WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНаукознавство → Методологія науки та її структура - Реферат

Методологія науки та її структура - Реферат

–методологія є специфічною системою, яка включає в себе принципи, категорії, теорії, парадигми і методи, які мають специфічне цільове призначення, пов'язане з реалізацією діяльності;

–бачення методології як певної системи, що об'єднує відповідно до основних видів діяльності методологію пізнання, оцінювання і практичної діяльності;

–бачення методології як багаторівневого утворення, на верхніх поверхах якого розміщується філософська методологія, далі загальнонаукова методологія і на найнижчих – методологія галузевих видів науки;

–зведення методології до мети, змісту та методів дослідження;

–системно–діяльнісний підхід до методології, відповідно до якого вона досліджує взаємо обумовленість, взаємозв'язок і залежність систем знань та систем діяльності [Ракитов А.И., 1977].

За такого підходу до методології вона повинна мати доволі складну структуру, включати низку підсистем: інституційну (охоплює інституційні аспекти методології– політико–юридичні, цивільно–етичні, когнітивно–методологічні імперативи); логічну (аксіоми, принципи, закони, правила висновку, обчислення, уточнення, нормування); лінгвістичну (терміни, алфавіти, словники, правила побудови висловлювань, засоби номінації, денотації); гносеологічну (складається зі знань – емпіричних і теоретичних, фундаментальних і прикладних, дисциплінарних й доктринальних, формальних і змістовних, описових і пояснювальних, якісних і кількісних націлених на розкриття об'єктивних законів); комунікативна (принципи, правила, норми); рефлексії (містить ідеали, норми, еталони, регулятиви, імперативи).

У широкому розумінні методологія є вчення про структуру, логічну організацію, методи й засоби діяльності ( Юдин Э.Г., 1986). Методологія науки дає характеристику компонентів наукового дослідження – його обєкта, предмета аналізу, завдання дослідження, сукупності засобів дослідження, формує уявлення про послідовність руху дослідника в процесі вирішення завдання (або проблеми). Виходячи з поняття методології ми розрізняємо два типии знань – знання про світ і знання про знання (пізнання), Перше указує на те, що пізнається, а друге – яим чином досягається знання про світ (Юдин Э.Г., 1978). Зважаючи на те, що методологія і діяльність взаємозв'язані між собою є потреба розглянути основні підходи щодо її розуміння. Якщо аналізувати загальну структуру людської діяльності то в ній можна виділити наступні елементи: потребу людини на задоволення якої спрямована її діяльність; предмет діяльності; дії з предметом; засоби діяльності; результат діяльності (Борисов В.Н., 1976). Сукупна діяльність суспільства, соціальних спільнот, та індивідів розпадається на види і підвиди, сфери і сторонни.

За соціоінженерного підходу до діяльності її можна розділити на пізнавальну, аналітичну, діагностичну, оцінну, контрольну, управлінську, виробничу і споживацьку. За типом взаємодії (об'єкт–суб'єкт) об'єкт–суб'єктну й суб'єкт–об'єктну різновиди діяльності. Відомо, що істотний відбиток на конкретний різновид діяльності накладає сам об'єкт, який виділяє такі різновиди діяльності: інституційну, процесуальну, інноваційну, діяльність по розвитку відносин, цінностей, норм, систем. При цьому кожний різновид діяльності вимагає відповідної методології ( пізнання, оцінювання, практики, аналізу, прогнозування, моделювання, навчання, діагностики, управління, контролю, виробництва, перетворення, відносин, споживання тощо).

Виділення певної методології відповідно до різновидів діяльності не знімає проблему її розуміння, а вимагає структурного її осмислення. На найбільш загальному рівні в методології можна виділити три напрямки: методологію пізнання (гносеологічна), методологію оцінювання (аксіологічна) й методологію практики (праксеологічна). За змістом, кожна з них включає принципи і норми, цінності і парадигми, поняття і методи, теорії і прийоми.

Отже про методологію необхідно говорити в широкому значенні, яка об'єднує сукупність конкретних цілісних її різновидів, котрі взаємодіють між собою. Ці види методології поширюються на наукове дослідження як таке, а не на окремі його складові діяльності, коли виділяються, наприклад методологія експерименту, методологія інтерпретації та інші.

До найважливіших цілісних різновидів методології, що сформувалися в процесі історичного розвитку належать наступні: консервативна (орієнтована на збереження і зміцнення системи знань), утопічна ( опирається на ідею ідеального і її втілення в практику), еклектична (припускає методологічні перенесення, запозичення), діалектична (відстоює ідею розвитку всього сущого: поява, розвиток, відмирання), раціоналістична (всебічна раціоналізація пізнавального процесу), позитивістська (припускає операціоналізацію пізнання та його підкорення реальному практичному ефекту), модерністська (оновлення класичного раціоналізму новим), системна (ґрунтується на системних уявленнях і системних методах дослідження), кібернетична (застосування кількісних моделей на основі кібернетичних уявлень), постмодерністська (в основі лежать ідеї дискурсу та реконструкції, бінарної опозиції – заперечує традиції модернізму).

В історичному сенсі можна виділити два різновиди методології: класична і посткласична. Класична будується на принципах раціональності, можливості експериментальної перевірки гіпотез, твердого наукового доказу. Її основний недолік полягає у метафізичності, у монічному баченні істини. Ця методологія ґрунтується на принципах підкорення людиною природи і панування над нею.

Постмодерністське мислення виникає як реакція, як протест проти нічим не стримуваної активності суб'єкта, тотального панування влади. Звідси постмодерністська методологія є критичною рефлексією, визнає різноманіття істини. Значного поширення набуває ідея багатоваріантності розвитку, переоцінюється роль суб'єкта й об'єкта щодо розвитку у бік більшої значущості суб'єкта, який перестає слідкувати за природністю об'єкта, сам формує для нього простір змін (Кохановський В.П., 1999; Бевзенко Л.Д., 2001).

Ряд вчених–філософів (Ільїн В.В., 1994; Кохановський В.П., 1999) стверджують, що методологія як така у ХХІ столітті неминуче має зазнати кардинальних змін. Основні зміни пов'язують з: гуманізацією, зближенням природознавства і соціально–гуманітарних наук, удосконалення методів пізнання, посиленням орієнтації методології на практику, розширенням застосування системного підходу і синергетики, статистично–імовірнісних і квантово–релятивістських методів пізнання, підвищення концептуального статусу гуманітарних наук, становлення універсології як загальної методологічної дисципліни.

Принципи наукового дослідження. Принцип – найбільш загальне правило діяльності, основне положення якої – небудь теорії, навчання, науки, світогляду; внутрішнє переконання людини, що визначає її відношення до дійсності, норм поведінки, основна особливість пристрою якого–небудь механізму, приладу.

Принцип пізнання являє собою вироблену історично узагальнену вимогу до пізнавального процесу, яка додає йому певної спрямованості, вказує шлях руху до істини, але не саму істину. Тобто принцип – це щось початкове у пізнавальному процесі. Проте виступаючи початковим компонентом пізнання, сам принцип являє собою результат численних актів пізнання, у яких він з'явився і був усвідомлений людьми і став ефективним інструментом пізнання.

Кожний період розвитку суспільства породжує й використовує свої принципи, які базуються на попередніх. Революції в пізнанні об'єктивної реальності у своїй основі містять принципові зміни в системі пізнання, бо тільки зміна принципів може забезпечити стрибок у розвитку знань. Наприклад, епоха індустріалізму створила умови для домінування принципу детермінізму (філософське вчення про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і взаємо обумовленість явищ матеріального й духовного світу), орієнтувала інтелект на розгляд пізнаваного через технічні чинники (машини, механізми, пристрої). Домінуючим з принципів став раціоналізм.

Науково–технічна революція, що почалася в 50– роках ХХ століття і має місце сьогодні характеризується значним дрейфом принципів пізнання. На зміну детермінізму прийшли принципи ймовірності, стохастичності, системності. Безпосередні контакти з об'єктом пізнання втратили свою значущість. Основна роль відводиться переробці інформації отриманої про той чи інший об'єкт. Пізнання набуває інформаційного характеру, а інформаційний принцип стає головним.

Є підстави думати, що в найближчий час відбудеться нова зміна принципів пізнання. Очевидно нова революція в науці буде викликана як загостренням проблеми самого існування людини (екологічна небезпека), так і в результаті особливого статусу в суспільстві творчих процесів. Найімовірніше, що науковими принципами майбутнього стануть гуманізм і творчість.

Сьогодні виникає деяка проблема щодо класифікації принципів пізнання. Це обумовлено наступним: в науці ця проблема є відносно новою; принципи є надто загальними, що мало спонукає застосувати до них конкретний метод класифікації; сумнівно, що всі принципи можна розподілити на класи. Проте, класифікація принципів на найбільш узагальненому рівні цілком можлива й потрібна. Так, за сферою дії принципи можна поділити на формально–логічні, математичні, філософсько–світоглядні, загальнонаукові, конкретно–наукові. За світоглядністю (за видом інтегрованого світогляду) можна виділити наступні: метафізичний, матеріалізму, ідеалізму, розвитку, суб'єктивізму, об'єктивності, детермінізму. У відповідності до методології певних періодів розвитку науки можна поділити на такі: класифікації, додатковості, комплексності, системності, синергізму, творчого занурення. За базовими знаннями на основі яких виник принцип їх можна класифікувати на логічні, порівняльно–історичні, генетичні, а за рівнем пізнання на принципи емпіричного й теоретичного пізнання.

Loading...

 
 

Цікаве