WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаОрганізація виробництва, Трудове право України, Cоцзахист → Динаміка сільськогосподарської конкуренції: уроки політики іноземних держав - Реферат

Динаміка сільськогосподарської конкуренції: уроки політики іноземних держав - Реферат

Реферат на тему:

Динаміка сільськогосподарської конкуренції: уроки політики іноземних держав

Бразилія та Аргентина подають приклад іншим

Маючи в сумі загальну площу землі, більшу, ніж у США, родючі грунти та сприятливий клімат, Бразилія та Аргентина впродовж тривалого часу мають переваги у виробництві зернових і у тваринництві на пасовиськах. Протягом останніх п'ятдесяти років минулого сторіччя зростання продуктивності сільського господарства і земельних площ стримувалися періодичними періодами гіперінфляції, політикою обмеження імпорту, експортними митами та іншими діями, які створювали непевність і відбивали охоту до надання інвестиції та стимулів до виробництва, утримували на високому рівні транспортні та маркетингові витрати.

Аграрні сектори обох країн суттєво виграли від проведених реформ (в Аргентині на початку 1990-х, Бразилії — в середині 1990-х років). До недавнього економічного спаду ці реформи створили економічну стабільність, зменшили торговельні обмеження, стимулювали інвестиції в аграрний сектор і більш повно розкрили їх порівняльну перевагу в рослинництві. Результати були вражаючими, а для країн-конкурентів — тривожним сигналом. Традиційно великі виробники та експортери сої та соєвих продуктів — Бразилія та Аргентина — майже втричі збільшили сумарне виробництво сої з 30 млн тонн протягом 1989–91 років до 86 млн тонн у 2002 році. Нині на ці країни припадає більше половини світової торгівлі соєю. Це зростання також супроводжувалося поліпшенням якості багатьох інших культур та продуктів тваринництва. Виробництво пшениці та кукурудзи в Аргентині зросло на 50 та 85 відсотків, відповідно, протягом 1991–2001 років. Виробництво кукурудзи в Бразилії в цей час зросло на 40 відсотків. Виробництво продукції птахівництва в кожнійкраїні зросло більше ніж удвічі, як і виробництво свинини в Бразилії.

Реформи в обох країнах мали багато спільних рис, включаючи грошову реформу для обмеження інфляції, дерегуляцію, зменшення експортних мит та імпортних тарифів. У 1980-х роках річний рівень інфляції в Бразилії та Аргентині стало перевищував 100 відсотків, а інколи — і 1000 відсотків! Проте інфляція була швидко приборкана після того, як Аргентина в 1991 році та Бразилія в 1994 році прив'язали свої грошові одиниці до американського долара. В умовах низької інфляції орендодавці стикалися з меншим ризиком, банківська ставка зменшилася, а довготермінові інвестиції стали привабливішими.

Поліпшення кредитного клімату та зменшення імпортних перешкод прискорило збільшення використання матеріально-технічних ресурсів, таких як мінеральні добрива та сільськогосподарська техніка. У 1991 році Аргентина зменшила тарифи на сільськогосподарські ресурси до 15 відсотків — до чверті рівня 1970-х років. Бразилія скоротила в середньому імпортні мита вдвічі (до 20 відсотків) протягом 1989–1991 років. Як наслідок, сумарний імпорт до обох країн сільськогосподарської техніки зріс з менш ніж 40 млн доларів на рік на початку 1990-х років до максимального рівня у 530 млн дол. на рік в 1998 році. Більша доступність сучасних технологій та імпорт матеріально-технічних ресурсів сприяли зростанню продуктивності в обох країнах.

Як і багато інших бідних країн, Бразилія та Аргентина також мали спадщину експортних тарифів, які стримували сільськогосподарське виробництво та експорт. У середині 1990-х років експортне мито на сою в Аргентині перевищувало 40 відсотків. У 1980-х роках ці мита, зарегульована система збуту та низька ефективність портів збільшували експортну ціну сої на 70 дол./т — більше ніж на чверть експортної ціни сої. Після приватизації та зменшення експортних тарифів на початку 1990-х років ці витрати скоротилися до 10 дол./т.

Найважливішим завданням для обох країн є поліпшення їхніх інфраструктур збуту та транспортування. За останнє десятиріччя приватні та державні інвестиції сприяли поліпшенню залізничного транспорту та автошляхів, що сприяло залученню в економіку 60 млн га родючих земель на північному сході Аргентини та центральному заході Бразилії. Проте, незважаючи на досягнуті успіхи, витрати на транспортування з основних виробничих регіонів Бразилії та Аргентини до портів у 2–3 рази вищі, ніж у США.

На жаль, відносна макроекономічна стабільність у Бразилії та Аргентині може виявитися тимчасовою, а їхні нинішні економічні негаразди (горезвісний дефолт Аргентини за державним боргом) загрожують підірвати прогрес. Відбитком цієї нестабільності є девальвація бразильської грошової одиниці (реалу) більше ніж на 60 відсотків порівняно з доларом, починаючи з січня 1999 року. Аргентинське песо подешевшало з грудня 2001 року по січень 2003 року втричі. На перший погляд, девальвація грошової одиниці сприяє підвищенню конкурентоспроможності орієнтованого на експорт аграрного сектора. Однак слід пам'ятати, що аграрний сектор обох країн стрімко розвивався протягом 1990-х років, незважаючи на загалом завищені курси їхніх грошових одиниць. Особливо в Аргентині ймовірним є те, що зростання в сільському господарстві постраждає від більш жортких кредитних вимог, подорожчання імпортних ресурсів та відновлення експортних тарифів на сільськогосподарські товари.

Росія та Україна: два кроки назад і один уперед?

Як Бразилія та Аргентина, Росія та Україна наділені великими площами родючих грунтів, особливо в Чорноземному регіоні, який межує з Чорним морем, що дає цим країнам потужні порівняльні переваги у виробництві зерна. Однак, на відміну від Бразилії та Аргентини, сільськогосподарське виробництво в Росії та Україні стрімко скоротилося в 1990-ті роки після розпаду СРСР. Виробництво зерна (пшениці та фуражу) протягом 1990–2000 років впало на 46 відсотків, скорочення виробництва продукції тваринництва було ще більшим. Багато в чому скорочення сільськогосподарського виробництва було викликане скасуванням системи прямих і непрямих субсидій в аграрний сектор. Проте основною проблемою була неспроможність проведення широкомасштабної інституційної реформи, яка б включала законодавство стосовно банкрутства сільськогосподарських підприємств і Земельний кодекс, в якому передбачалося б чітке визначення приватної власності. Без ефективних реформ у цих областях відсутні стимули до інвестування в аграрний сектор, зросання потенційної продуктивності обмежене.

До розпаду СРСР у 1992 році сільськогосподарське виробництво було вкрай неефективним і залежало від великих субсидій, — за оцінками, на рівні 11 відсотків від ВВП. Несподівано ці субсидії зникли і, як і очікувалося, в сільському господарстві почався занепад. Багато експертів очікували, що виробництво почне зростати із зростанням ефективності орієнтованих на ринок виробників. Проте індекс виробництва в сільському господарстві Росії та України впав у 1993–1998, а виробництво продовжувало зменшуватися впродовж 1990-х років. Незважаючи на спад, Росія та Україна з основних імпортерів зерна (22 млн тонн у 1992 році) перетворилися в нетто-екпортерів приблизно 2 млн тонн зерна в 1998 році, що відбиває суттєве скорочення чисельності поголів'я сільськогосподарських тварин, а, отже, й відповідне скорочення попиту на фуражне зерно.

Нещодавні непогані врожаї та зростання експорту зерна (оцінювані в небачені 25,1 млн тонн у 2002/2003 маркетинговому році) привернули увагу міжнародних ринків. Деякі експерти зробили висновок, що продуктивність сільського господарства цих країн починає реагувати на ринкові реформи. Проте зростання продуктивності та експорту є, радше, результатом сприятливих погодних умов протягом двох останніх років, а не більшою віддачею від нових капіталовкладень. Для досягнення справжніх результатів у продуктивності сільського господарства Росія та Україна мають замінити спрацьовану сільськогосподарську техніку і запровадити відповідні технологічні зміни.

Loading...

 
 

Цікаве