WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРізне → «Українська орієнтація» чи «подвійна лояльність»: приклад Миколи Василенка (1866-1935) - Реферат

«Українська орієнтація» чи «подвійна лояльність»: приклад Миколи Василенка (1866-1935) - Реферат

Реферат на тему:

"Українська орієнтація" чи "подвійна лояльність": приклад Миколи Василенка (1866-1935)

Помітне місце у політичній історії України кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. належить українським вченим-історикам. Відтак одним із важливих завдань сучасної історичної науки є дослідження їх політичної, громадської та наукової діяльності. До таких постатей, діяльність яких заслуговує спеціального дослідження, належить знаний історик, організатор Української Академії Наук та її другий президент Микола Прокопович Василенко (1866 - 1935). М.Василенко був не лише відомим вченим, а й активним учасником суспільно-політичного життя в Україні кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., а особливо в період Української революції 1917 – 1921 рр., одним з найвидатніших представників „покоління істориків-політиків" (М.Грушевський, В.Липинський, І.Огієнко, Д.Дорошенко та ін.). Навколо постаті цього діяча в радянській історичній науці склалось багато ідеологічних нашарувань, а то й відвертих міфів та вигадок. Сучасна ж історіографія зробила лише перші кроки в науковому осмисленні діяльності М.Василенка.

Важливе значення в контексті формування світоглядних позицій М.Василенка мало його навчання в одному з найбільш демократичних вузів Російської імперії – Дерптському університеті [5, 28-29]. Прагнення здобути звання магістра історії зумовило переїзд Миколи Прокоповича у 1890 р. до Києва. [5, 45]. Від самого початку перебування в Києві М.Василенко опинився в епіцентрі громадсько-політичного та наукового життя міста. Його діяльність на межі ХІХ та ХХ століть зосереджувалась в громадських організаціях, які основну увагу звертали на культурно-національні питання, вивчення минулого і теперішнього України, а їхньою головною метою було підняття національної самосвідомості та культури українців. Саме тоді Микола Прокопович увійшов до кола відомих вчених та громадсько-політичних діячів, таких як І.Лучицький, О.Лазаревський, В.Антонович, М.Грушевський та ін.

В науковому сенсі приїзд до Києва дав можливість М.Василенку безпосередньо зануритись в джерела історії. Тут із задоволенням він став вивчати джерела соціальної і економічної історії України. Крім того, в Києві Микола Прокопович отримав у керівники добрих знавців саме соціально-економічної історії – В.Антоновича, О.Лазаревського, І.Лучицького. У Києві М.Василенко відвідував лекції та семінари М.Владимирського-Буданова, В.Антоновича, В.Іконнікова, І.Лучицького, працював у архівах, готувався до магістерських іспитів. В той же час цікавився подіями громадського і політичного життя [32, 4].

Під впливом О.Лазаревського М.Василенко зосередив свою увагу на матеріалах історії форм землеволодіння Лівобережної України. Поступово з цього матеріалу викристалізувалась тема його дисертації – „Землеволодіння Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст." [26, 41]. М.Василенко завжди глибоко поважав О.Лазаревського і в своїй подальшій науковій роботі прислухався до вченого. Микола Прокопович вважав себе учнем О.Лазаревського [34, 20].

У 1892 р. було опубліковано роботу, „Генеральное следствие о маетностях Киевского полка 1729 – 1730", якою М.Василенко започаткував серію видань пам'яток історії і права України [8, 55]. Вже з початків наукової діяльності державно-правова тематика найбільше цікавила молодого вченого. Тому з великої кількості історичних джерел, які він вивчав і аналізував, Микола Прокопович відбирав такі, в яких містився цей аспект.

У передвоєнні роки та в період Першої світової війни М.Василенко активізував свої наукові студії. В цей час він публікує ряд наукових праць, серед них і фундаментальні „Очерки по истории Западной Руси и Украины" (К, 1916). В них відобразилася прихильність вченого до ідеї української історичної самобутності, яскраво обґрунтованої в цей час в творчості М.Грушевського [6]. Власне підтримка М.Василенком концепції М.Грушевського та схвальні відгуки на його праці викликали протидію з боку офіційних кіл в питанні отримання звання приват-доцента. М.Василенко був активним діячем різних наукових об'єднань, серед них Историческое Общество Нестора Летописца, Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, Українське Наукове Товариство. Співпраця з видатними постатями українського руху, історичні погляди вченого, втілені в наукових працях цього часу, а також спрямування наукових інституцій, чільним діячем яких він був, дозволяють твердити про наявність в національних самосвідомості та політичному світогляді дореволюційного М.Василенка виразного та істотного „українського" складника.

Вже з 1890-х рр. М.Василенко виявляв активну зацікавленість не лише до наукових питань, а й до суспільно-політичного життя, гострих проблем, якими жило суспільство в Російській імперії доби контрреформ Олександра ІІІ, і, які були успадковані його наступником Миколою ІІ. Відтак став діяльним учасником суспільно-політичних процесів. Як і в багатьох інших представників інтелігенції імперії його часу служіння народу розумілося М.Василенком в першу чергу як культурницька, просвітницька діяльність.

1890-ті роки у Києві були часом, коли стали відроджуватись, поки що в скромних формах, з більш ніж поміркованими цілями - сприяти народній освіті - товариства, навколо яких групувались представники ліберально налаштованої інтелігенції. Першим такого роду було „Київське товариство грамотності", засноване ще у 1882 р. [27, 511]. Проте воно незабаром припинило своє існування. У 1890-х рр. товариство було відроджено. М.Василенко брав активну участь у відновленні його діяльності. До його складу входили також І.Лучицький, письменник О.Купрін, а також багато лікарів, вчителів, студентів та художників [8, 70]. 17 грудня 1895 р. відбулись вибори членів Ради Товариства грамотності. До її складу було обрано також Миколу Прокоповича [14].

Завдяки зусиллям М.Василенка товариством було відкрито школи для дітей і дорослих, влаштовувались прилюдні популярні лекції, концерти, вистави. Сам Микола Прокопович виступав у Товаристві грамотності з рецензіями на різні навчальні посібники, а також читав публічні лекції з історії [34, 221, 224].

Видатне становище в наукових колах Києва посідав О.Лазаревський. В оселі вченого часто збирались видатні наукові і громадські діячі. Тут М.Василенко познайомився з - О.Левицьким, П.Житецьким, В.Науменком, Є.Ківлицьким, В.Мякотіним. Усі вони були головними співробітниками та членами редакції КС. Микола Прокопович був одразу втягнутий в інтереси цього видання та став його співробітником і залишався ним до ліквідації журналу. КС видавало товариство „Стара громада". М.Василенко незабаром став її членом [33, 9-11; 23, 19].

„Стара громада" обмежувала свої завдання виключно культурно-просвітніми цілями: вона, як уже зазначалось, видавала КС, охороняла і підтримувала в належному вигляді могилу Т.Шевченка, збирала матеріали для видання українсько-російського словника. Громада видавала твори Т.Шевченка і на отримані кошти давала можливість отримати освіту родичам поета.

Іншим центром тодішнього громадського життя Києва був гурток, який збирався навколо професора І.Лучицького. Об'єднані спільними культурними, науковими, суспільними інтересами молоді історики утворили гурток на чолі з І.Лучицьким. Його члени жартівливо називали себе „бродники", бо полюбляли здійснювати екскурсії по околицях міста, а також проводити зібрання у різних місцях [8, 69]. Найбільша активність „бродників" припала на 1894 р. Після цього вони поступово стали роз'їжджатись по Росії. У 1891 р. В.Мякотін поїхав до Москви. По суті гурток припинив існування з від'їздом І.Лучицького за кордон в 1894 р. Василенко в листі В.Мякотіну 1 травня 1894 р. висловив промовисті думки з цього приводу: „З від'їздом І.Лучицького за кордон ми, бродники, збираємось якось мало. Можливо, чого я дуже боюсь, і мало дійсно свідомого ідейного зв'язку, а вже дуже багато індивідуалізму, бажання заховатися в свій куток і сидіти там [...]" [34, 48].

Фактично між двома групами - „Старою громадою" з „Киевской стариной" і гуртком „бродників" – „сполучною ланкою" став М.Василенко, здобуваючи близьких друзів, і там, і тут (варто відзначити, що деякі особи - такі як О.Левицький, Є.Ківлицький - належали до обох груп). Але все ж між ними можна побачити розбіжності: перша зосередила увагу переважно на культурно-національних питаннях, присвячуючи себе вивченню минулого і теперішнього України, і ставлячи за мету підняття національної самосвідомості, національної культури; друга не обмежувалася рамками українського національного руху і більше тяжіла до загальноросійського ліберально-демократичного руху.

Проте М.Василенко пішов значно далі мирного просвітництва, і з перших років перебування у Києві посів провідні позиції у таборі опозиції уряду в одному з найбільших міст імперії. Микола Прокопович в цей час був членом таємного радикального політичного угрупування – гуртка лікаря М.Фокіна [28, 27], а також ліберально-демократичної групи „Визволення" [34, 314-319]. Прикметно, що він не обмежувався рамками українського національного руху, а радше симпатизував та співробітничав в організаціях, що схилялися до загальноросійського ліберал-демократизму.

Loading...

 
 

Цікаве