WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМузика → Музичні інструменти: сопілка, бандура, цимбали, баян, домра, балалайка, гітара - Реферат

Музичні інструменти: сопілка, бандура, цимбали, баян, домра, балалайка, гітара - Реферат


Реферат на тему:
Музичні інструменти: сопілка, бандура, цимбали, баян, домра, балалайка, гітара
Сопілка - народний інструмент, що отримав широке розповсюдження серед українців ще в епоху Київської Русі. За способом видобування звуків вона належить до найдавніших духових інструментів: "Скажімо, 5-ти отвірну сопілку з Чернівеччини і комплекс ударних кісток з Чернігівщини датовано 20-ма тисячами років тому", - так висловлює свою думку щодо поширення сопілки на Україні доцент Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка М. Корчинський [1, 15]. Зустрічаємо згадки про цей інструмент в стародавніх літописах східних слов'ян ХІ ст. [2, 202, 203], пам'ятках старого українського письма Теодосія Печерського, митрополита Київського Кирила, Памфіла (ХІ - ХІІІ ст.), українських піснях, казках, легендах, переказах, творах російських і українських письменників (В.Короленко "Сліпий музикант", Л. Українка "Лісова пісня", М. Коцюбинський "На крилах пісні" та ін.), де описується використання сопілки серед пастухів, скоморохів, чумаків, музикантів на весіллях в усній традиції.
Перші зразки сопілки були технічно недосконалими, мали 6 отворів. За словами М.Лисенка "закриті або відкриті, в різних комбінаціях, ці дірочки змінюють довжину стовпа повітря в дудці, а тим міняють і висоту звука чи тону" [3, 12]. Ці інструменти були діатонічними, послуговували до вигравання співів і до танців, в репертуарі присутні "пастуші епічні пісні" (ХІV - ХVІІст.). Тобто їх використання обмежувалось суто рамками етнографічного середовища. Про це наголошує М. Лисенко: "Сопілку, що затинає звичайні побутові пісні і танці, до троїстої музики не беруть, певно через її не гучний тон. Сопілка є інструмент спеціально пастуший" [3, 12].
Як професійний, академічний, ансамблевий інструмент сопілка починає використовуватися тільки в другій половині ХХ століття.
В кінці 20-х років ХХ століття на Україні організовуються перші самодіяльні оркестри українських народних інструментів. Керівники цих колективів поряд з вирішенням різноманітних художньо-стильових завдань, створення репертуару, виховання диригентських кадрів, розпочинають клопітку роботу над удосконаленням музичного інструментарію, створенням оркестрових сімей, організацією ансамблів народних інструментів при оркестрах. Вперше здійснюються спроби поєднати в однорідний ансамбль сім'ю оркестрових сопілок талановитими майстрами-конструкторами, керівниками оркестрових колективів Л.Г.Гайдамакою та В.О.Зуляком. Їхніми послідовниками стали майстри та поціновувачі цього інструмента: Г.Каськун, О.Шльончик, Є.Бобровников, І.Скляр.
Вагомий внесок у справу вдосконалення та реконструкції сопілки здійснив вчитель Ополонівської середньої школи Штепівського району Сумської області Никифор Матвєєв. Його поправу можна вважати першим майстром-сопілкарем в Україні, який виготовив стандартні сопілки-прими (діатонічний стрій, 6 отворів) та басові сопілки. Створені ним перші самодіяльні дитячі колективи сопілкарів (1939, 1940, 1945), їх численні виступи на районних, обласних, республіканських оглядах художньої самодіяльності школярів засвідчили про популярність цього інструмента, високий виконавський рівень цих ансамблів, різноманітність репертуару. Продовжувачами Н. Матвєєва у справі організації ансамблів сопілкарів стали його учні В.Я.Боруха, М.С.Андрусенко та майстри-виконавці В.Зуляк, Є.Бобровников.
Першим концертним інструментом з точною настройкою, хроматичним звукорядом і з тональним перестроювачем типу рухомих целулоїдних кілець, розміщених на поверхні, стала сопілка майстра-конструктора І.Скляра. Основою для удосконалення стала 7-ми отвірна сопілка народного умільця І.Яроша. В процесі роботи над удосконаленням сопілки І.Скляру вдалося виробити сталі принципи виготовлення стандартних інструментів, на яких за допомогою комбінованого перекривання аплікатурних отворів при відповідному струмені повітря можна добути увесь хроматичний звукоряд. Як пише сам І.Скляр "метою цієї клопіткої роботи стало створення основи, на якій склалася б школа гри на сопілці, а також, що головне, виховання виконавців гри на цьому чудовому народному інструменті" [4, 4]. Окрім теоретичних обґрунтувань, І.Скляр у своїй книзі "Подарунок сопілкарям", подає нотний додаток, де вміщені рекомендації щодо виконання нотного матеріалу. Серед творів, що увійшли до цієї книги: дуети (сопілки І і ІІ; фортепіано і сопілка; сопілка і бандура); квартети (сопілки І, ІІ, ІІІ і фортепіано); квінтети (сопілки І, ІІ, альт, бандури І і ІІ).
Процес удосконалення сопілки на цьому етапі ще не був завершений, Н.Матвєєв ще в кінці 50-х наголошував: "Процес удосконалення і хроматизації сопілки ще не закінчено, їй належить велике майбутнє в сім'ї українських народних інструментів" [ , 28]. В 1970 році майстер Д.Ф.Демінчук створює хроматичну сопілку на 10 отворів, де хроматичний звукоряд легко добувається послідовною аплікатурою. Відкриваються класи сопілки у вузах, зокрема у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка (сьогодні музична академія). Серед викладачів спецкласу доцент М.Корчинський став активним творцем репертуару та впровадив в учбовий процес "нову, специфічно сопілкову виконавську технологію", що стало результатом його багаторічного досвіду [1, 17].
Саме в другій половині ХХ століття сопілка академічний, професійний народний інструмент отримала своє утвердження завдяки багатьом чинникам, головне місце серед яких належить засновнику сопілкової академічної школи І.Скляру. На цьому наголошує М.Корчинський: "Шанс народитися новою, окремою сопілковою культурою їй дало ХХ століття" [1, 18].
Бандура
Кобза-бандура належить до струнно-щипкових інструментів, що існував у східних слов'ян ще в докиївську добу. Про це свідчать історичні пам'ятки стародавньої культури (літературні і графічні), фрески Києво-Софійського собору (1037 рік), арабські письменники Х століття Ібн Даста [5, 31], Ібн-Фадлан [6, 98].
Перші зразки цього старовинного українського інструмента були технічно обмеженими, діатонічними, з малою кількістю струн, у деяких з них були навіть лади на грифі. За словами М.Лисенка "у наших українських козаків і у селян наших взагалі кобза була найулюбленішим інструментом" [3, 14].
В кінці ХVІІІ - ХІХ ст. носіями кобзарського мистецтва були старці, злидарі, сліпці-бандуристи. Цей період знаменується появою приструнків, які "на бандурі були заведені спеціально українцями" [7, 165]. Стрій бандури змінювався в залежності від виконуваного твору. Звичайна кобза часів М.Лисенка мала 12 струн: 6 бунтів (басів) і 6 приструнків, широкий гриф. Бандура послуговувала в переважній більшості в супроводі до співу. В репертуарі кобзарів-бандуристів звучали: думи історичні, родинні, пісні релігійні, комічні, пісні до танців.
В дослідженнях Г.Хоткевича, на противагу положенням російського музикознавця, теоретика О.Фамінцина, який стверджував запозичення назви бандури українцями, ми знаходимо висновки автора про те, що "бандура є чисто українськийвинахід" [8, 101]. Можна назвати три
Loading...

 
 

Цікаве