WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМузика → Бандуристи Кубані - Реферат

Бандуристи Кубані - Реферат

На Катеринодарському і крайовому радіо систематично, починаючи з 1924 р., виступали К. Безщасний, Михайло Горіх, Зот Діброва, Мамро, К. Німченко, Рідкобородий та ін.

Д. Байда-Суховій, К. Безщасний, К. Йорж, Фаїна Квітка, С. Лазаренко, К. Німченко, В. Шевченко, П. Шемет та ін. успішно працювали і на професійній сцені. Вони у ролі співаків-бандуристів концертували (від філармоній як України, так і всього колишнього Союзу) на Далекому Сході, Кавказі, Середній Азії, по Російській Федерації тощо. В Москві В. Шевченко разом з М. П'ятницьким організовував хор селян (згодом – "хор ім. П'ятницького"). В ньому він виступав як бандурист і лірник. 1912 року – засновував при українському гуртку "Кобзар" ансамбль бандуристів у складі 12-ти осіб, з яким успішно виступав (до початку першої світової війни) [22].

Високу оцінку виконавській майстерності К. Безщасного дали академік Дмитро Яворницький та А. Мікоян [23]. На турецькому фронті А.Чорного першим було переведено в ранг сотника, а пізніше – навіть призначено командуючим дивізії за те, "що хорунжий Чорний чудово грає на бандурі" [24]. Згодом, на еміграції в Аргентині, він зачаровував слухачів не лише в провінції, а й у столиці – Буенос-Айресі. З. Діброва настільки піднісся в своєму мистецтві, що навіть генерал А.І. Денікін не чіпав його і навіть запрошував виступати перед іноземними дипломатами та послами [25].

Кубанська кобзарська школа була широко представлена й за межами Кубані – в таких країнах як Австрія, Аргентина, Греція, Іран, Німеччина, Польща, Середньоазіатські республіки, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, не кажучи вже про СССР загалом.

Розвиток кобзарського мистецтва на Кубані, попри його досягнення, все ж носив переважно аматорський характер. Державні структури були до нього якщо не ворожі, то байдужі. Бандура не була допущена в державні музичні заклади, навіть в Краснодарську робітничу консерваторію (1927 р.). Не було запроваджено фабричний випуск бандур. Жодний музичний твір, написаний чи оброблений кобзарями, жодний методико-теоретичний посібник не був надрукований, а якщо й побачили світ три частини з п'яти "Школи гри для бандури" Василя Шевченка, то не на Кубані, а в Москві. Нові конструкції бандур розроблялися не в експериментальних майстернях музичних фабрик, а майстрами-кустарями, концертні костюми шили самі музиканти. Такий стан речей, на жаль, має місце й досі.

Бандуристи Кубані брали участь в подіях Національної революції 1917-1920 років. Донька Петра Макаренка, члена Кубанської Ради, писала, що "Петро Леонтійович, закликаючи козаків для захисту рідного краю, посилав по станицях і бандуристів, які прославляли Запоріжжя і своїх предків – запорозьких козаків" [26]. Брати Конон, Никін Безщасні та Іван Шеремет у складі тріо бандуристів [27], Антін Чорний – як бандурист-соліст виступали для Кубанської Армії [28], Федір Діброва та Михайло Теліга – в армії гетьмана Павла Скоропадського [29], а потім – Української Народної Республіки [30].

Кобзарів-бандуристів переслідували українофоби. "Білі" й "червоні" немов би змагались у їх винищенні. Але якщо терор перших був короткочасним, то терор других розтягнувся на довгі десятиліття: масові розстріли, голодомори, депортації цілих станиць, репресії 30-х років мало кого з виразників національної ідеї та національного духу залишили в живих. Сучасник тих подій В. Ємець зазначає: "Та червоні москвини, далебі, перевершили білих. Либонь не буде помилкою повісти, що ті з козаків-бандурників, що не мали можливостей вихопитися з-під московського панування, якщо не були помордовані, то вигинули на півночі Московщини, де загинув і останній Кошовий Війська Запорозького – Петро Кальнишевський" [31].

За наказом А.І. Денікіна в перший день окупації Катеринодару (1 березня 1918 року за ст. стилем) було розстріляно бандуриста-підлітка Міняйленка (1904-1918) зі ст. Пашківської, Свирида Сотниченка (1880-1919) [32]. Представники контррозвідки "Добровольчої армії" в одному з готелів Ростова-на-Дону смертельно поранили Миколу Рябовола (1883-1919) – голову Кубанської Ради й кобзаря [33]. І це лише епізоди переслідувань.

Прийнято вважати, що смертельного удару кубанському кобзарству завдала більшовицька репресивно-тоталітарна система. Вона його просто розгромила. Від періоду бурхливого його відродження у перші десятиліття XX сторіччя до початку другої світової війни з бандуристів залишилися в живих одиниці. Решта або була розстріляна, або загинула в концентраційних таборах.

14 грудня 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлю в Україні, Північному Кавказі та Західній області. Згідно з цією постановою по всьому Північному Кавказу на російську мову переводилось діловодство радянських і кооперативних органів, всі українські газети і журнали (близько 20), листівки, брошури, стінгазети, багатотиражки та інша літературна продукція. Було розпущено (точніше розігнано) українську секцію письменницької організації. Наказано було провести "деукраїнізацію" кубанської літератури в триденний термін. Були закриті 746 українських шкіл, які діяли на Північному Кавказі [34] (з них 240 – на Кубані), українське відділення Робфаку ім. Ілліча, українські педагогічні технікуми, Північно-Кавказький педінститут ім. М. Скрипника (в м. Краснодарі). Було сфабриковано справу "Спілки Кубані з Україною". Були розпочаті горезвісні чистки, після яких української інтелігенції у краї майже не лишилося.

В одному з пунктів постанови зазначалося: "... виселити в найкоротший термін до північних районів СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всих жителів" (Додамо, що замість мешканців однієї тоді було виселено люд з півтора десятка станиць). Станиця Полтавська на Кубані була другим українським культурним центром після Краснодару. В ній видавалась українська газета, діяв літературний гурток, працював Всеросійський український педагогічний технікум [35]. При ньому діяла багаточисленна активна кобзарська студія, організована і очолювана Кононом Безщасним (до 1931 р.). Студію забезпечували бандурами станичні майстри. Студійці багато й плідно концертували, переважно – під час літніх і зимових канікул, виїжджаючи на гастролі по краю. Станиця дала й відомих бандуристів-солістів Конона та Никона Безщасних, Костю Лінського (1902-1942) та ін. Подібне кобзарське життя вирувало й в інших пізніше обезлюднених станицях. Полтавську перейменували на "Красноармійську" й заселили солдатами-неукраїнцями; Уманську – в "Ленінградську".

Акції терору і репресій проводились під час жахливого голодомору, про який один з тогочасників зауважував, що лише в станиці Канівській з 18 тисяч жителів померло лютою смертю понад 10 тисяч [36].

З українськими книгами державних бібліотек поступили "геніально" просто – всі вони були спалені в 1933-ому. Та палали по всьому Північному Кавказі не лише книжки з українських державних бібліотек, а й книжки з бібліотек приватних. Наприклад, після арешту і розстрілу Григорія Митрофановича Концевича (1863-1937) всю його музичну і наукову літературу в кількості 12.846 примірників 10 вересня 1939 року було знищено [37].

Подібна доля спіткала й бандури репресованих чи розстріляних бандуристів. Гетьманську бандуру М. Вереси конфіскували під час арешту майстра (1937). Радянський активіст Трофим Семенний (1898-1989) беручи, очевидно, участь в арештах, забрав дві бандури в майстрів станиці Канівській і закинув на горище власної хати. Вже після його смерті племінник Семенного Василь, який, за словами В. Назаренка, "з тюрми не вилазив за крадіжки" (яке коріння – таке й насіння), одну "порубав та спалив у грубі"; другу сусіді Василя В.І. Крикливому вдалося вихопити з-під сокири й урятувати. Тепер ця бандура прикрашає одну з експозицій районного історико-краєзнавчого музею станиці Канівської.

По Кубані і всьому Північному Кавказу прокотилася хвиля антиукраїнського терору. Під час паспортизації населення в 1930-х рр. Усіх кубанських українців козацького роду (і не тільки) було записано росіянами без отримання їхньої згоди. Це була, за визначенням І. Попки, чи не остання сатанинська безкровна акція, яка поставила крапку наднаціональним питанням Кавказької України [38].

Нам відомі імена лише деяких кубанських кобзарів-бандуристів, замордованих московським більшовизмом. Та, на жаль, сотні й тисячі імен до нас не дійшли. Першим, як прийнято вважати, розстріляли Кирила Крохмаля (1885-1918) [39]. Федора Діброву, як учасника першої державної капели бандуристів та національного симфонічного оркестру доби Гетьманату, забивають на початку 1919 року [40]. Миколу Вереса та Петра Гузія (1903-1937) – у Краснодарі в 1937 р. [41]. Костю Лінського (1902-1942) – під час відступу Червоної Армії [42]. Никін Безщасний помер на Біломорбалтійській каторзі від виснаження [43]. Конона Безщасного заарештовували вперше 1931 року. Засудили на п'ять років далеких таборів [44]. 1932 року його родину депортували разом з іншими жителями станиці до Сибіру. Під час війни Конона Петровича "евакуювали" до Казахстану. Все витримав. Помер на рідній Кубані. Зот Діброва попрощався з життям на вигнанні в Казахстані [45], Тарас Строкун - бандурист і бандурний майстер-відбув десятилітній термін ув'язнення і помер в Краснодарі. Докія Дарнопих та Маркура Кочубея безслідно поглинули енкаведистські нетрі. Старого і немічного М. Богуславського закатували в Краснодарській тюрмі близько 1933 року [46].

Для чоловічої капели станиці Канівської 1932-1933 роки стали фатальними. Капела тоді практично припинила свою діяльність. Ще 1931 року всіх її 17 учасників енкаведисти вивели в плавні й імітували розстріл. "І розбрелись ми після того, – каже Володимир Лазаренко, – як руді миші". Пантелеймон Шемет (1905-1984), рятуючись від голодомору, завербувався на Далекий Схід (до м. Владивосток), батьки його померли [47]. Семен Лазаренко – до Середньої Азії [48]. 1943 року Степан Жарко – керівник капели – був заарештований на концерті перед пораненими червоноармійцями. Помирає він у Марійському таборі інвалідів (Красноярський край) [49]. Бандурист Семен Бриж пішов у плавні і застрелився напередодні "визволення" краю Червоною Армією [50]. Решта капелян – за винятком П. Шемета та братів Лазаренків (Семена, Володимира, Дмитра) – або померли в голод, або загинули на фронті. Доля декотрих досі є не з'ясованою.

Loading...

 
 

Цікаве