певних функціональних зв'язків між цитокінами та показниками метаболізму.

Таблиця 3

Вміст цитокінів у периферичній крові хворих на цукровий діабет2-го типу перед і під час лікування репаглінідом

Примітки:  – р0,001 порівняно з донорами;  – р0,02 порівняно з донорами;  – р0,02 порівняно з хворими перед лікуванням;  – р0,01 порівняно з хворими перед лікуванням.

У цілому, на основі одержаних даних можна дійти висновку, що дійсно прозапальні цитокіни ТНФα та ІЛ-1 відіграють важливу роль у формуванні основних метаболічних зсувів за ЦД2.

Щодо ТНФα, у хворих перед лікуванням між цим цитокіном і показниками глюкози та С-пептиду явного кореляційного зв'язку не виявлялось, і він набував значущості лише за умов стабілізації вуглеводного обміну. Це підтверджується і характером кривих апроксимуючих залежностей між ТНФα та глюкозою (рис. 1) і ТНФα та С-пептидом (рис. 2), з яких видно, що у цій ситуації з'являється пряма концентраційна залежність між даним цитокіном і рівнем у периферичній крові глюкози і С-пептиду.

Даний факт є вагомим свідченням причетності ТНФα до означених метаболічних змін. Підтверджує це і виявлення у хворих підвищеного коефіцієнту інсулінової резистентності, величина якого, як відомо, залежить від блокади інсулінової сигнальної системи, здійснюваної ТНФα.

Рис. 1. Взаємозв'язок ТНФα з рівнем глюкози в периферичній крові.

1 – донори, 2 – хворі на ЦД2 перед лікуванням, 3 – через 1 місяць після лікування, 4 – через 4 місяці після лікування.

4

Рис. 2. Взаємозв'язок ТНФα з рівнем С-пептиду в периферичній крові.

1 – донори, 2 – хворі на ЦД2 перед лікуванням, 3 – через 1 місяць лікування, 4 – через 4 місяці лікування.

На відміну від ТНФα, концентрація ІЛ-1 у хворих вже на етапі виявлення ЦД2 певною мірою залежала від інсулінопродукуючої функції β-клітин. Як видно з графіка апроксимуючих залежностей між ІЛ-1 та інсуліном (рис. 3) не виявлено будь-якого зв'язку у донорів. Але він мав місце у хворих перед лікуванням. Впродовж лікування цей зв'язок зникав, що було викликано стимуляцією секреції даного гормону репаглінідом. У цілому ці дані є доказом прямої участі ІЛ-1 у формуванні ЦД2 з дозозалежними проявами його впливу на ендокринну функцію β-клітин – від її стимуляції до пригнічення.

• <<
Перша Попередня 1 2 3 4 5 Наступна Остання
• >>