WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаОрганізація виробництва, Трудове право України, Cоцзахист → Зміщення сичуга: діагностика та способи лікування - Реферат

Зміщення сичуга: діагностика та способи лікування - Реферат

Під час цієї операції рекомендують виконувати лапаротомію з лівого чи правого боку або одночасно з обох боків. Паракостальний розріз черевної стінки пропонують робити завдовжки 15–20 см, відступивши 5 см від останнього ребра й 10 см — від поперечно-реберних відростків поперекових хребців.

2. Розтин

Оперували ми так. Розтин черевної стінки (завдовжки 15–20 см) робили з лівого боку, відступивши 5 см від останнього ребра, але 25 см — від поперечно-реберних відростків поперекових хребців. Так легше змістити сичуг вправо і зафіксувати його, особливо у великих тварин. Водночас за правостороннього доступу оперативному способу заважають великий сальник, кишківник і передшлунки.

Після лапаротомії через розріз одразу ж бачили заповнений газами сичуг. Гази із сичуга видаляли кровопускною голкою, на канюлю якої прикріплювали поліхлорвінілову трубку завдовжки 60 см. Проколювання стінки сичуга робили під кутом, а кінець трубки виводили назовні, щоб попередити пневмоперитонеум. Із трубки виділялися гази з кислим запахом, які після запалювання горіли. Навколо голки на серозно-м'язовий шар сичуга тонким кетгутом накладали кисетний шов, але якщо пункцію стінки сичуга здійснювали під кутом, то накладати шов не обов'язково. Видаливши гази, поступово витягували голку й одночасно стягували кінці лігатури кисетного шва, а після видалення голки їх зав'язали вузлом.

Руку вводили в черевну порожнину, захоплювали стінку сичуга поблизу пілоруса й виводили її в рану. Серединою довгої лігатури (1,5 м) на серозно-м'язовий шар стінки сичуга (по великій кривизні) накладали п'ять-шість стібків швацького шва. Мануально (рукою) попід рубець сичуг переміщали в його анатомічне положення. Один кінець лігатури вправляли у велику пряму голку ("циганську"), якою проколювали черевну стінку з правого боку від білої лінії (відступивши від неї 10 см) перед пупком. Так само через черевну стінку виводили й другий кінець лігатури. Відстань між виведеними назовні кінцями лігатури — 2 см. Кінці лігатури пропускали в отвори пластмасової шайби (можна взяти великий гудзик), підтягували й зав'язували їх так, щоб стінка сичуга притиснулася до очеревини, і зав'язували їх вузлом. Замість шайби або гудзика, між кінцями лігатури можна вставити валик із гумової або поліхлорвінілової трубки. У черевну порожнину (для профілактики перитоніту) вводили антибіотики, розчинені в 100–150 мл 0,5% розчину новокаїну. Рану черевної стінки закривали триповерховим швом. На перший поверх накладали швацький шов, яким з'єднували очеревину, поперечну фасцію і поперечний м'яз живота, на другий — теж швацький, на зовнішній і внутрішній черевні косі м'язи, а на шкіру — вузловий. Шкірний шов знімали через 10–12 днів. Через 14–16 днів після операції підтягували шайбу або валик і відсікали кінці лігатури, якою фіксували сичуг до черевної стінки.

Таким чином за хірургічного лікування сичуг надійно фіксується в своєму анатомічному положенні. На підготовку тварини до операції та її проведення витрачається близько 40–60 хв. У подальшому між стінкою сичуга й очеревиною виникають міцні фіброзні спайки, які унеможливлюють зміщення органа.

У післяопераційний період тваринам призначили напівголодну дієту й згодовували сіно та легкоперетравні корми, які вони охоче поїдали; застосовували антибіотики та загальностимулюючу терапію. Протягом чотирьох днів у корів поліпшився загальний стан, вони почали жувати, з'явився апетит, відновилися моторика шлунково-кишкового каналу й продуктивність. Починаючи з п'ятого дня, тварин поступово переводили на загальний раціон.

Малоінвазивна методика оперативного лікування

Нині у ветеринарній медицині дедалі частіше використовують нові (так звані малоінвазивні) методи оперування, в тому числі і в разі зміщення сичуга вліво, які виконують із мінімальним травмуванням тканин. Вони потребують мало часу на виконання операції й на відновлення стану хворої тварини у післяопераційний період.

Для виконання операції із застосуванням малоінвазивної методики оперативного лікування зміщення сичуга вліво використовували спеціальний троакар, який складається з гільзи діаметром 5 мм зі скошеним під гострим кутом вістрям, тупого мандрена, що вільно входить у просвіт гільзи, і пластикової ручки. Крім того, потрібні дві спеціальні лігатури (синтетична нитка, що не розсмоктується, завдовжки 35–40 см із Т-подібно закріпленим на одному її кінці металевим або пластиковим фіксатором, завдовжки 3,5 см і діаметром 0,3 см, що дає змогу йому вільно входити в просвіт гільзи троакара).

Перед виконанням операції тварині застосовували нейролептаналгезію (внутрішньовенно ін'єктували ксилу з розрахунку 0,5 мл/100 кг маси тіла). Після того як проявилася дія нейролептика, тварину клали на правий бік, переводили в спинне положення й фіксували. Крім цього, додатково кілька разів натискали коліном і руками на ділянку лівої здухвини й вентральну черевну стінку спереду вимені, спрямовуючи рухи в напрямку пупка. Це приводить до зміщення сичуга до вентральної черевної стінки, і після таких маніпуляцій він, зазвичай, розташовується позаду мечоподібного хряща й дещо справа, тобто в його анатомічному положенні. Локалізацію сичуга додатково визначали шляхом аускультації з одночасною перкусією за характерним тимпанічним звуком у ділянці мечоподібного хряща. Під час здійснення цієї операції слід працювати чітко, щоб не гаяти часу. Бо сичуг, переповнений газами, досить рухливий, тож після зміщення органа в його анатомічне положення потрібно швидко виконувати подальші маніпуляції.

Троакар привели в робочий стан. Абомазоцентез (прокол сичуга) виконували позаду мечоподібного хряща на ширину долоні (10–15 см) і на 5 см справа від серединної лінії. Зазвичай у цій ділянці тимпанічні звуки сичуга прослуховуються найкраще. Хоча в окремих випадках місце проколу можна змінювати, орієнтуючись на ділянку найкращого прослуховування сичуга, але слід уникати травмування "молочної" вени.

Відразу після визначення місця проколювання різким поштовхом перфорували троакаром черевну стінку й стінку сичуга, занурюючи гільзу майже до її щитка (рис. 6). З гільзи виймали мандрен, після чого з її отвору виділявся газ кислого запаху або зелено-коричнева рідина, які містяться в порожнині сичуга. Якщо газ не виділявся, повторно вводили мандрен у гільзу й прочищали її просвіт, оскільки остання була закупорена вмістом сичуга. Слід сказати, що в тих випадках, коли після цього газ чи вміст сичуга не виділяється, троакар слід вийняти, бо перфорувати орган не вдалося. Абомазоцентез можна здійснити знову, орієнтуючись на ділянку найкращого прослуховування сичуга. В окремих випадках треба знову провести маніпуляції, вказані вище, для зміщення органа в ділянку мечоподібного хряща.

Після вдалого абомазоцентезу швидко витягували мандрен з гільзи й знімали з неї ручку. Подальші дії теж виконували швидко, щоб не дати газу вийти з порожнини сичуга, бо це значно ускладнить дальший абомазоцентез. В отвір гільзи вставляли фіксатор лігатури і, проштовхуючи його мандреном, вводили в порожнину сичуга. Потрапивши в порожнину сичуга, фіксатор лігатури займав перпендикулярне положення щодо гільзи троакара й, відповідно, — до лігатури. Після введення в гільзу мандрена виймали троакар, а вільний кінець лігатури залишався зовні (рис. 9). Лігатурою підтягали сичуг і притискували його стінку до черева. Відступивши від місця попереднього проколювання на 5 см краніальніше, робили друге проколювання (рис. 10) із уведенням лігатури з фіксатором, як було описано вище. При цьому максимально видаляли гази із сичуга, натискаючи на черевну стінку в ділянці його локалізації.

Кінці обох лігатур зав'язали у вузол так, щоб останній був на відстані 8–10 см від черевної стінки. Для цього на ділянку черевної стінки між вільними кінцями лігатур ставили ребром долоню, а безпосередньо над пальцями зав'язували вузол. Це дасть можливість зберегти певну рухливість органа в межах ділянки мечоподібного хряща. Після закінчення операції тварину спершу клали на лівий бік, потім на живіт і підводили. Якщо дія нейролептика не закінчилася, тварину залишали в лежачому положенні на животі доти, доки вона не буде в змозі підвестися. На підготовку тварини до операції та її проведення було витрачено близько 10 хв. Наступного дня у тварин відновився апетит, жуйка спостерігалася частіше й була тривалішою та активнішою, кількість скорочень рубця набула фізіологічної норми. Корів перевели на звичайний раціон. Протягом тижня відновилася молочна продуктивність. У післяопераційний період у ділянці виконання абомазоцентезу не спостерігали ознак запального процесу. Кінці лігатур, що залишилися зовні черевної стінки, видалили через шість місяців. За вказаний період рецидиву захворювання не спостерігали.

Таким чином, застосування оперативних методів лікування корів у разі зміщення сичуга вліво забезпечує надійну фіксацію органа в його анатомічному положенні й попереджує рецидив, тоді як консервативні способи — неефективні. Якщо порівняти з іншими методами оперативного лікування захворювання, то малоінвазивна методика менш травматична й дає змогу скоротити термін виконання операції, післяопераційного відновлення стану хворої тварини та затрати на її проведення.

Якщо порівняти широкі лапаротомні рани в класичній абдомінальній хірургії з малоінвазивним способом лікування, можна зробити такі висновки. Широкі лапаротомні рани в класичній абдомінальній хірургії дуже зручні для хірурга, тому що дають можливість візуально оцінити стан органів черевної порожнини, сформувати тактику оперативного втручання, створити комфортні умови для маніпуляцій.

Разом із позитивними якостями ці розрізи мають цілу низку недоліків: великий обсяг оперативної агресії; певна інтраопераційна кровотеча; підвищений ризик розвитку хірургічної інфекції у великій лапаротомній рані, перитоніт, виникнення гематом і сером; триваліший період післяопераційного відновлення тварини.

Малоінвазивні методи операції практично не мають негативних проявів якостей класичних абдомінальних операцій, але і в них є слабкі сторони: невеликі (на даний момент) можливості виконання операцій на органах черевної порожнини; потреба використання спеціальних, значно дорожчих, апаратів та інструментів.

Loading...

 
 

Цікаве