WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаОрганізація виробництва, Трудове право України, Cоцзахист → Де житимуть наші нащадки? - Реферат

Де житимуть наші нащадки? - Реферат

Розробка стратегії, на мою думку, криється в баченні структури АПК з формуванням проектів законів, які змусять соціально-економічні процеси в аграрній сфері втиснутись у межі заданого каркасу. Постійне відстеження тенденцій у розвитку АПК потрібне для швидкого реагування й адаптації товаровиробників до середовища, що змінюється. Своєю чергою, держава за допомогою змін до законів і системи пільг, податків, обмежень тощо може втручатись і спрямовувати в необхідне русло розвиток АПК, що наближатиме до поставленої мети, наприклад, досягти певного (визначеного наперед в стратегії) розподілу населення територією, створення різних за розмірами ефективних підприємств залежно від спеціалізації, і, в цілому, буде досягнуто соціальної гармонії в сільській місцевості. Ми ж в Україні абсолютно без будь-якого плану творимо складові аграрної економіки. В результаті в "цех зборки" надходять вузли і запчастини різної конфігурації, а для управління — збруя й батіг.

Катастрофічні події в аграрному секторі потребують наукових підходів до виявлення взаємозв'язку проблем, які треба невідкладно вирішити. Шляхом логічних міркувань можна швидко побудувати нескладну конструкцію системи, в якій буде показано залежність кожного виду управлінської (господарської) діяльності (або рішення) від інших видів діяльності. Для нас важливо показати на ній саме складність і взаємозалежність проблем, які потрібно вирішувати аналітичним центрам, а не випадковим людям із командним голосом, що був вироблений і поставлений ще за комуністичних часів.

Загальна система АПК складається з кількох основних блоків (підсистем). Першим блоком загальної системи є виробництво сільськогосподарської продукції. Зазначимо, що великі підприємства реалізують близько 80–90% виробленої дешевої і високоякісної продукції. Дрібні (стартова мета затіяної аграрної реформи) — до 5–20% з високою собівартістю неякісної продукції. Другий блок — споживання продукції населенням (тваринницької продукції споживаємо на 40% менше за фізіологічну норму). Зазначимо, що чисельність населення, порівняно з 1990 р., зменшилася майже на 8 млн осіб. Стільки ж, якщо не більше, — на заробітках за кордоном. Тобто чисельність населення, яке споживає продукцію, є на 30% меншою, ніж у 1990 р. (або всього 36–38 млн осіб). Третій блок — потужності сховищ сільськогосподарської продукції. Вони не тільки обмежені, але через неузгодженість взаємовідносин із товаровиробниками (передусім, немає гарантії повернення свого продукту, зданого на зберігання) недозавантажені або ж зовсім пустують. Четвертий блок — пропускна здатність експортної інфраструктури (потужності портів, складів, залізниць тощо), яка є недостатньою (через наші порти також експортують частину сільськогосподарської продукції з Росії). П'ятий блок — імпортні операції.

Уявімо, що в Україні засіяно сільськогосподарськими культурами всі 32 млн га ріллі. При цьому підкреслимо, що на одного українця припадає 0,9 га ріллі (32/38), а в переважній більшості країн — 0,1–0,2 га, або в чотири-дев'ять разів менше. За логікою, українці мають споживати в чотири-дев'ять разів більше продукції, ніж в інших країнах або ж реалізовувати 80% виробленої продукції за кордон (якщо не брати до уваги нижчу продуктивність полів і тварин порівняно із розвинутими країнами). Попередньо потрібно ці величезні (у вісім разів більші, ніж споживаємо) обсяги сільськогосподарської продукції зберігати. Таких сховищ в Україні немає. Далі — експорт. Порти Чорного моря й залізниці України не спроможні поки що пропустити стільки продукції. Що роблять наші політики? Всі пам'ятають, як за прем'єрства В. Януковича в портах Одеси (Іллічівська) десятками тисяч тонн проростало зерно після заборони експорту. Мало що змінилось і за Ю. Тимошенко.

Якщо об'єднати ці блоки в єдину систему, то матимемо правильне рішення: скоротити посівні площі, а решта ріллі має зарости бур'янами й чагарниками. Це ми спостерігаємо в Україні і Росії також. Що робити в цій ситуації? За логікою, напрошується така відповідь: збільшити експорт (зменшивши імпорт) і попередньо наростити потужності зі зберігання, переробки й транспортування продукції. Одночасно сприяти збільшенню доходів населення й, відповідно, споживання сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Що робить російська й наша "еліта"? Змушує обробляти всю площу, а в протилежному разі — заберуть землю у власність сільрад (так роблять в Росії згідно з їхнім законодавством).

Заборона експорту, з одного боку, й підштовхування збільшувати площі обробітку призводять до кількох негативних наслідків: збитковості значної частини підприємств, втрати земель на користь сільрад. Селяни (вимушено) разом із бізнес-структурами знайшли вихід із штучно створеної нашою доморощеною елітою ситуації: почали продавати землю іноземцям, де спостерігається наступ продовольчої кризи через стрімке зростання населення й скорочення ріллі в розрахунку на одного жителя до неприйнятно низького рівня: менше 0,1 гектара.

Одночасно, що більший обсяг імпорту, то більший дефіцит сховищ. Узагалі дефіцит сховищ стримує виробництво окремих видів продукції або ж призводить до величезних її фізичних втрат. Водночас примусове бажання швидко продати продукцію знижує ціну реалізації для сільськогосподарських товаровиробників.

В економіці, як і в теорії про хімічне живлення рослин, теж діє закон Лібіха: найнижча за обсягом пропускна здатність при проходженні продукції (наприклад, портів) формує продуктивність системи АПК під час виробництва та експорту. Якщо стримувати експорт, то, насамперед, знизиться ціна та збільшиться надлишок продукції, що в наступні роки призведе до скорочення виробництва й відповідного збільшення надлишку землі. Якщо аграрну реформу й надалі здійснювати з початковою метою — подрібнити потужні підприємства на земельні частки (паї), — то землі в надлишку не буде. Просто дрібні підприємства мають значно нижчу товарність порівняно з великими.

Тобто є два абсолютно не логічні для цивілізованої держави варіанти узгодження попиту й пропозиції на всі ресурси й продукти (за умови заборони експорту або ж за нерозвинутої експортної інфраструктури): скорочувати розміри підприємств до розмірів 5–50 га (але при цьому зростуть затрати виробництва й відповідне бюджетне навантаження на підтримку таких підприємств) або ж продавати іноземцям первинний ресурс — землю. Причому другий варіант є наслідком першого. Паювання земель або подрібнення ріллі більше як на 6 млн частинок призвело в Україні до втрати величезних ринків Росії і дало поштовх до вимушеного продовольчого спасіння: бізнесові структури з інших галузей задарма стали брати в оренду величезні масиви землі, що заростали бур'янами та чагарниками. Але навіть потужні вітчизняні латифундії (поки що з орендою земель) не встоять перед натиском іноземців, які бажають прибрати у власність вітчизняну землю.

З погляду цивілізованої держави найприйнятнішим є варіант виведення землі з обробітку. Так роблять, наприклад США, які для узгодження пропозиції з попитом на продукцію доплачують фермерам за кожний незасіяний гектар землі. Але в них надлишок виникає після зростання продуктивності землі й тварин. Щоб зменшити надлишок землі, США постійно і методично знаходять все нові й нові зарубіжні ринки для надлишкової продукції. І тільки під розрахункові обсяги невеликих надлишків продукції, що розраховані за залишковим принципом, виводять відповідну площу землі з обробітку. Майже півстоліття назад на експорт у США вже працювало понад 40% землі. У нас же надлишок землі виник як за рахунок зростання продуктивності, так і стартового (після реформування) великого надлишку землі в розрахунку на одного жителя після втрати ринків країн СНД, які іменувалися "засіки Батьківщини". Надлишок земель ми могли б зменшити, якби перед реформуванням АПК знизили їхню розораність до допустимого рівня з екологічного погляду та перспектив соціально-економічного розвитку держави.

Loading...

 
 

Цікаве