WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРізне → Раціональні методи лікування собак з частковими втратами зубів та порушенням прикусу (автореферат) - Реферат

Раціональні методи лікування собак з частковими втратами зубів та порушенням прикусу (автореферат) - Реферат

Попри конфліктність, притаманну феномену модерну, модернізація та розвиток суспільства не вичерпали свій емансипаторський потенціал, а відтак, залишаються актуальним завданням для соціумів, що репрезентують усі три світи, позаяк жодне суспільство не є носієм чистого типу модерну і не виконує функцію дороговказа до конкретних вимірів соціального порядку для спільнот, що розвиваються. Навіть західні модерні суспільства доцільно розглядати як фрагменти або уламки уявного, ідеально-типового модерну: кожен такий уламок є носієм того чи того виміру модерності: приміром, США – індивідуалізму, тоді як країни соціал-демократичної традиції у Західній Європі – соціальної справедливості.

Другий розділ "Еволюція дослідницької програми модернізації: від інтелектуальної гегемонії до кризи" визначає інтелектуальний, соціально-політичний та ідеологічний контекст виникнення дослідницької програми модернізації в американському академічному середовищі повоєнного періоду. Впродовж 1930–1940-х рр. спостерігалася міграція ідей соціологічного теоретизування європейських класиків до США з подальшою їхньою інтерналізацією американськими соціологами. Побудова Т.Парсонсом теорії соціальної дії забезпечила націю без теорії, як висловився на адресу США Дж.Александер, вагомою та всеосяжною аналітичною системою координат. Геополітичний статус надпотуги, який США здобули після 1945 р., та спроба протистояти ленінізму не лише на військово-політичному і економічному фронтах, але й ідеологічно, спричинилися до того, що популярний іще у міжвоєнний період американський ізоляціонізм поступився місцем ідеології активного втручання у світові справи. Президент Г.Трумен, який сформулював ідею "справедливої угоди" (Fair Deal) у своїй інавгураційній промові 20 січня 1949 р. та закликав поширити Новий курс (New Deal) – тобто розбудову держави загального добробуту – на весь світ, сприяв інституціоналізації соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію. Рік по тому конгрес США прийняв Акт про міжнародний розвиток, який надав політиці допомоги слаборозвиненим країнам офіційного статусу. В цьому контексті школа модернізації виконувала не лише дослідницькі функції: її представники формулювали та реалізували урядову політику щодо третього світу.

Для багатьох науковців тієї доби модернізація була процесом, що уможливлював схвальне наставлення суспільства, культури та індивідів до примноження знання та його ролі в повсякденному житті. Вважалося, що саме західноєвропейські та англомовні народи розвинули політичні, економічні та соціальні інституції, які є носіями модерного способу життя, а тому мають універсальну обгрунтованість. Теорія модернізації стала вельми придатним знаряддям до заохочення змін, які б наблизили країни, що розвивалися, до західних моделей за рівночасного віддалення від радянського зразка. Імпорт західного способу життя націями третього світу мав супутно засвідчувати його цінність в очах громадян першого світу, долаючи у такий спосіб сумніви, страхи та невизначеність епохи холодної війни, яка заступила добу "гарячої" світової війни. За умов холодної війни практична спрямованість студій школи модернізації стрімко підвищувала шанси її представників отримати фінансування з урядових та неурядових джерел, відтак посилюючи гегемонію цього напряму в західній спільноті суспільствознавців.

У дисертації аргументовано, що дослідницьку програму модернізації із самого початку її існування репрезентували два типи вчених, яким була притаманна оптимістична та песимістична постава щодо перспектив розвитку третього світу. Першій групі науковців був властивий погляд на модернізацію як на процес невпинного прогресу, в якому гармонійно поєднуються сили науки, технології та демократії (спонукою прогресу були активістські цінності та технократично налаштовані еліти), натомість для другої у модернізації крилися загрози порушення рівноваги, зламу соціального порядку та політичного занепаду. Слушно розглядати ці дві течії не лише як окремішні логічні типи теоретизування, але й як історичні стадії розвитку мислення про суспільний розвиток та модернізацію, позаяк саме "оптимісти" задавали тон дебатам про третій світ у 1950-1960-х рр. Хронологічні рамки першої фази дослідницької програми модернізації окреслюються роботами М.Леві (показовим був його трактат "Родинна революція у сучасному Китаї", виданий у 1949 р.), та працями С.Гантінгтона "Політичний розвиток та політичний занепад" (1964 р.) і "Політичний порядок у суспільствах, що змінюються" (1968 р.), які провістили про другу стадію теоретизування у рамках цієї школи.

Доведено, що розвідки Гантінгтона стали адекватним відгуком на інтелектуальну та соціально-політичну ситуацію 1960-х рр., ситуацію, яка була аномалією для першої стадії дослідницької програми модернізації. Американський науковець викрив обмеженість стилю мислення своїх попередників та колег, чий концептуальний апарат уможливлював фіксацію лише позитивних змін (політичного розвитку, індустріалізації, урбанізації, покращання стандартів освіти населення) та заклав підмурівки конфліктнішого підходу до модернізації, наголосивши на автономії процесів соціально-економічної та політичної модернізації. Модерн породжує стабільність, натомість модернізація – нестабільність. Гантінгтон поставив пріоритетом – з-поміж усіх цілей розвитку – конструювання інституціоналізованого політичного порядку, який він зводив до підтримки стабільності. Він зрікається тлумачення демократії як еволюційної універсалії, de facto заохочуючи лідерів третього світу використовувати авторитарні – навіть включно з інституціями радянського гатунку – методи накопичення політичної влади. У висновках до розділу підсумовується, що перша фаза теоретизування про модернізацію домоглася фіксації уваги соціологічної спільноти на новому сегменті соціальної реальності – третьому світі – а також спробувала дослідити динаміку "нових держав, старих суспільств" та перспективи їхнього наближення до стандартів Заходу. Впродовж 1950–1960-х рр. наукова продукція першої фази школи модернізації вповні відповідала Лакатосовим вимогам до прогресивної дослідницької програми. Накопичення аномалій і контртеорій актуалізувало потребу в суттєвій ревізії її припущень про чинники, природу та спрямованість соціальних змін Решти. Парадигма модернізації у формулюванні "оптимістичних Кондорсе" виконала головну, за К.Поппером, функцію наукової теорії: первісно вона забезпечила орієнтири дослідникам, детермінувавши спосіб відбору ними емпіричних даних; із плином часу її було сфальсифіковано представниками другої фази дослідницької програми модернізації, що власне і засвідчує науковий статус цього напряму. Гантінгтон та плеяда дослідників, які поділяли його скептичний прагматизм Гоббсового гатунку, на певний час витіснили, як нереалістичну, Локкову ліберальну візію щодо перспектив модернізації, притаманну першій фазі дослідницької програми модернізації.

У третьому розділі дисертації "Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка: ідеологія versus академічний дискурс" експлікуються теоретико-методологічні засади дослідницької програми А.Г.Франка та досліджується взаємодія ідеології та академічного дискурсу у теоретизуванні цього вченого, який, починаючи з 1960-х рр., розробляє глобальну концептуальну схему для аналізу взаємодії усіх трьох світів у рамках єдиної світової системи.

Як Франк, так і представники дослідницької програми модернізації керувалися імперативами повного заперечення ідей опонента. Це було вислідом перетворення академічного соціологічного дискурсу на ідеологію: ліберальну у випадку першої фази дослідницької програми модернізації та ліворадикальну (із соціалістичним забарвленням) у випадку Франка. Діалог поміж прихильниками парадигми модернізації та їхніми опонентами з ліворадикального табору (зокрема школою залежності та розвитку недорозвитку) за своєю структурою є тотожним із взаємодією ранньохристиянських мислителів і філософів пізньої античності. Попри обізнаність зі змістом вчення опонентів, жодна із сторін не вважала за доцільне запозичувати та використовувати знахідки й осягнення "конкурента". Висновок християнського мислителя Гермія про відсутність будь-якої інтелектуальної цінності пошуку істини за умови, що цей пошук відбувається під егідою нехристиянських поглядів, править за анотацію критичних висловлювань сучасних теоретиків залежності та модернізації на адресу одне одного. Відтак, для Франка ідеї теоретиків модернізації беззаперечно конституювали дегенеративну дослідницьку програму; "модернізатори" дійшли аналогічного висновку щодо побудувань самого Франка.

Loading...

 
 

Цікаве