WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРізне → Профілактика перинатальної захворюваності та смертності новонароджених від матерів, що хворіли на сифіліс (автореферат) - Реферат

Профілактика перинатальної захворюваності та смертності новонароджених від матерів, що хворіли на сифіліс (автореферат) - Реферат

На думку українських конструктивістів (Г. Грабович, Г. Касьянов, Р. Шпорлюк та ін.), створення української нації датується серединою XVIII і початком XIX ст. і є спробою трансформації периферій деяких націй, які, в свою чергу, були периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здібні безпосередньо контактувати зі світовою спільнотою. Головне завдання українського національного проекту визначилося подоланням територіальної і культурної роздрібненості частин України як периферій Російської і Австрійської імперій. Основним механізмом конструювання національної приналежності стало створення єдиної стандартизованої мови, що, у свою чергу, визначилося становленням української літератури. Процес конструювання української національної приналежності, який почався як "культурний" напрямок, переходить в ідеологічну та політичну фази і досягає свого апогею у період української революції 1917–1921 років і створення української держави. У період перебування у складі Радянського Союзу відбувається остаточне територіальне об'єднання українських земель у рамках УРСР. Головним принципом консолідації стає конструкт "радянського народу", який уособлюється "старшим братом" — росіянами. Головною метою створення концепції "радянського народу" була нейтралізація політичних амбіцій національних еліт. Стосовно України придушення спроб одержати національну самостійність відбувалося більш жорстко, оскільки радянська ідеологія позиціонувала українців як одне з відгалужень російської нації. На рубежі 80–90-х років відбувається "трансформація" образу Радянського Союзу: те, що колись вважалося майже показовою моделлю некапіталістичної модернізації, стало трактуватися як модернізований варіант імперій XIX сторіччя, навіть більше — Радянський Союз став подаватися як колоніальна імперія. Таким чином, основним принципом конструювання пострадянського національного суб'єкта стає політика "антіколоніалізму", тобто "очищення" від радянського минулого і повернення до споконвічних європейських джерел.

Дослідники гендерної парадигми (І. Жеребкіна, О. Забужко, С. Жеребкін) розглядають конструювання сучасного українського національного проекту як досвід національного відродження, насичений аргументами сільського "повернення до традиції" (або "коренів") і міського популізму "повернення нації" як необхідної умови інтеграції в Європу. Обов'язковим компонентом нового національного будівництва постає політика гендерної реставрації традиційної національної сім'ї, котра інтерпретується як звільнення від "неправильної" і "аморальної" радянської сім'ї, яка виправдовує залучення жінок до ринку праці і формально наголошує статеву рівноправність. Зараз роль жінки — це традиційна роль матері і дружини, домогосподарки, яка зайнята домашнім господарством та турботою про чоловіка і дітей. Відповідно, чоловіки виступають захисниками і здобувачами. У той же час, спроба відродження "природних" національних ролей чоловіків та жінок була нівельована економічно детермінованою неспроможністю більшої частини чоловіків бути здобувальниками. В такому контексті стає очевидною "слабкість" українського чоловічого тіла, котре неспроможне нікого захистити і бути конкурентно спроможнім в нових умовах. Також слід зауважити, що процеси повернення до "етнічної автентичності", до "нормальної державності і національності" як відбудова "природного гендерного порядку" майже зразу опинилися у центрі практик глобалізації, які визначають недосяжні для більшості українських чоловіків нормативні стандарти транснаціональної маскулінності.

У другому підрозділі (3.2) " Конкуренція систем маскулінності " аналізується боротьба за гегемонію трьох систем української маскулінності: національної, радянської і транснаціональної.

Національна система маскулінності складається з наступних принципів, які звертаються до минулого, яке, так чи інакше, пронизане епосом жертовності і воєнного героїзму. Головними персонажами національного відродження постають образи запорізьких козаків і порівняно сучасні образи воїнів УПА. Дискурсивні технології патріотичної маскулінності передбачають створення монолітної структури героїчної маскулінності, основною функцією якої стає готовність пожертвувати життям в ім'я Батьківщини. Головними тілесними практиками в цьому контексті постає культивування гомосоціального братерства чистих/святих воїнів, об'єднаних ідеєю слави, честі та добробуту української нації (спорт, здоровий засіб життя, здатність витримати тортури та ін.). Основні вектори символічного простору визначаються жіночими фігурами волі і смерті, що домінують над образами дружини або коханої. На відміну від дискурса вільного братерства запорізьких козаків, дискурс народної армії УПА включає образи жінок-вояків УПА, котрі разом з чоловіками виборювали свободу України. Таким чином, підкреслюється консолідація усього народу в боротьбі за незалежність.

Основним принципом функціювання системи радянської маскулінності є підтримка дискурсу радянської ідентичності (формальна статева рівноправність, домінування російської мови і символічна цінність "братерських" відносин з Росією). Спроби зберегти свою ідентичність визначаються ефектом радянської колонізації — прийняття статусу підкореного народу в обмін на стабільну позицію в радянській сім'ї народів. Слід додати, що практика маргіналізації інших націй передбачала визначену ієрархію, в якій українці займали перше місце. Також існувала субордінована маскулінність "ворогів народу", яка позиціонувалася як найнижча у системі радянської маскулінності. Нова національна риторика відтворює цю ієрархію в дзеркальному відображенні. Тепер образ радянського українця стає втіленням "іншовості" у структурі українського національного суб'єкта. Пострадянська система маскулінності визначає себе в боротьбі з цією політикою, тим більше, що виникнення конкуруючих систем маскулінності надало новий імпульс комуністичній ідеології. По відношенню до національних маскулінностей використовується радянський міф "найманців" Заходу, які намагаються посварити братерські російський і український народи. Частиною цієї риторики є асоціювання західних українців з "фашистами-бандеровцями", тобто із загрозою насильницької українізації і колонізації з боку Заходу. Друге місце займають корумповані державні чиновники і "олігархи", які обкрадають пенсіонерів і ветеранів і також налаштовані запродати Україну Заходу.

За аналогією із західним зразком мужності (білий гетеросексуал середнього класу) українська модель транснаціональної маскулінності апелює до образу чоловіка, який діє у сфері виробничих, сімейних, гетеросексуальних відносин, матеріально забезпеченого і відповідального. У той же час, спроба відповідати системі маскулінності "Першого Світу" стикається з реальністю напів кримінальності легального бізнесу і тотальної корумпованості державних інститутів. В Україні, як і в більшості інших пострадянських країн ідея успіху пов'язана з порушенням закону, що, у свою чергу, є ефективним засобом продемонструвати свою маскулінність. Перехід до ринкової економіки супроводжувався виникненням маскулінності "нових українців". Головними визначаючими нового образу виступає експозиція гігантських, накачаних тіл, могутніх ший і низьких лобів, хамської поведінки, масивних золотих ланцюгів і дорогих машин. Ця система маскулінності виробляє цілий культурний пласт пісень, романів і художніх фільмів про життя "героїчних" бандитів і їх друзів. Слід зауважити, що кар'єра героя, як правило, приводить його до зовнішніх визначаючих транснаціональної маскулінності – респектабельний бізнесмен. У той же час, існують два загально пов'язані фактори, які визначають неможливість відповідати нормативним образам європейської маскулінності. По-перше, у дихотомії "Схід - Захід" Україна, як і інші пострадянські держави, сприймається як "недостатньо демократична", тобто "маргінальна" у колективній структурі європейського суб'єкта. По-друге, західні практики суб'єктивації визначаються "неоліберальним" проектом, який виключає будь яку "кримінальність" як засіб підтвердження мужності. У комплексі це визначає парадокс української транснаціональної маскулінності — вимушеність поєднання нормативних образів "європейських бізнесменів" з характеристиками "напівкримінальної" агресивної маскулінності.

У такому контексті стає очевидним, що кожна із систем української маскулінності намагається компенсувати радянську/колоніальну травму українського національного суб'єкта.

У висновках визначено підсумки дослідження, окреслено перспективи філософсько-антропологічного використання категорії системи маскулінності як категорії аналізу проблеми гендерно-маркірованого національного суб'єкта.

Loading...

 
 

Цікаве