WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Сучасний парламент повинен бути не лише ареною представництва інтересів різних груп, а й виконувати певні функції. Класичні функції, які виконують парламенти, а саме прийняття законів, артикуляція або лише озвучення вимог громадян, обговорення проблем, контроль за виконавчою владою роблять його достатньо закритим інститутом. Рівень функціональності даного інституту визначається акумуляцією вартостей згод, тому законодавці часто змушені відмежовуватися від своїх ідеологічних засад, а значить від своїх обіцянок. Соціальні групи поступово перестають бачити в партіях виразників їх інтересів, соціальна база основних політичних блоків залишається розмитою. Діяльність політичних лідерів набуває у свідомості виборців все більш негативного забарвлення. Пільги і привілеї, якими користуються депутати безумовно сприяють зростанню їхньої самооцінки, але одночасно сприяють зниженню рівня реактивності. Прикладом є епопея політичних інтриг та скандалів, які демонстрували гостроту боротьби за владні ресурси.

Публічна політика представницьких органів влади виявляється сповненою протиріч. У демократичній системі завданням законодавчих інститутів є забезпечення підзвітності влади перед народом, що означає організацію та забезпечення горизонтального контролю за діями виконавчої влади. Відповідно у функції парламенту не входить творення політики та реалізація політичного курсу, але до його повноважень належить можливість впливати на політику. Відсутність методів контролю та процедури підзвітності, призводить до посилення клановості та закритості політичних сил. До того ж об'єктивні фактори, серед яких технічна складність питань, які мають вирішувати політики, призвели до посилення ролі різного роду експертів і консультативно-дорадчих органів, що в свою чергу сприяє розмитості політичної відповідальності за прийняття рішення.

Така ситуація призводить до того, що основними суб'єктами публічної політики стають урядовці. Виконавча гілка безпосередньо контактує з громадськістю. Зв'язок є завжди нерозривним, змінюватися може лише характер відносин: якщо громадськість схвалює політику уряду, діє стан паритетних відносин, якщо громадська думка не на користь уряду, то виконавча влада, за відсутності демократичних процедур, намагається підкорити її авторитарними або маніпулятивними методами.

Для підвищення результативності виконуваних урядом функцій необхідною умовою є їх чітка формалізація. Зростання ефективності бюрократичного апарату, зростання професійного рівня міністерств та відомств буде призводити до того, що уряд зможе щоразу брати на себе додаткові функції, навіть з тієї причини, що технічні параметри дозволяють їх якісне виконання. Але у такому випадку з'являється зворотна сторона медалі – уряд перетворюється у монополіста, якому неважливим буде параметр суспільної доцільності та ефективності прийнятих ним рішень. Тому необхідність децентралізації є самоочевидною. Уряд повинен координувати і домагатися активізації дій місцевих органів влади та самоуправління, а не замінювати їхню діяльність власною.

Часто причина відмови від делегування повноважень (за виключенням, коли центральний урядовий апарат розцінюється як доступ до розподілу фінансових та матеріальних ресурсів) криється не в тому, що інший виконавець не зможе виконати завдання належним чином, а в тому, що відсутній контроль за виконанням і оцінка результатів виконаної роботи. Тому проблема децентралізації виконавчого органу влади полягає не стільки у розподілі функцій між центральними та муніципальними органами, скільки у необхідності встановлення дієвого контролю за прийняттям рішень. Демократичні процедури передбачають, що центральні органи можуть обмежувати поведінку місцевого суб'єкту лише у випадку порушення ним законодавства. Тому питання встановлення контролю є досить проблематичним. Однак, місцеві органи не втратять свої самостійності, а уряд збереже свої контролюючі функції, якщо буде виконувати регулювання через розподіл як матеріального так і інформаційного ресурсу.

Центральні органи мають більше виконувати функцію інформаційно - правового центру, куди буде надходити інформація від усіх та буде доступною для усіх місцевих суб'єктів та координація у межах національного і місцевого законодавства.

Необхідність публічної політики зумовлюється необхідністю вирішення проблеми демократизації самого інституту виконавчої влади. Щоб здійснювати ефективну політику потрібно отримувати підтримку зі сторони основних груп суспільного тиску. Але за нинішніх обставин отримати легітимацію і схвалення дій практично неможливо, оскільки починають діяти стереотипні уявлення і, в сприйнятті більшості населення, апріорі будь-який уряд незалежно від партійної приналежності буде сприйматися як малоефективний та нездатний до розв'язування суспільних проблем. Тому досить часто для легітимації владного інституту використовуються соціальна політика, яка може далеко не відповідати фінансовим можливостям держави і суперечити демократичним принципам. Крім того сама влада потребує легітимізації, лише як процедурний момент у отримані владних повноважень. Ключові рішення політико – економічного характеру приймаються в напівзакритому режимі, що може свідчити про часткову корпоратизацію владних відношень в Україні.

Розглядаючи публічну політику, варто звернути увагу на помилку, яка інколи допускається в окресленні предметної сфери, а саме розуміння того, що влада вдається до публічної політики лише у сферах охорони здоров'я, довкілля, у сферах науки та освіти тощо. Тут існує підміна понять соціо-гуманітарної політики та публічної політики. Публічна політика – це перш за все легітимний спосіб формування стратегічних політико – економічних рішень та публічне схвалення політики, як засобів проведення державної політики. Тобто та ж соціо-гуманітарна політика може реалізовуватися і без використання демократичної процедури.

Публічна політика з використанням демократичних засобів мобілізації суспільства може виступати як напрям легітимації владних структур. Демократичні засоби включають як нормативні, так і раціональні чинники, в яких процедурний розподіл повноважень поєднується з розумінням необхідності реалізації суспільно значущих інтересів.

Проте основною небезпекою для демократії стає сама демократія. Якщо вона не функціональна, з її формальністю та нестабільністю. Насамперед мова йде про змістовне наповнення демократичних інститутів і процедур суспільними інтересами .

У кризових умовах боротьби за владу, зміна політичної культури та політичної практики формування "неписаних правил гри" вимагає від влади, основних політичних гравців та громадян добровільного та неухильного дотримування "суспільного договору".

Суспільство може підтримувати владу навіть тоді, коли вона не є ефективною. За цих умов підтримка населення може ініціюватися як державною владою, так і політичними і громадськими структурами, що спонукають масову свідомість, відтворювати позитивні оцінки діяльності правлячої влади. Але таке партнерство повинно базуватися на засадах відносної стабільності державних інституцій і правового поля, незмінності певного порядку у стосунках громадян з державою, прозорістю і зрозумілістю діяльності влади.

Все залежить від здатності влади та політичних акторів створювати дієздатні політичні інститути та переконувати людей у правильності їх діяльності. Для формування такої легітимності потрібні інституційні та комунікативні ресурси держави та підтримка ззовні.

В демократичному суспільстві владу не люблять, проте горе тій владі, яка не може чітко пояснити місце громадянина у своїх планах і вказати місце і час реалізації цих планів.

Loading...

 
 

ֳ


...