WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРізне → Раціональні методи лікування собак з частковими втратами зубів та порушенням прикусу (автореферат) - Реферат

Раціональні методи лікування собак з частковими втратами зубів та порушенням прикусу (автореферат) - Реферат

У висновках до четвертого розділу формулюється положення про те, що на Заході стався своєрідний "поділ праці" між породженою аскетичним протестантизмом етикою самообмеження та самоконтролю й інституційними новаціями "авантюристичного" капіталізму. Таке взаємопроникнення дало підстави для об'єднання Броделевих дихотомічних "ринку" і "капіталізму" (політичного і раціонального капіталізмів, Веберовою концептуальною мовою), породивши, з одного боку, масову соціальну базу для них і створивши певні етичні стандарти, що обмежували агресію "чистого" капіталізму – з іншого. Такий процес сприяв як зовнішній експансії комбінації цих вимірів, так і легітимації стилю життя, викликаного ними, що й спричинилося до піднесення Заходу. Своєю авторитарною регламентацією повсякденного життя та наголосом на необхідності продуктивної діяльності етика аскетичного протестантизму зумовила поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб, уможливлюючи його соціальну закоріненість, а відтак, не лише виживання у довгостроковій перспективі, але й розширене відтворення. Відтоді, як капіталізм стає самодостатнім космосом, наявність етичного підгрунтя втрачає свою важливість для його відтворення.

У п'ятому розділі "Ленінські режими: інституційна структура та історична динаміка", вдаючись до використання ідей М.Вебера, Т.Парсонса, І.Валерстайна та К.Джавіта, я досліджую феномен ленінізму в його ідеологічних та інституційних вимірах. Лише ленінські та ліберальні режими спромоглися виробити безособову систему координат соціальної дії та інституційної структури, яка протистояла орієнтації дії у традиціоналістських суспільствах. Специфікою ленінізму, ключовою для інтелектуального осягнення чинників як поширення у світовому масштабі пов'язаних із ним інституційних зразків та орієнтацій дії, так і його несподіваного зникнення, було витворення режимами такого гатунку безособової харизматичної орієнтації. У межах ленінізму відбулося поєднання харизматичної орієнтації (виходу поза повсякденний час) із створенням харизматичних бюрократичних та соціально-економічних інституцій.

У розділі Джавітова триелементна типологія стадій ленінських режимів – трансформація, консолідація та включення – переформульовується, а її ендогенний та політико-детерміністський характер долається шляхом застосування здобутків дослідницьких програм залежності та розвитку недорозвитку і світ-системного аналізу. Хронологічно остання стадія розвитку ленінських систем концептуалізується не в термінах включення, а як інтеграція.

Основним завданням трансформаційного режиму була спроба повністю усунути або радикально змінити цінності, структури та поведінку еліт, які мисляться ленінською партією як такі, що створювали – реально або потенційно – альтернативні центри політичної влади. Нестабільність соціального оточення режиму за умов трансформації зумовила доконечність примирення централізму з автономією партійних діячів на місцях всередині самої партії. Режим не лише бере суспільство під свій насильницький контроль, він так само потребує соціально-політичної підтримки з боку соціуму. Така констеляція факторів зміцнює організаційний вплив індивідуальних кадрів – харизматиків – та спонукає до пошуку альянсів із соціальними верствами, які є стратегічно важливими для перемоги над класовим ворогом.

У перебігу другої стадії розвитку ленінських режимів – консолідації – витворювалися політична спільнота та інституції політичної системи нового режиму. Політична спільнота (зведена до партійних кадрів) мала ізолювати себе від іще нереконструйованого суспільства, аби унеможливити вплив ворожих суспільних сил на інститути, цінності та практики, які захищаються режимом.

Відбудовування ленінської світ-імперії у формі соціалістичного табору, поширення радянської моделі з-поміж країн третього світу та успіх програми розвитку суспільства, суть якої була в розвої інфраструктурних аспектів модерну (індустріалізації, урбанізації, масових комунікацій) коштом вимірів інституційних, ускладнили структуру як блоку загалом, так і соціальну структуру окремих ленінських соціумів. Ці трансформації спонукали еліти ленінських режимів до зміни орієнтирів своїх дій та вироблення політики, що стало підгрунтям для третьої, інтеграційної, фази розвитку цих режимів. Режим на цьому звої має за мету почасти замінити механічну солідарність, притаманну консолідаційному періоду, органічною. Завдання реконструкції суспільства вважається вирішеним, і соціум більше не розглядається як загрозливо забруднений. Існування соціально-диференційованого суспільства зробило пріоритетною ціллю інтеграцію нових соціальних груп із властивими їм окремішними ціннісними орієнтаціями. Хоча ленінські режими зберігали свою ідентичність, засновану на харизматичній безособовості та орієнтації на мобілізацію і бойові завдання, соціальна епістемологія та онтологія режиму зазнали змін: томістський "плюралізм" заступив Августинів дуалізм. Місце класової боротьби займає "соціалістична модернізація" (Ден Сяо Пін) та зречення перманентного терору як механізму ротації і контролю над політико-адміністративним персоналом режиму. На стадії інтеграції сталінський султанізм трансформувався в олігархічні форми правління, які уможливлювали колективне, а не виключно одноособове лідерство партійного керівництва. Подібні зміни не означали, що відбувався лінійний перехід ленінських режимів до модерних соціумів ліберального гатунку: партія залишалась осередком політичної активності та носієм харизми, тому розширення її соціальної бази не дорівнювало демократизації. Ленінські режими на стадії інтеграції зіткнулися з проблемою примирення своїх мобілізаційних інтенцій та претензій на політичну ексклюзивність, з одного боку, та завдань соціального включення – з іншого. Намагання зміцнити легітимність режиму, закорінену в командній поставі щодо суспільства, створивши квазіпублічну сферу, у рамках якої монологічне проголошення авторитетної позиції мало в ідеалі доповнюватися аргументами на її користь, стало одним із факторів, що уможливив постання національного класу громадян (М.Вебер), – верстви, чиї цінності були антитетичними мобілізаційній орієнтації ленінського режиму та його самосприйняттю як колективного героя.

Нездатність партійної еліти визначити мобілізаційне завдання – за рівночасного небажання відмовитися від претензії на володіння властивостями, що є сумісні з харизматичною бойовитістю – означала механічну ритуалізацію харизматичних якостей партії. Упродовж стадії інтеграції ленінські режими, які, за Е.Геллнером, були моральним порядком, під впливом рутинізації харизми десакралізуються. Водночас вислідом десакралізації стала не модерна секулярна орієнтація, а профанізація соціальних практик. Криза ідентичності ленінських режимів посилилася під впливом економічних негараздів 1970–1980-х рр., які, охопивши капіталістичну світ-економіку, також промовисто засвідчили залежність другого світу від першого. Зусилля з ревіталізації харизми режиму та її поширення на підсистему культури у формі Горбачовської перебудови мали своїм незумисним вислідом релятивізацію статусу інституції партії щодо "мирської" спільноти громадян, які ідеалізовано розглядалися як повністю індоктриновані / інкорпоровані до ленінського морального порядку. Релятивізація абсолюту, яким була партія, послабила легітимність контролю центру над агентами режиму, що надало їм можливість включитися до таких попередньо табуйованих форм соціальної дії, як нагромадження приватного капіталу та націоналізм. Сукупна дія цих ендогенних та екзогенних факторів спричинилася до падіння та зникнення ленінізму як самостійної альтернативи ліберальним режимам.

У шостому розділі дисертації "Пошук шляхів із периферії та напівпериферії: рецепти дослідницької програми держави, що сприяє розвитку" визначаються джерела та умови формування зазначеної інтелектуальної традиції. У розділі аргументується, що досвід країн третього світу релевантний потребам трансформації постленінських суспільств: в обох випадках державам необхідно подолати аналогічні – але не тотожні – проблеми та перешкоди, як-от економічний розвиток, реструктурація держави, розбудова демократичних інституцій та творення національної спільноти. Домінантною темою дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є два ключових, за Вебером, індикатори модерну: раціональний капіталізм та раціональна бюрократія. Теоретизування представників дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, передусім відбувається в рамках Веберової системи координат, яка інтерпретується у структуралістському дусі, натомість переважно легковажиться ідеативний вимір його дискурсу. На мислителів, які належать до цієї дослідницької програми, також вплинули роботи Ф.Ліста, О.Гінце, А.Гершенкрона та Б.Мура. Найпослідовніше розрив із соціологічним нормативізмом на користь послідовно структурного ухилу віддзеркалився у програмовій праці Т.Скочпол "Держави та соціальні революції" (1979 р.). Такі соціологи, як Ч.Джонсон (автор поняття "держава, що сприяє розвитку", вперше застосованого ним у 1982 р. у його трактаті, присвяченого ролі міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості у творенні японського дива), Т.Скочпол, П.Еванс, Д.Рюшемейер, Ч.Тіллі та А.Амсден, відкинули Парсонсовий синтез та зосередились на формулюванні теорій середнього рівня, акцентуючи центральність держави у започаткуванні процесів розвитку суспільства.

Loading...

 
 

Цікаве