WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРізне → Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства. Знаряддя обробітку ґрунту. Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, обробка продукції. Са - Реферат

Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства. Знаряддя обробітку ґрунту. Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, обробка продукції. Са - Реферат

глекоподібні ями для зберігання зерна.
Картоплю та інші овочі копали за допомогою лопат, кидали у корзини або відра та зсипали в погреби. В Україні були поширені два головних різновиди погребів: ямний, до якого спускалися драбиною і який мав покрівлю (погрібник), і похідний (варіант: склепований), що мав шию, з якої вели до погреба східці. На Західному Поліссі овочі зберігали подекуди в стебках - невеличких зрубних, спеціально призначених приміщеннях.
Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалася головним чином на вітряних, водяних і наплавних (ладейних) млинах. Українські вітряки XIX -початку XX ст. мали два типи: споруди, що поверталися всім корпусом за вітром,- стрижневі, і ті, у яких, за вітром повертався лише дашок з крилами,- шатрові. Просо на пшоно переробляли на так званих топчаках, що приводилися в дію конем, якого водили по спеціально влаштованій у вигляді кола споруді. Якщо хотіли одержати невелику кількість борошна, зверталися до стародавнього ручного млинка - жорен. Крупи у невеликій кількості товкли у ступах. На Правобережжі більш поширеною була ножна ступа, на Лівобережжі й Поліссі - ручна. Із зерен соняшника, конопель та льону били (вижимали) на спеціальних пресах - малобійнях, олійнях - рослинну олію.
Протягом XX ст. у землеробській культурі українського народу відбулися значні зміни. Особливо вони позначилися на знаряддях праці та агрономічних знаннях. У результаті комплексної механізації, що здійснюється у сільському господарстві, застосування машин і механізмів, наприклад у хліборобстві, наближається до 100 %. Увесь комплекс традиційних знарядь, мабуть, згодом залишиться тільки на присадибних ділянках.
Але при цьому існують і певні втрати. Наприклад, водяні млини і особливо вітряки могли б бути ефективно використані і в наш час. Послаблення міжпоколінної трансляції призвело до призабуття багатьох цінних землеробських навичок та агротехнічних засобів. Хімізація сільського господарства, надмірне захоплення штучними добривами та гербіцидами призвели до забруднення продуктів харчування нітратами. Отже, вкрай необхідно відроджувати традиційні способи обробітку землі, очищення ланів тощо. А головне, що заслуговує на наслідування,- це бережне й шанобливе ставлення наших предків до навколишнього середовища, рослинності й особливо землі, яку вони називали "годувальницею", "матінкою", "святою".
4. Традиційне тваринництво
Із землеробством в українців було органічно пов'язане скотарство. "Як будуть корови, то будуть і бички - не голодні діточки",- твердить українське народне прислів'я. У кожному дворі тримали, якщо дозволяли майнові умови, обов'язково волів чи коней, корів, овець, свиней, різноманітну птицю. Воли і коні використовувалися як тягло. Утримання іншої худоби давало, крім м'ясних і молочних продуктів та вовни й шкіри, можливість селянинові одержувати гній для удобрювання ланів.
Особлива увага приділялась розведенню великої рогатої худоби. Переважала худоба української сірої степової породи, що була відома на території України ще з II тисячоліття до н. е. Поряд із цією породою були поширені поліпшена червона степова, карлівська, білоголова українська, "швейцарська" і "голландська", холмогорська, ярославська, а також м'ясного напряму, так звана черкаська, пізніше - сементальська та лебединська породи. На Гуцульщині, де через брак придатних для обробітку земель переважаючим видом господарства було скотарство, розводили місцеву гуцульську та інші породи корів. На Чернігівщині, Полтавщині та на деяких інших територіях поміщики, а подекуди й заможні селяни у XVIII-XIX ст. вирощували велику рогату худобу на продаж, у тому числі за кордон.
З кінця XIX ст., у зв'язку з зубожінням основної маси селянства, переходом до кінної запряжки кількість великої рогатої худоби в українців почала зменшуватися.
Великого значення надавалося розведенню коней різних порід. У XVII ст., за свідченням Левассер де Боплана, в Україні була поширена порода смугастих (тарантоватих) коней. На Запоріжжі була виведена знаменита степова українська порода. Коня називали вірним другом, нерозлучним товаришем, милим братом козака. Заможні козаки мали по 709 і більше голів коней. З кінця XVIII ст. в Україні стали розводити також орловських рисаків, наршикінську, мальцевську, англійську породи. На Гуцульщині переважали низькорослі (гуцульські) коні та високорослі, так звані бойки, або перевінники.
Місцева порода овець була представлена двома різновидами: чорними решетилівськими (від м. Решетилівка на Полтавщині) та сірими сокольськими. З XVIII ст. спочатку на Полтавщині, а потім і в інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини XIX ст. - каракульських овець. Були відомі також вівці російських і волоських (різновиди останніх: цигайські, чушки, пирнай) порід. У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також білих, чорних, попелястих та мішаних (гібридних) овець. Одержані з овець чорні решетилівські, як і сірі сокольські, смушки мали не тільки у Росії, а й за рубежем високу репутацію. Тонку вовну мериноських овець відправляли у великій кількості на продаж в зарубіжні країни, у тому числі до Америки. Щодо свиней, то переважали місцеві українські чорно-бурі породи, а дещо пізніше поширилися також білі англійські свині. Кіз в Україні розводили порівняно мало, гидуючи їхнім молоком.
У залежності від природних та соціально-економічних умов в Україні існувало в різний час кілька способів утримання худоби. У зоні Лісостепу і частково Полісся переважала вигінна форма випасу худоби, при якій влітку тварин зранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли у приміщення. Для випасу череди великої рогатої худоби (інколи й отар овець) громада наймала чабана, оговорюючи платню за роботу (часто натурою), порядок харчу-вання(звичайно - по черзі у власників худоби), режим і строки роботи тощо. У табунах випасали влітку і кінський молодняк, наймаючи чабанів-табунників. Перший вигін худоби на пасовисько, що супроводжувався урочистостями та обрядами, припадав звичайно на Благовіщення (8 квітня), Юріїв (6 травня) та Миколин (22 травня) дні і тривав приблизно до Михайла (22 листопада). Взимку худобу утримували у хлівах та стайнях.
У степовій зоні України, де до першої половини XIX ст. у зв'язку зі значною кількістю нерозорених земель тримали величезні табуни коней та отари овець, худобу випасали при теплій зимі цілорічне, для чого біля місць зимового утримання тварин залишали з літа незаймані пасовища. Колоритною була фігура чабана, одягнутого у хутряний овечий одяг, підперезаного шкіряним поясом з мідними бляхами, на якому висіли гаман, чабанський ніж, ріжок з дьогтем та джермела (пінцет) для лікування тварин. У руках чабан тримав довгу палицю - гирлигу із залізним гаком на кінці, якою він ловив овець, а також батіг. За отарою рухалася запряжена кіньми або волами -двоколісна гарба з будкою - катига, що правила за житло для чабанів і в який зберігалися продукти харчування, посуд, різно-манітне зілля та інші необхідні речі. Чабани для зручності об'єднувалися в артілі, обираючи отамана та кашовара.
На Поліссі, поряд з вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоби, при якій велику рогату худобу, особливо волів, що відкормлювалися на м'ясо, та молодняк,
5. Календарні свята та

 
 

Цікаве

Загрузка...