WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМузика → Особливості творчого стилю Сергія Сергійовича Прокоф’єва та їх вираження у сонатному жанрі - Курсова робота

Особливості творчого стилю Сергія Сергійовича Прокоф’єва та їх вираження у сонатному жанрі - Курсова робота

серйозно.
Перша соната - f-moll, опус 1 присвячена Моралеву В.М., палкому любителю музики, який багато приділяв уваги музичному розвитку молодого композитора. Вона не являється в повному змісті сонатою; це типове сонатне allegro, перша частина "розколеного", за словами композитора, сонатного циклу. Підтвердженням тому слугує не лише історія створення твору, але і сама музика. В сонаті немає елементів сонатного циклу в стислому вигляді. Це є розширений, виходячи за межі сонатного allegro, одночастинний твір сонатної форми, тобто типова для післялістівського періоду соната-поема або соната-фантазія.
Перша соната утворилася в результаті перероблення 3 частинної Другої із 6-и юнацьких сонат його "старих зошитів", звідки композитор неодноразово черпав матеріал для майбутньої творчості. Прокоф'єв відкинув другу та третю частини, а першу в переробленому вигляді назвав, не надто задумуючись, очевидно, над питаннями форми "сонатою".
В Першій сонаті ще далеко не викристалізувалась індивідуально-неповторна музична мова Прокоф'єва: про це композитор, із властивою йому щирістю виразився сам. Перш за все - розчленованість форми. Розділи Allegro різко змінюються, як кадри, і ця "тезисність" викладу відрізняє сонату Прокоф'єва від сонат Скрябіна, або концертів Рахманінова, в яких появі нової теми передує розгорнений музичний матеріал. Дійсно, при першому знайомстві твір вражає своїми "непрокоф'євськими" і явно "неновими" рисами, стилістичною схожістю з музикоюМетнера, і через Метнера з Шуманом, частково з Рахманіном, в якійсь степені з Скрябіном. Не оригінальна, але приємна мелодика та гармонія Першої сонати породжена образами типово романтичної патетики. Типово романтичною в сонаті являється і акордова структура, і інтенсивність альтерацій. Твір написано щиро, відверто і з темпераментом.
Між сучасними дослідниками існує суперечливе бачення, відносно відображення особливостей музичної мови Прокоф'єва в даному творі. Одні вважають, що за виключенням повнокровної активності композитора, тут не виявляються інші характерні риси. Вважають, що тут не відчувається самобутній прокоф'євський піанізм; цей твір ще повністю наслідує традиції піанізму романтиків. Стверджують, що в сонаті сильно відчувається недосвідченість автора, особливо фігураційне багатослів'я, звукова перенасиченість в кульмінації, поліфонічна безпомічність, не характерна для естетики Прокоф'єва гармонічна "помірність".
Інші сучасні дослідники, які знайомі зі всією музикою Прокоф'єва, вбачають в Першій сонаті яскраво виражені риси стилю композитора, його музичної мови. Зокрема, характерна лапідарна заставка сонати, і реприза - чітко обмежена і в точності відтворює настрій експозиції, також різкий контрапункт в розробці. Тритонові тональні зрушення, сміливі тритонові ходи, ледве помітні політональні елементи і, навіть, більш різке розділення розділів форми, все це, безперечно, не може змінити загального враження від сонати. Гармонічна терпкість кульмінацій, тріолі, фактурне розприділення між руками, що в подальшому часто використовується Прокоф'євим (Третя і Сьома сонати), поліритмія, політональність - ось ті самі помітні деталі, які дають відчути в безхмарному творі "лев'ячий ніготь" майбутнього майстра.
1912 рік. Прокоф'єв вчиться в консерваторії. Друга соната завершує лінію пошуків в області фортепіанної музики. Соната присвячена його товаришу, молодому піаністу М.Шмідтгофу. Вона виросла з учнівської одночастинної сонатини, покладеної в основу першої частини. Згодом Прокоф'єв створив другу частину - скерцо, використавши одну з п'єс, написаних ще в консерваторські роки, під керівництвом Лядова.
Далі були написані Andante - третя частина та стрімкий фінал. Виконавців та слухачів захоплюють не лише стилістична своєрідність сонати. В творі відчувається дихання молодості, необмеженості її, невеселими роздумами про життя та гіркими спогадами, а за своїм змістом - це стремління в майбутнє.
Друга соната, як і Перша, насичена рисами романтичної образності, але тут вони проявляються у схвильованому устремлінні, мрійливості, а не в самій мові твору. Від наслідування, як вважають критики, не залишилося і сліду, і, перш за все, відчувається власний - вже повністю самостійний голос. Ця соната - одне з самих безпосередніх творінь Прокоф'єва. Яскравість образів, своєрідність та майстерність їх втілення обумовили особливу привабливість та популярність твору. Друга соната являє для нас особливий інтерес і тому, що в ній сконцентрувалися кращі риси раннього Прокоф'єва взагалі. Адже до моменту написання Другої сонати Прокоф'єв вже був автором Першого концерту, опус 10, токати, опус 11, циклу Десяти п'єс, опус 12 та інших творів.
Соната відрізняється ясною та чіткою формою, послідовною логікою драматичного розвитку, її зміст викладений з театральною конкретністю, лаконічно, з мінімальним використанням музичних засобів. Вільно плинний емоційний потік співставляється з продуманістю побудови різкими границями розділів. Вольовий динамізм та скерцозність природно співіснують з піднесено світлою, проникаючою лірикою. Національна характерність інтонаційної побудови виражена цілком визначено. Але ж печатка тих років, пригадується, називала сонату "грубо антимузичною" і знаходила, що вона являє собою "безглуздя еквілібристичних вправ".
У Другій сонаті спостерігаються риси та прийоми, які в подальшому будуть використані у наступних прокоф'євських шедеврах. Загалом твір утверджує оптимістичний настрій. Перше виконання її відбулося 1914 році в авторському концерті. Краса цієї сонати - в динамізмі, гуморі, в тому душевному здоров'ї, яким віє від її образів.
Після 5-річної перерви, в 1917 році, Прокоф'єв знову звертається до жанру фортепіанної сонати і створює одне за одним два великих шедеври Третю та Четверту сонати. Третя соната, опус 28, написана весною 1917 року, Четверта, опус 29 - влітку того ж року. Обидва твори наділені підзаголовком "Із старих зошитів".
Отже Третя соната a-moll, опус 28, присвячена Б.Верину - це псевдонім молодого поета Б.Башкірова. Соната виникла з учбової консерваторської роботи. В основу твору композитор взяв одночастинну третю учнівську сонату, написану в 1907 році. В цьому і є весь зміст підзаголовку сонати "Із старих зошитів", як вже згадувалося раніше. Прокоф'єв майже повністю зберіг її загальний план, тематизм, хоча дещо змінив та удосконалив розділи розробки, репризи та коди, де-не-де загострив гармонії і, основне, значно розвинув і по-новаторському збагатив віртуозний елемент, фортепіанну техніку, надав сонаті характер блискучої, "шикарної", як висловився автор, концертної п'єси.
Контрастність образів та гнучкість форми, що відрізняють Третю сонату від Першої, також одночастинної, краще всіляких слів говорять про розквіт прокоф'євського обдарування, про високу
Loading...

 
 

Цікаве