WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Варто зазначити, що на сьогоднішній день немає жодного визначення понять "публічної політики", як і "політична аналітика", яке б хоч певною мірою претендувало на універсальність. Причиною цього є очевидно те, що досить сильними залишаються ліберальні традиції визначення основного агента публічної політики та механічне калькування західного досвіду в українських реаліях. Проте вітчизняні науковці від перекладу зарубіжних наукових праць переходять до системного опрацювання базових засад публічної політики і політичної аналітики і їх вплив на практичну складову державного управління в Україні. Від вивчення механізмів впливу держави на групи інтересів і залучення їх до прийняття рішень (державно–корпоративного консенсусу), а також відмови від ієрархічного адміністрування у вигляді функціонального перевантаження держави (як механізм реагування на проблеми суспільства і ) ми переходимо до публічної політики, як форми політичного процесу, який реалізується в публічному просторі. Має підтримку інформаційно – комунікаційними ресурсами та представлений комплексом прозорих вертикальних та горизонтальних взаємодій його учасників. Ефективна публічна політика є специфічною формою комунікації суб'єктів політичного процесу, яка дозволяє активізувати участь громадян у її вироблені і реалізації. Важливою передумовою функціонування публічної політики, як інформаційно – комунікаційного процесу є ціленаправлене формування:

організаційних основ (повідомлення, які створюють та формуються учасниками політичного процесу та комунікації, повинні мати загально значимий, суспільно – значимий характер та становити контентну єдність); та технологічних основ (можливість масового розповсюдження і отримання інформації). Умовами результативності публічної політики через призму діяльності ефективного політика, фахового чиновника і аналітика є:

здатність та спроможність упорядкувати інформацію;

здатність переробляти інформацію;

здатність встановлювати та підтримувати осмислені контакти.

Однак по мірі розмивання ідеологічних меж публічна політика набуває комплексного характеру, так як презентує достатньо складний спектр комунікаційних зв'язків. Публічна політика стає цілеспрямованим процесом застосування владних повноважень у виявленні та узгодженні інтересів, цілей, дій різних політичних суб'єктів з метою артикуляції політичного рішення. За такого підходу виявити сферу публічної політики досить складно. На наш погляд, більш предметно вона буде окреслена, якщо розглядати її як один з різновидів публічної комунікації, де комунікатор має не лише охопити своїми повідомленнями реципієнтів, але й проаналізувати причини дієвих інтересів, спрогнозувати наслідки власних дій і довести цільовій аудиторії вартісність своїх цілей.

У подальшому аналізі публічної політики будемо орієнтуватися не стільки на предмет, скільки на проблему необхідності легітимації суб'єкта, що представляє владний інститут, а також на використання публічної політики у якості стратегічно направленої діяльності. Таке формулювання проблеми спонукає зробити ряд методологічних уточнень. По-перше, під стратегією легітимації будемо розуміти конкретний напрям діяльності суб'єкта легітимаційного процесу (політичної влади), яка розгортається у певному нормативному юридично-правовому та раціональному полі. По-друге, найбільш доцільним для аналізу, на наш погляд, є використання інституційного підходу, який розкриває зв'язки соціальних суб'єктів з політичними інститутами. Цей методологічний підхід концентрується на визнанні того, що легітимність та політичні цінності складають основу боротьби за владу між групами, які претендують на роль політичної еліти. Завданням же демократії є досягнення балансу між легітимністю та функціональністю. Інституційний підхід є також максимально ефективним у розкритті соціальних взаємин та політичних дій пов'язаних з державою. Як стверджував М.Вебер, монополія держави на використання сили дає їй можливість реорганізовувати та структурувати соціальні стосунки та інституції.

Найбільшою проблемою за такої ситуації постане відсутність процедури самої публічної політики та її реалізація в юридично-правовому контексті, який на сьогодні є досить невизначеним і складним. Тому публічна політика за переходу до демократичного режиму вимагатиме впровадження мінімальних демократичних процедур.

Варто зазначити, що публічна політика один з головних атрибутів не лише розвинутого громадянського суспільства, а й необхідна умова існування сильної демократичної держави. Адже політика реалізується як через суспільство, так і через державні інститути публічної влади. Як держава, так і громадянське суспільство задля вирішення проблем змушені апелювати до громадян вимагаючи схвалення рішень та дій. Держава, використовуючи сучасні методи формування громадської думки, намагається досягти ефекту мобілізації суспільства і, таким чином, досягається зворотна реакція у вигляді підтримки необхідності вирішення проблеми. Це тактичні особливості публічної політики держави.

Зробити акцент саме на процесах демократизації держави як найбільш інституалізованій політичній формі суспільних відносин змушує й те, що процес розбудови громадянського суспільства в сучасних умовах ускладнюється необхідністю його інституалізації, яка передбачає формування та впровадження не лише нових нормативних процедур, але й формування організаційних структур відповідальних за їх дотримання. Важливою є також соціально-психологічна складова, а саме формування такого рівня взаємодії масових суб'єктів та організаційних структур, який би демонстрував згоду людей з даним інституційним порядком. Загальний стан суспільства і переважання патерналістських настроїв навряд чи дозволить найближчим часом говорити про прояви суспільної самоорганізації. Амбівалентні уявлення, коли громадяни визнають ліберально-демократичні цінності, при цьому вимагають, наприклад, активізації соціальної політики держави, дають підстави говорити про необхідність демократизації саме державного механізму.

Необхідність актуалізації публічної політики і її інформаційно – аналітичне забезпечення в Україні, зумовлюється стабільно стійкою тенденцією недовіри громадян до владних інститутів. Причини такого стану знаходяться в об'єктивній недосконалості самих інститутів, а також у недосконалості комунікаційних зв'язків із суспільством, що унеможливлює адекватне реагування на його запити. Одним з найбільш проблемних владних інститутів залучених до реалізації публічної політики є, як не дивно, законодавчий орган. Традиція парламентаризму доводить, що парламенти створювалися як головні інститути, де акумулюються і розглядаються суспільні проблеми шляхом їх обговорення. Завдяки впровадження представницьких органів, як зазначали ще на початку XX ст. Дж. Медісон та А. Гамільтон, відбулося удосконалення демократії, це стало засобом лікування вад демократичної політики, оскільки політика стала не ареною реалізації вузько корпоративних інтересів, а можливістю досягнення суспільного блага. Але по суті високі цілі заради добробуту суспільства створили нині прірву між громадянами та парламентом. Періодична необхідність звертатися до електоральної підтримки примушує парламентарів, вдаватися до публічної політики лише як до електорального ресурсу. Публічна політика часто перетворюється у політику репрезентативної публічності, стає засобом боротьби за право репрезентувати волю народу. Проблема формування громадської думки під впливом залежних ЗМІ – це патологія публічної політики, яка має місце сьогодні. Так більшість соціологічних центрів та медіа експертів фіксують певну невідповідність між електоральними уподобання та основними положеннями партійних та передвиборчих програм. Своєрідною проблемою є й використання громадської думки, як технології тактичного тиску з боку одних політичних сил на інші, або на суспільство в цілому, в даному випадку вона виступає як засіб маніпуляції, а не як вид соціальної сили, що спонукає приймати рішення.

Особливо важливим є те, що в кризових ситуаціях вона може бути тим елементом, який може зруйнувати стан нестійкої політичної рівноваги та поглибити суспільну та політичну кризу. Між тим публічна політика, регламентована демократичними процедурами, легітимізує громадську думку, створює контрагента в особі громадськості готової до діалогу. В результаті такого діалогу відбувається легітимація самої влади.

Існування в суспільстві певних груп, чиї інтереси протиставлені тому, що називається суспільним благом, покладає на представницький орган необхідність виконання функції досягнення балансу інтересів. Парламент, як виразник інтересів більшості, не повинен вдаватися до прийняття рішень, які спрямовані на обмеження свобод людини та спроможні викликати активний опір меншості. Такий підхід є універсальним для розуміння реакції на владне рішення безвідносно того чи прийняте воно демократичною більшістю, чи елітарною меншістю. Демократична модель представництва, яка передбачає прийняття рішень більшістю, повинна враховувати те, що маргіналізація меншості обернено пропорційна ступеню її опору впровадження рішення. Це переважно має місце в тих ситуаціях, де параметри ідентифікації є чітко окресленими (наприклад, етнокультурна, мовна, релігійна, бізнесово - корпоративна ідентифікації).

Loading...

 
 

ֳ


...