WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаОрганізація виробництва, Трудове право України, Cоцзахист → Проблеми та перспективи розвитку землеробства на початку третього тисячоліття - Реферат

Проблеми та перспективи розвитку землеробства на початку третього тисячоліття - Реферат

Реферат на тему:

Проблеми та перспективи розвитку землеробства на початку третього тисячоліття

На початку XXI століття наша планета Земля, у тому числі й територія України, переживає невпинне погіршення стану природного навколишнього середовища, прискорення процесів деградації грунтів внаслідок антропогенної діяльності, зростання потреб в енергії та природних ресурсах. Подальші зміни клімату вимагають розробки довготривалої стратегії і тактики ведення землеробства з урахуванням цих змін. Сільське господарство України з усіх галузей суспільного виробництва найтісніше пов'язане із живою та неживою природою і дуже істотно впливає на зміну грунтів, флори і фауни, якості повітря й води, що найчастіше веде до порушення динамічної рівноваги в агрофітоценозі й породжує низку проблем, усіх наслідків яких ми ще навіть не уявляємо. Одним із головних чинників, що дестабілізують екологічну ситуацію, є надзвичайно інтенсивне сільськогосподарське освоєння й розорювання земель. Питома вага ріллі в державі становить 57,5% площі суші, тоді як у США – 27%, а в густонаселеній Німеччині — лише 32%. На території семи західних областей України ці диспропорції ще відчутніші — з 5,9 млн га сільськогосподарських угідь 4 млн га, або 68,2 %, припадає на ріллю. Надмірне розорювання цих земель, у тому числі на схилах, призвело до порушення екологічно збалансованого співвідношення ріллі, луків, лісів та водойм, що негативно впливає на стійкість агроценозів. Західний регіон України, завдяки специфічним природно-кліматичним умовам (великій кількості опадів, значній пересіченості рельєфу (Прикарпаття, Закарпаття, Карпати), розораності переосушених торфових грунтів Полісся, великій частоті й тривалості (до 115 год/рік) пилових бур, особливо потерпає від поширення вітрової й водної ерозії грунтів. Коефіцієнт еродованості, який показує ступінь втрати родючості під впливом ерозії, у багатьох районах цієї зони становить 1,15–1,2, що характеризує кризові явища. Кожне з чергових порушень екологічної рівноваги має щораз трагічніші наслідки. Наприклад, екологічна катастрофа на Закарпатті восени 1998-го і навесні 2001 року, яка завдала численних духовних і матеріальних збитків населенню й розвиткові народного господарства області, є наслідком порушення більше десятка антропогенних чинників. Це, передусім, інтенсивне й необгрунтоване вирубування лісів, значна розораність схилових земель з вирощуванням на них просапних культур, забудова заплавних територій, нехтування укріпленням берегів річок тощо. У Західних областях України є значна кількість осушених земель: у Львівській — 490,6, Волинській — 343, Рівненській — 319,9, Івано-Франківській — 194,9, Тернопільській — 164,1, Закарпатській — 167,4 і Чернівецькій — 117,6 тис. га. При цьому інтенсивно використовується близько 50% цих земель, а решту відведено під сінокоси й пасовища, у яких переважає низькопродуктивний асортимент сіяних трав. Такий стан зумовлений виходом з ладу систем з двосторонньою дією, потребою в поновленні гідротехнічних споруд, очищенні осушених каналів від чагарників та бур'янів, вапнуванні кислих грунтів, проведенні своєчасного перезалуження лук і пасовищ високопродуктивними травосумішками, що економічно не завжди виправдано. Це дає підставу зробити невтішний висновок, що в Україні високими темпами знижуються якість і родючість грунтів і катастрофічно погіршується стан земельних ресурсів. Тому вже сьогодні конче потрібно всі землі структуризувати: частину найменш продуктивних та ерозійно небезпечних земель відвести під природні кормові угіддя (луки й пасовища), лісонасадження, а землі торфових кар'єрів — для створення ставково-риболовних господарств. Особливу увагу слід приділяти розширенню площ рекреаційних, водоохоронних зон, відновленню лісових, болотних, водних екосистем, інших природоохоронних об'єктів, які, крім усього іншого, мають важливу водозберігаючу й природоохоронну функцію. Вочевидь, в умовах складного рельєфу західних областей країни подрібнене землекористування уможливлює створення мозаїчної структури, що сприятиме підвищенню продуктивності агроландшафтів та екологічній рівновазі навколишнього природного середовища. Вагомим чинником агроекосистем є сівозміни. У зв'язку з утворенням нових агроформувань (державних, кооперативних, приватних, фермерських та ін.), а також низки господарств з невеликими земельними наділами й вузькою спеціалізацією, виникає потреба розробки принципово нової організації землекористування на базі вузькоспеціалізованих сівозмін з короткою ротацією. Вибір раціональних сівозмін для господарств відповідного виробничого напряму залежатиме від особливостей грунту, рельєфу, організаційно-господарських та інших чинників. Однак для остаточного визначення найефективніших сівозмін потрібна екологічна та економічна їх оцінка, що показує, який максимальний вихід продукції дає сівозміна за найменших затрат праці та засобів виробництва, як зберігається та відновлюється родючість грунтів та охороняється довкілля. У Лісостепу для господарств з виробництвом зерна, цукрового буряку, картоплі можна рекомендувати такі сівозміни: І — 1) конюшина, еспарцет, буркун; 2) озимі зернові; 3) цукровий буряк, картопля; 4) ярі зернові з підсівом бобових трав; II — 1) горох; 2) озимі зернові; 3) кукурудза, цукрові буряки; 4) ярі зернові; III — 1) горох; 2) озимі зернові; 3) овес; 4) кукурудза; 5) ярий ячмінь. Для зони Полісся, яка спеціалізується на утриманні молочної і м'ясної худоби, перспективу матимуть такі сівозміни: 1, 2) бобові або бобово-злакові сумішки трав; 3) озима пшениця, коренеплоди, картопля; 5) овес, ячмінь з підсівом трав. Гірше розміщувати у сівозміні льон, оскільки він вимагає повернення на попереднє місце не раніш як через 5–7 років, а тому його слід вирощувати в господарствах, що спеціалізуються на його вирощуванні й зберегли багатопільні сівозміни. А якщо такої можливості немає, то в короткоротаційних сівозмінах (у яких вирощують льон) одне поле треба ділити на дві частини і почергово на кожній з них вирощувати ту чи іншу культуру, яка вимагає дотримання певного періоду повернення на попереднє місце, У господарствах зони Передкарпаття і Карпат мають переважати сівозміни з культурами суцільного способу сівби, у яких питома маса багаторічних трав збільшуватиметься і із зростанням крутизни схилу понад 3°, внаслідок чого шкодочинність ерозії зменшується у 8–10 разів. Наприклад: І — 1,2) багаторічні трави; 3) озиме жито; 4) кукурудза, картопля; 5) овес з підсівом трав; II — 1,2,3) багаторічні трави; 4) картопля; 5) овес, горохо-вівсяна сумішка з підсівом багаторічних трав. Для Закарпатської низовини заслуговують на увагу сівозміни, у яких вирощують: 1,2) люцерну; 3) озиму пшеницю, озимий ячмінь; 4) кукурудзу, картоплю: 5) овес з підсівом люцерни. Зауважимо, що питання переходу від довгоротаційних сівозмін до сівозмін з короткою ротацією слід вирішувати з урахуванням конкретних соціально-економічних умов. У подальшому для кожної сівозміни треба розраховувати потребу у добривах — найважливішого чинника родючості грунтів. Сьогодні грунт, зайнятий певними культурами сівозміни, треба розглядати як "кладову" всіх чинників життя рослин, необхідних для створення оптимальних умов росту і розвитку культурних агроценозів, і баланс у ньому слід постійно підтримувати на відповідному рівні. І вже зовсім неприпустимим є те, що за доволі високого рівня виробництва мінеральних добрив поставки їх сільському господарству катастрофічно зменшилися: у 1990 році на 1 га ріллі їх вносили 141 кг, а в 1998-му — 21 кг д. р, NPK; гною — 8,6 та 1,9 т/га, відповідно. Тому вже сьогодні доцільно розширити площі у сівозмінах під бобовими травами (конюшиною, еспарцетом, люцерною, буркуном), які утворюють 500–700 кг/га гумусу, що еквівалентно 20–30 т гною на гектар, забезпечують виробництво близько 1,5 млн т азоту. Особливу увагу треба звернути на вирощування проміжних культур у сівозмінах на зелене добриво. Вони можуть займати тут 1–2 поля і бути добрим джерелом для поновлення балансу гумусу. Значні площі відведено під сидеральні культури у ФРН, Чехії, Нідерландах, що гарантує в цих країнах урожайність озимої пшениці 60–70 ц/га і позитивний баланс поживних речовин у сівозмінах. Для цього в наших умовах доцільно вирощувати у проміжних посівах гірчицю білу, редьку олійну, ріпак, райграс однорічний, а на Поліссі, крім цього, — люпин. Заорювання 300 ц/га зеленої маси люпину еквівалентне 20–30 т/га гною. Дослідження кафедри загального землеробства Львівського ДАУ (1988–1993 рр.) свідчать про те, що навіть за комплексного застосування гною — 60–80 т/га і сидерату гірчиці — 200 ц/га і відносно низьких доз мінеральних добрив N20Р30К10 можна забезпечити понад 450 ц/га цукрових коренеплодів з високим вмістом цукру. Інше важливе джерело збагачення сівозміни органічною речовиною, яке в нашій країні практично не використовується, є заорювання в грунт подрібненої соломи зернових. На превеликий жаль, сьогодні зустрічаються непоодинокі випадки спалювання в полі стерні і навіть соломи, а також тогорічних скирд (останні можна використовувати для виготовлення гноєкомпостів у таборах літнього утримання ВРХ). Особливість використання подрібненої соломи полягає в тому, що необхідно вносити додатково рідкий гній або мінеральні добрива в дозі 8–10 кг д.р. з розрахунку на 1 т соломи. Важливе грунтоводоохоронне значення в сучасних агроландшафтах має обробіток грунту, який має забезпечувати оптимізацію всіх чинників життя рослин. Останніми роками в галузі землеробства щодо жодного іншого питання не було висловлено стільки думок, часто прямо протилежних, як щодо питання вибору способів, глибини й системи обробітку грунту у сівозмінах. Життя підтверджує доцільність запровадження диференційованої системи обробітку грунту, яка поєднувала б глибоку полицеву оранку з елементами енергоощадних та грунтозахисних систем. Необхідною умовою для забезпечення ресурсоощадної технології вирощування сільськогосподарських культур з елементами мінімального обробітку є родючі грунти (чорноземи, сірі лісові та добре окультурені дерново-підзолисті), чисті від бур'янів поля, високоефективні гербіциди, добрива, сучасна техніка та виконання всіх технологічних операцій в оптимальні строки. Результати досліджень, проведених упродовж 1985–2000 років на кафедрі загального землеробства ДАУ, дають підстави стверджувати про доцільність зменшення глибини основного обробітку грунту до 10–14 см під однорічні трави, проміжні посіви (на зелений корм і добриво), озимі та ярі зернові, а в окремих випадках (на фоні глибокої оранки й підвищених доз органічних добрив) — під кукурудзу. Однак під бульбо- і коренеплоди перевагу слід віддати полицевій оранці (28–32 см) для глибокого загортання гною, соломи, сидерату і для очищення верхнього шару грунту від забруднення пестицидами та зменшення його розпилення. При цьому витрати енергії за традиційної системи обробітку грунту становлять близько 1246,8 Мдж/га і комбінованої — 424,6 Мдж/га. Сучасний стан аграрного виробництва вчені визначають як стан хіміко-механічного землеробства: яке стає дедалі енергонасиченішим та спеціалізованішим. Як відомо, його дія негативно позначається на навколишньому середовищі та якості продукції рослинництва. Для відновлення екологічної рівноваги треба забезпечити прогнозування чисельності бур'янів, шкідників і хвороб, що створює можливість розробити інтегровану систему боротьби з ними, із використанням агротехнічних засобів, біологічних, мікробіологічних та хімічних препаратів, а отже, — поліпшити фітосанітарний стан грунту й посівів сільськогосподарських культур. Окремі елементи технології кожної культури важливо гармонійно вписати в технологічний процес її вирощування. Вітчизняна наука і виробництво пережили цілу низку технологій (інтенсивну, енергоощадну, грунтозахисну, астраханську, індустріальну та ін.), які у певні періоди розвитку країни відіграли значну роль у підвищенні врожайності всіх сільськогосподарських культур, однак не завжди забезпечували охорону довкілля та повне розкриття біологічного потенціалу культурних рослин. Отримання максимального врожаю можливе завдяки створенню оптимальних умов для росту рослин. При цьому врожай є результатом дії низки природних чинників, таких як світло, тепло, повітря, волога, стан грунту, наявність поживних речовин, а також впливу механізованих операцій з обробітку грунту, внесення добрив, сівби тощо. Сучасна технологія має сприяти реалізації біолого-генетичного потенціалу гібридів і сортів широкого спектра культур, гармонійно вписуватись у сівозміну, бути енергоощадною, забезпечувати високу врожайність культурних рослин і якість продукції, зберігати родючість грунтів та послабити шкідливу дію антропогенних чинників на навколишнє природне середовище. На ареал усіх сільськогосподарських культур вагомий вплив у майбутньому матиме адаптивна селекція. Створення і впровадження високопродуктивних, екологічно стійких сортів та гібридів сприятиме розширенню посівних площ тих культур, які в конкретних грунтово-кліматичних умовах забезпечуватимуть більш вагомі результати. Особливого значення в сучасних агроекологічних системах слід надавати міжвидовим міжродовим ценозам — "блендам". Такі сумішки, як на зелений корм, так і на зернові цілі, дають змогу синтезувати в посівах усі кращі особливості різних культур і сортів з їх біометричними, фізіолого-біохімічними та господарськими показниками і при цьому максимально використовують як загальні, так і властиві тільки для них чинники врожайності. Наші виробничі дослідження, проведені ще у 80-х роках в умовах холодного Поділля, показали, що формування 2–3-ярусного зернового стеблового ценозу, внаслідок гетерогенності компонентів за висотою рослин, не тільки оптимізує просторову структуру посіву, а й забезпечує підвищення врожайності міжсортових агрофітоценозів озимої пшениці понад 6 ц/га. Створені таким шляхом перспективні "бленди"' мають проходити державне випробування і реєстрацію для впровадження їх у виробництво, що в майбутньому сприятиме нарощуванню передусім виробництва зерна. Усе викладене вище свідчить про те, що формування високопродуктивних агроекосистем — доволі складний процес, але поліпшити регулювання цими процесами можна за умов адаптивного ведення землеробства, що вимагає широкого спектра фахових знань у різних галузях АПК, які можуть послужити розробці моделей землеробства майбутнього. За такого підходу можна забезпечити вищі врожаї з меншої площі та здійснити біологічну консервацію земель найнижчої якості з метою захисту їх від ерозійних процесів, стабілізувати родючість орних земель, відновити наявні та сформувати нові культурні ландшафти, забезпечити охорону природного навколишнього середовиша для майбутніх поколінь.

Loading...

 
 

Цікаве