WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРізне → Рід Juglans l. (Juglandaceae) в Україні (морфолого-біологічні та географічні особливості, систематичне положення та народногосподарське значення) (авт - Реферат

Рід Juglans l. (Juglandaceae) в Україні (морфолого-біологічні та географічні особливості, систематичне положення та народногосподарське значення) (авт - Реферат

3.2. Особливості сучасного географічного розповсюдження. Згідно з даними А.Л. Тахтаджяна (1978), загальний ареал роду Juglans входить частково до Бореального (7 видів), Давньосередземноморського (1 вид) та Мадреанського (Сонорського) (4 види) підцарств Голарктичного царства. С.Я. Соколов та О.А. Связева (1965) вказували на те, що рід Juglans має досить великі розриви у своєму ареалі, що свідчить про значну давність формування та його реліктовий характер. Для видів роду Juglans характерний високий ступінь ендемізму: з 10 видів, що зростають на території України, п'ять є ендеміками трьох регіональних флор світу. Один вид (J. regia) є реліктом Балканської провінції Циркумбореальної області Бореального підцарства.

На думку більшості авторів сучасний ареал J. regia охоплює великі території в Центральній Азії, Малій Азії, на Кавказі та на Балканському півострові. Juglans mandshurica, J. sieboldiana та J. cordiformis, за даними П.М. Жуковського (1970), походять з Китайсько-Японського генетичного центру. Juglansmandshurica природно зростає на Далекому Сході, Корейському півострові та у Північно-Східному Китаї, J. sieboldiana в Росії розповсюджений на Курильських островах (о. Кунашир) та на півдні о-ва Сахалін, а також у Японії, J. cordiformis займає невеликі території в Японії. Juglans californica S. Watson, J. cinerea,J. hindsii Jepson ex R.E. Smith, J. microcarpa, J. major та J.nigra походять з Північноамериканського генетичного центру. Juglans nigra займає найбільшу територію серед усіх видів роду Juglans в Північній Америці, J. cinerea природно зростає в східних штатах США і заходить на південно-східну територію Канади, J. californica,J. hindsii, J. microcarpa та J. major мають в Північній Америці значно менше природне поширення, ніж J. nigra та J. cinerea.

Отже, види роду Juglans, інтродуковані в Україну, є представниками Голарктичної флори.

3.3. Історичні аспекти появи та розселення видів роду Juglans на території України. У підрозділі зведені відомості про інтродукцію видів роду Juglans на території України в різні часи і з різних регіонів. Зазначається, що J. regia культивується в Україні з початку нашої ери. Інші види були інтродуковані значно пізніше – в ХІХ ст. та на початку ХХ ст.

У період з 1998 по 2000 рр. нами було здійснено виїзди в 11 областей України і зібрано статистичні дані в цих областях за 1996-1998 рр. Аналіз даних Державного і обласних комітетів статистики показав, що в 1997 р. площа, зайнята горіхоплідними в Україні, становила 50 тис. га (близько 0,08% території України). Найбільш поширеним серед видів роду Juglans є J. regia – 49,1 тис. га (близько 98% площі, зайнятої всіма горіхоплідними). Наймолодші за віком насадження J. regia в Сумській, Луганській, Кіровоградській, Харківській та Чернігівській обл., де кількість плодоносних дерев цієї породи становить відповідно 46, 50, 55, 60 та 66,6%. Хоча цей вид поширений в усіх грунтово-кліматичних зонах України, розміщення його нерівномірне. Найбільша площа насаджень – у Вінницькій (9,6%), Одеській (7,8%), Чернівецькій (7,2%), Черкаській і Дніпропетровській (по 6,5%) та Хмельницькій (6,1%) обл. Значні насадження J. regia є в АР Крим (5,5%), Запорізькій (4,9%), Миколаївській (4,7%), Донецькій (4,5%), Київській (4,3%), Кіровоградській і Львівській (по 4,1%) обл. Що стосується інших видів роду Juglans, то за даними Н.А. Кохна (1994), на 1994 р. у Степу основним інтродуцентом горіхоплідних є J. nigra, який займає 11,7% площі всіх інтродукованих порід. У лісостеповій зоні на його частку припадає 14,2%, на J.mandshurica – 3,7%, на J. cinerea – 1,4%, на J. sieboldiana – 0,6%. В лісових масивах Полісся основною породою серед горіхоплідних є J. mandshurica, який займає 1,0% площі всіх лісових порід.

РОЗДІЛ 4. МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ВИДІВ РОДУ JUGLANS L.

Для того, щоб уточнити значущість відомих діагностичних ознак та виявити додаткові ознаки для систематики роду Juglans, ми провели детальне дослідження морфологічних особливостей видів даного роду, що зростають на території України. Морфологічні описи проводили за такою схемою: загальні розміри; життєва форма; кора (колір, тріщинуватість); пагін (опушення, колір, діаметр); вегетативні та генеративні бруньки (форма, розміри, колір, опушення); листковий рубець (форма, розміри, опушення); листки (кількість листочків у складному листку, форма, розміри, колір, характер країв, опушення); чоловічі та жіночі квітки (кількість, форма, розміри, колір); плід з перикарпієм та ендокарпій (кількість, форма, розміри, характер поверхні). Описи зроблені на основі оригінальних та гербарних зразків, а у деяких випадках з використанням літературних джерел.

РОЗДІЛ 5. ПОРІВНЯЛЬНО-МОРФОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ВИДІВ РОДУ JUGLANS L., ДІАГНОСТИЧНА ЗНАЧУЩІСТЬ МОРФОЛОГІЧНИХ ОЗНАК

5.1. Порівняльно-морфологічний аналіз вегетативних органів.

Кора. Для молодих дерев усіх видів роду Juglans характерна гладка, блискуча кора, яка з віком стає зморшкуватою, тріщинуватою, борозенчастою, зрідка залишається досить гладкою. В систематиці даного роду морфологічні ознаки кори використовувати недоцільно.

Пагін. Аналіз морфології пагонів показав, що на зрізі вони округлі, іноді сплющені або ребристі (J. californica, J. cordiformis, J. nigra, J. regia), у всіх видів опушені залозистими або головчасто-залозистими волосками. Оскільки опушення пагонів властиве усім видам роду, його значення як видової ознаки обмежене, проте в деяких випадках його особливості можуть розглядатися в якості секційної ознаки. Наприклад, для пагонів видів секції Cardiocaryon характерне руде чи буре опушення, для таких у видів секції Rhysocaryon – білувате або сірувате. Пагони J. regia (з секції Juglans) у молодому віці опушені, а у дорослому втрачають опушення і стають гладенькими, блискучими. За кольором кори пагони жовто- або світло-коричневі (J. californica, J. nigra, J. hindsii, J. sieboldiana, J. cordiformis), зеленувато-сірі, сіруваті, зеленувато-коричневі (J. cinerea, J. mandshurica, J. regia) або брудно-сірі, бурі, темно-сірі (J. microcarpa, J. major). Пагони всіх видів мають сочевички, переважно дрібні і світлого кольору (J. regia, J. mandshurica, J. californica, J. hindsii, J. nigra, J. cinerea), рідше світлі, видовжені (J. cordiformis та J.sieboldiana) або темні, дрібні (J. major та J. microcarpa). Листкові рубці великі (10-17 мм завдовжки), за виключенням видів секції Rhysocaryon (J. californica – 5 мм, J. microcarpa – 6-8 мм, J. major – 5-8 мм, J.nigra – 7-8 мм). Тобто ця кількісна ознака може розглядатися як діагностична для секції Rhysocaryon. Листкові рубці мають три групи слідів: опушені з усіх країв (J. cordiformis), з пучечком маленьких волосків на верхньому краї (J. cinerea, J. sieboldiana) або з ледве визначеною бархатистою зоною (J. californica, J. hindsii, J. microcarpa, J. major, J.mandshurica, J. nigra, J. regia). Таким чином, згідно з результатами наших досліджень, характер опушення та колір пагонів, розміри та опушення листкових рубців є важливими діагностичними ознаками, які можна використовувати для диференціації не тільки окремих секцій (зокрема Cardiocaryon, Rhysocaryon), але також і при визначенні деяких видів, наприклад, J. regia.

Брунька. В результаті проведеного дослідження встановлено, що верхівкові вегетативні бруньки є видовженими (J. hindsii, J. mandshurica, J. sieboldiana), при цьому часто сплющеними (J. californica, J. hindsii, J. cinerea, J. cordiformis, J. major, J. nigra, J. sieboldiana), конічними (J. cinerea, J. cordiformis, J. major, J. sieboldiana), ширококонічними (J. cinerea, J cordiformis, J. nigra), яйцеподібними (J. californica, J.cinerea, J. microcarpa, J. major, J. mandshurica, J. nigra), видовжено-яйцеподібно-конічними (J. cinerea), обернено-яйцеподібними (J. mandshurica), часто з вістрячком (J. cordiformis, J. sieboldiana), еліпсоїдними (J. californica, J. hindsii) або заокруглено-яйцеподібними (J. major, J. regia), майже сферичними (J. microcarpa, J. nigra, J. regia), куполоподібними (J. regia), з тупою верхівкою (J. regia). Такі кількісні ознаки, як довжина та ширина верхівкових та бічних вегетативних бруньок, заслуговує, на наш погляд, на використання в систематиці насамперед на секційному рівні, а в деяких випадках і на видовому (наприклад, у J. mandshurica найбільші верхівкові бруньки – до 22 мм завдовжки та 12 мм завширшки). Верхівкові вегетативні бруньки більші за бічні – від 5-10 мм завдовжки і 5-8 мм завширшки (у видів секції Rhysocaryon) до 10-19 мм завдовжки і 7-12 мм завширшки (у видів секцій Cardiocaryon та Trachycaryon). Генеративні бруньки дрібніші за вегетативні – від 2-5 мм завдовжки і 2-5 мм завширшки (у видів секції Rhysocaryon) до 7-15 мм завдовжки і 4-7 мм завширшки (у видів секцій Cardiocaryon, Juglans та Trachycaryon).

Loading...

 
 

Цікаве