WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаОрганізація виробництва, Трудове право України, Cоцзахист → Система захисту люпину від шкідників - Реферат

Система захисту люпину від шкідників - Реферат

Реферат на тему:

Система захисту люпину від шкідників

На люпині в Україні зареєстровано 53 шкідливі види комах. Із них найістотнішої шкоди завдають жорсткокрилі (37,7%), значної (26,4%) — лускокрилі. Напівжорсткокрилі, двокрилі, рівнокрилі пошкоджують, відповідно, 13,2, 9,4 та 7,4 відсотка врожаю.

На різних етапах росту культури важливе значення мають і різні шкідники та їхні групи. Так, насіння й молоді рослини найуразливіші до грунтових фітофагів: дротяників, личинок хрущів, росткових мух, довгоніжок, гусені підгризаючих совок. Особливої шкоди зазначені шкідники завдають в умовах прохолодної весни, коли рослини розвиваються повільніше й, відповідно, збільшується "уразливий" період для культури. Для сходів люпину небезпечними є також люпиновий, смугастий і щетинистий бульбочкові довгоносики, конюшинний скосар і сірий довгоносик. Шкідники не полишають у спокої й дорослі рослини із значною вегетативною масою. У цей час важливими ентомологічними об'єктами стають сисні комахи: попелиці, клопи та трипси, поміж яких особливо виділяється конюшинна попелиця. Листки та суцвіття пошкоджують листогризучі совки (капустяна, конюшинна, совка-гамма та інші багатоїдні види), а також листовійки. Деякі сорти й різновиди люпину пошкоджуються бобовою (акацієвою) вогнівкою, гусінь якої виїдає зерна всередині бобів. У стеблах рослин розвивається гусінь стеблового метелика, внаслідок чого стебла надламуються.

Отже, шкідлива фауна люпину представлена переважно полі- та олігофагами. І лише люпиновий бульбочковий довгоносик може бути зарахований, із певними обмеженнями, до спеціалізованих шкідників. Хоча він пошкоджує не тільки люпин, а й інші бобові рослини — як культурні, так і дикорослі.

Біологічні особливості головних шкідників

Люпиновий бульбочковий довгоносик — Sitona griseus F. Зимують жуки під розетками багаторічних бобових рослин. Активізуються звичайно у квітні і починають живитися листками кормових рослин. Із підвищенням температури до 19...20°С жуки починають активно літати та переміщуватися, заселяючи інші посіви кормових рослин. Жуки йдуть на зимівлю статево незрілими, і їхнє дозрівання відбувається лише навесні після додаткового живлення. Самки в травні-червні й на початку липня відкладають яйця на поверхню грунту та рослини, звідки вони після підсихання скочуються на поверхню грунту. Плодючість самок залежить від якості корму, а взагалі може сягати 2000 яєць. Ембріональний розвиток триває 8–14 діб і залежить від вологості грунту. Личинки проникають у корені й пошкоджують бульбочки, які розміщені на них. Розвиток личинок триває від 5–7 до 25–30 діб. Тримаються вони переважно на глибині 5–20 см. Перед заляльковуванням утворюють комірку на глибині 10–15 см. Стадія лялечки триває 12–13 діб. Перші молоді жуки з'являються наприкінці липня, їхнє відродження триває близько місяця. У жовтні-листопаді жуки концентруються поблизу місць зимівлі. Шкодочинність шкідника полягає в об'їданні надземної вегетативної маси рослин жуками та у пошкодженні кореневих бульбочок личинками.

Смугастий бульбочковий довгоносик — Sitona lineatus L. Зимують жуки переважно на багаторічних бобових травах. Коли температура сягне позначки 13°С, жуки перелітають на сходи однорічних зернобобових культур і багаторічних бобових трав (першого року використання), живляться й відкладають яйця. Плодючість самок — майже 3000 яєць. Ембріональний розвиток за температури 25°С і відносної вологості 100% триває сім-вісім діб. Личинки проникають у коріння й виїдають вміст бульбочок. Розвиток личинок триває 30–40 діб. Заляльковування починається з першої половини червня й закінчується до кінця червня — початку липня. Стадія лялечки триває 9–13 діб. Жуки нового покоління у лісостеповій зоні з'являються наприкінці першої — на початку третьої декади липня. У масі жуки спостерігаються наприкінці червня — в першій декаді липня. Повний цикл розвитку закінчується за 45–60 діб (залежно від погодних умов). Після затвердіння хітинового покриву жуки виходять на поверхню грунту, переселяються на багаторічні бобові рослини й посилено живляться протягом липня-серпня (і навіть вересня), а потім ховаються на зимівлю (під рослинні рештки, кущики трав'янистих рослин тощо). До весни наступного року жуки залишаються статево незрілими. Дозрівання їхнє відбувається після весняного додаткового живлення.

Люцерновий скосар — Otiorrhynchus ligustici L. Зимують жуки в грунті на глибині 20–60 см. Активно виходять із грунту за температури 8°С. Після виходу з грунту деякий час затримуються під рослинними рештками. У лісостеповій зоні звичайно з'являються в другій декаді квітня. Розмножуються партеногенетично. Яйця відкладають наприкінці квітня — на початку травня, коли середньодобова температура піднімається вище 12...13°С. Кількість яєць коливається від 500 до 919. На плодючість самиць впливає температура (оптимальна — 12...29°С) і якість корму. Яйця жуки відкладають у грунт на глибину 2–5 см, а на розпушених ділянках — до 10 см, поблизу кормових рослин. Ембріональний розвиток триває 10–30 діб. Личинки розвиваються на коренях конюшини, люпину, еспарцету та деяких інших рослин. До осені більшість личинок закінчує розвиток і залишається на зимівлю на глибині 25–40 см. Заляльковуються наприкінці травня — в червні наступного року. Розвиток лялечки триває 21–28 діб, і в половині червня починають відроджуватися жуки нового покоління, які зимують і виходять на поверхню грунту лише навесні наступного року. Отже, повний цикл розвитку триває два роки. Спостерігаються випадки діапаузування личинок. При цьому розвиток одного покоління триває до трьох років. Шкодять жуки, об'їдаючи листя та верхівки рослин, і личинки, які підгризають коріння.

Люцернова совка — Heliothis viriplaca Hfn. Зимує діапаузуюча лялечка в грунті на глибині 6–9 см. Діапауза виникає за тривалості дня менше 15 годин (за температури 25°С). Метелики літають із половини травня до вересня, причому літ обох поколінь частково збігається. Для достигання статевих продуктів метелики потребують додаткового живлення на квітучій рослинності: люцерні, еспарцеті, гірчиці, соняшнику тощо. Якщо немає додаткового живлення, більшість самок залишається безплідною. Середня плодючість самок — 600–700, максимальна — 1500 яєць. Відкладає яйця по одному на листки та квіти люцерни, еспарцету, нуту, сої, шалфею, люпину та інших рослин. Розвиток яйця триває три-дев'ять діб, гусені — 19–33 доби. Протягом цього часу гусінь линяє п'ять разів і проходить у розвитку шість віків. Молода гусінь скелетує листя, а потім об'їдає їх із країв або перфорує, живиться також генеративними органами (квіти, пуп'янки, насіння всередині бобів, насіння у коробочках льону, коробочки бавовнику). Гусінь першого покоління заляльковується в грунті, у грунтовій люльці на глибині 2–4 см, лялечка розвивається 10–17 діб. В Україні протягом вегетативного періоду розвивається два покоління, але потенціал виду цим не вичерпується, наприклад, у Середній Азії спостерігається три покоління.

Для моніторингу грунтових шкідників існує ціла низка методів, деякі з яких не зайвим буде нагадати.

Інструментальні методи

З-поміж інструментальних методів насамперед слід виділити групу грунтових пасток. Уперше цей тип пасток в обіг засобів ентомологічного моніторингу ввів Е. Барбер у 1931 році. Отож прізвище цього ентомолога дало назву цілій низці різноманітних грунтових приладів, прототипом яких була звичайна скляна банка або аналогічна ємність з іншого матеріалу, заглиблена врівень із поверхнею грунту. Комахи потрапляють туди випадково, коли напрям їхнього руху перетинається з місцем встановлення пастки. Отже, принцип дії пасток належить до механічного типу, тобто неактивного, й грунтується на теорії ймовірності. Та чи відповідає це дійсності?

Якщо пастки Барбера є справді абсолютно механічними, то логічно припустити, що ймовірність потрапляння до них комах (Х) приблизно тотожна ймовірності непотрапляння (У). Для перевірки цього припущення було проведено серію доволі простих дослідів, модельним об'єктом у яких слугував кореневий люцерновий довгоносик — Otiorrhynchus ligustici L. У центрі кола (радіус у різних дослідах становив 0,5; 1,0 та 1,5 м) випускали визначену кількість комах — 81; 53 та 40 особин, відповідно, по кожному колу встановлювали по п'ять пасток Барбера діаметром 70 мм і фіксували загальну кількість комах, що потрапила та не потрапила до пасток, розраховували ймовірності Х та У (табл. 1).

Як бачимо, різниця між Х та У збільшується зі збільшенням відстані між пастками, тому слід провести операцію щодо врівноваження ймовірностей. Так, знаючи довжину кола (L=2пR) та довжину частини кола, що припадає на пастки (і=0,35 м), легко розрахувати довжину частини кола без пасток, так званий порожній простір (g=L-0,35). Для кожного з дослідів він становитиме 2,79; 5,93 та 9,07 м, відповідно. Дальший етап — визначення співвідношення показників g та і (Z=g/i). Вони дорівнюватимуть приблизно 8; 17 і 26 — відповідно для кожного варіанта. Це й будуть коефіцієнти врівноваження ймовірностей Х і У.

У разі тотожності, тобто в тому випадку, який абсолютно доводить механічний характер дії пасток Барбера, У дорівнює ХZ, якщо У більше ХZ, то пастки Барбера діють як репелент (відлякують комах), а коли У менше ХZ, вказані прилади мають атрактивну (приваблюючу) спрямованість. Як видно з таблиці, в усіх дослідах У значно менше за ХZ. Що ж може приваблювати комах?

Цьому факту, на наш погляд, є кілька пояснень. Найпростіше — комах (сенсорна система яких, до речі, є найдосконалішою) приваблює запах фіксатора — відомо, що навіть чиста вода має атрактивні властивості. Однак, імовірніше, головним чинником, який спричинює потрапляння комах у пастки, є їхня здатність орієнтуватися за допомогою температурних сенсорів. Комахи переміщуються по поверхні грунту здебільшого після заходу сонця, в сутінках (Шовен, 1970), тобто в час, коли грунт активно виділяє тепло й утворюється своєрідне поле температурних показників, серед яких вони орієнтуються доволі легко. Пастки Барбера, що закопані в грунт, порушують звичайний "рельєф" температурного поля, утворюючи теплові порожнини або ями внаслідок виникнення градієнта температури між простором, обмеженим площею отвору пастки, та поверхнею грунту, що оточує останні. Саме ці теплові градієнти й приваблюють до пасток комах, місця схованок яких теж мають меншу температуру порівняно з оточуючою грунтову поверхню. Завдяки незначній відстані, з якої комахи відчувають температурний градієнт, напрям їхнього руху, звичайно, теж відіграє свою роль у потраплянні до пасток. Отже, повне заперечення елемента механічної дії пастки Барбера, як і неврахування її атрактивної дії, було б, безперечно, помилковим.

Loading...

 
 

Цікаве