WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРізне → Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства. Знаряддя обробітку ґрунту. Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, обробка продукції. Са - Реферат

Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства. Знаряддя обробітку ґрунту. Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, обробка продукції. Са - Реферат

на обгортай просапних культур, особливо картоплі. Те ж трапилось і з обидвами типами сохи. Рало з трикутною рамою, продовжуючи вдосконалюватися під впливом фабричних знарядь, з заміною дерев'яних раль никш на залізні та гачка, за який чіплялося,- на регулятор глибини (гребінку) - перетворилося на досить поширений в Україні драпак - простіший культиватор.
Зернові культури в Україні сіяли восени (озимина) та навесні (яровина). Восени сіяли здебільшого жито та пшеницю, решту рослин - як ярові. Існували досить усталені уявлення щодо часу сівби, який визначався народним сільськогосподарським календарем. Так, вважалося ідеальним сіяти жито не пізніше вересня. Цей місяць називали житосієм. "Хто посіяв до Богослова (24 вересня за ст. ст.),- говорилося в народному прислів'ї,- той не варт доброго слова". Початок весняної сівби припадав звичайно на день Теплото Олексія - ЗО березня. Хоча на практиці строки початку сіву залежали повною мірою від ранньої чи пізньої весни і відрізнялися по різних кліматичних зонах.
З початком сіву, першим виїздом у поле було пов'язано чимало прикмет, обрядів і звичаїв. Деякі з них (наприклад, просипання насіння проса через вогонь перед сівбою) мали раціональний характер, інші були пов'язані з забобонними уявленнями, мали магічну спрямованість. Так, неба-жаним вважалося засівати поле у вербну неділю. У день виїзду в Поле селянин одягав чисту білизну, іноді з цього приводу не топили піч тощо.
У зонах Лісостепу і Степу сіяли з сіви - мішка, що висів на мотузці через ліве плече спереду і вміщував близько 20 кг насіння. У Карпатах роль сіви виконувала здебільшого айстра - дещо менший строкатий мішок, у якому звичайно носили інші речі. На більшій частині Полісся І в ряді районів Лівобережжя сіяли з сіваньки - спеціальної коробки, що була зроблена з лубу, кори або соломи. Невеличкі ділянки іноді засівали з відра. На Буковині застосовувався призначений для цього скопець - відро з одним вушком. Сівба зернових культур була справою виключно чоловічою (тільки у гуцулів поряд із чоловіками сіяли й жінки).
При обробітку ріллі значна роль надавалася бороні. Іноді нею розпушували грунт перед сівбою ("скородили"), а опісля - волочили, закриваючи насіння й вирівнюючи лан. Існувало три різновиди борін: традиційні, традиційні модифіковані та фабричні. Найбільш поширеним до 80-х років ХІХ ст. типом традиційних борін була рамкова (валкова) борона. Вона складалася з чотирьох - шести повздовжніх дерев'яних брусків (валків, билець) та двох - п'яти поперечних планок - глиць. На їх перехрестях знизу були забиті дерев'яні кілки (зубці, чопи). За формою валкова борона наближається до прямокутника, інколи - до трапеції. На Поліссі переважав інший тип, так звана борона-плетена - з попарно узятих та навхрест переплетених гнучких лозин, у перехрестях яких були прив'язані кілки. Спереду така борона мала напівкруглу форму. На невеличких ділянках інколи волочили гіллякою - обрубаною гілкою терену, груші тощо.
На кінець XIX - початок XX ст. гілляка вийшла з ужитку, менше стала застосовуватись й плетена борона. У валковій бороні дерев'яні зубці були замінені на залізні. Тоді ж поміщики та заможні селяни стали використову-вати фабричну, повністю залізну борону "Зиг-заг". У зонах Лісостепу та Степу лани стали вирівнювати ("прикочувати") за допомогою спеціальної качалки - вмонтованої в раму двометрової колоди.
У циклі землеробських робіт українців значне місце посідали догляд за рослинами, їх поливання і особливо прополювання. Картоплю, буряк, кукурудзу та городні культури пололи за допомогою ручного знаряддя - сапи. Традиційна українська сапа мала найчастіше форму рівнобічного трикутника з прямим або дещо овальним лезом. Вона характеризується "глухою" конструкцією, тобто полотно і вухо для держака зроблені з суцільної залізної пластини. На початку XX ст. поширилися модифіковані сапи, у яких полотно і рулька (трубка для держака) були з'єднані заклепками. Модифікована сапа була за формою найчастіше трапецієподібною.
На території України здавна відомі два основних види знарядь збирання врожаю - серп і коса. Серп є стародавнім знаряддям і був спочатку кремінним, потім бронзовим, а згодом став виготовлятися із заліза. У XIX - на початку XX ст. в українців застосовувався більш досконалий різновид залізного зазубреного серпа. Раніший різновид його, з гладким лезом (косак), зустрічався як залишок минулого і застосовувався для підсобних робіт. Зазубреним серпом жали жито, пшеницю, ячмінь аж до середини 20-х років, а подекуди і пізніше. Гречку, горох, овес, просо, а іноді й зріджені жито та пшеницю косили косами. Українці використовували велику косу - литовку, що належала до "європейського" типу (виготовлення цих знарядь вже з XVIII ст. було монополізоване фабричною промисловістю). Були дещо коротші і довші коси. Трави, а також низькорослі зріджені хліба косили голою косою, тобто без додатку інших пристосувань. При збиранні колосових, особливо якщо вони були густі й високі, до коси додавалися три-п'ятизубі грабки або однозубий лучок (крюк).
Серпами жали і жінки, і чоловіки. Косили виключно чоловіки, оскільки ця робота вимагала значної фізичної сили та вміння настроювати ("клепати") косу. Остання робота виконувалася на спеціальній наковаленці - бабці. Точили косу бруском та мантачкою, що косарі носили у футлярі за поясом - кушці. Початок жнив (зажинки), як і їх завершення (обжинки), супроводжували циклом обрядів, відповідними піснями тощо. Зжатий або скошений хліб згрібали й в'язали в снопи перевеслами за допомогою неве-' личкого кілочка - цурки. Згрібали збіжжя дерев'яними граблями. У кінці XIX - на початку XX ст. в господарствах поміщиків та заможних селян стали застосовувати жниварки (крилатки, або лобогрійки), а подекуди й кінні фабричні граблі - гребки. Поставлені вертикально й підсушені протягом кількох днів снопи у хрестях, п'ятках, бабках (5 10 снопів) складалися потім горизонтально у полукіпки (30 снопів), а іноді - в копи (60 снопів).
Висушені снопи звозили на возах та гарбах на тік, у клуні, двори, а в степових районах - на влаштовані для молотьби в полі гармани - утрамбовані, змащені глиною площадки. Головним і найдавнішим знаряддям молотьби в українцівбув ціп, що складався з держака й прив'яза-ного до нього ремінним шнурком бияка. У степовій та лісостеповій зонах починаючи з XVII ст. молотили також кам'яним гранчастим котком - гарманом. У цих же зонах для молотьби застосовували молотильну дошку - терку (диканю) або молотили гоном худоби (посеред току забивався стовп, до якого на довгих поводках прив'язували коней, котрих ганяли то в один, то в інший бік). Віяли зерно за допомогою дерев'яних лопати або совка, кидаючи його проти вітру. При транспортуванні збіжжя, роботі на току, складанні снопів широко використовувалися однозубі (однороги, рожни), тризубі (трійчаки) та п'ятизубі дерев'яні вила. На Півдні були відомі такі різновиди вил, як набоїни, башбармак та семиріжкові (карпологи). Згодом в Україні почали з'являтися ручні молотарки та віялки, а також кінні та парові молотарки.
Очищене зерно зберігалося у коморах, у бідняків - на горищі хати або в сінях у солом'яниках - вертикально поставлених плетених з соломи діжкоподібних посудинах. У кінці XIX - на початку XX ст. як релікт відомі були і зернові ями - глибиною до 3-4 м випалені зсередини й виложені корою
Loading...

 
 

Цікаве