WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Складність демократизації авторитарних систем та систем перехідного періоду дозволяє зробити припущення, що очевидно повинні існувати певні необхідні та достатні умови для того, щоб демократичний режим став панівною основою функціонування політичної системи. Дослідник американської демократії Шарль А. де Токвіль поділяв суспільство на чотири складові: адміністративне управління; державна політика; політичне суспільство; неполітичне суспільство. До необхідних умов розвитку демократичних інституцій варто віднести сам транзит демократії – формування інституційних основ демократичної системи, до достатніх – здатність демократичного політичного режиму підтримувати свою легітимність, здатність створювати соціальну базу підтримки своїх дій, формувати позитивне ставлення по відношенню до даного режиму. При цьому слід враховувати:

  • Суспільні очікування

  • Інтелектуальні ресурси

  • Організаційні ресурси

  • Кадрові ресурси

  • Інформаційні ресурси

  • Традиції

  • Політико-правові норми

  • Міжнародний тиск

Якщо процес інституалізації для країн транзитерів є початковим, то визнання демократичних правил та норм поведінки основними суб'єктами політики сприяє розвиткові демократії та робить демократичний режим функціональним. У випадку якщо правила та норми демократичного співіснування постійно змінюються, виходячи з політичної доцільності, то політичний режим навіть попри демократичну риторику починає "корумпуватися" у первинному змісті цього слова, тобто "розкладатися" зсередини .

Поєднання вертикальних і горизонтальних вимірів політики, де саме останній є визначальним у становленні демократичного суспільства, є надзвичайно спрощеною схемою, яка не відображає повністю реальність навіть у ліберальних суспільствах. Аналізуючи політичні процеси науковці часто застерігають, що саме обмеження кількості задіяних акторів сприяє згортанню демократизації. Але ситуація є насправді більш складною, аніж причетність до прийняття політичного рішення. Соціальне середовище впливає на мотивацію і поведінку у сфері політики. Так неструктурованість суспільства може породжувати велику кількість стихійних груп та неінституалізованих організаційних форм впливу.

Побоювання, що такий підхід обмежить кількість задіяних акторів, а значить зменшить демократичність системи може бути досить сумнівним. Адже кількісний критерій далеко не гарантує якості прийняття рішень у плані забезпечення вирішення суспільних проблем. Неструктурованість суспільства може породжувати велику кількість стихійних неінституалізованих груп інтересів, а це в свою чергу лише ускладнюватиме процес прийняття політичного рішення, що становитиме небезпеку і без того кризовому суспільству.

До того ж такий підхід є суттєвим спрощенням складних політичних процесів навіть у державах з високими показниками участі. Так надзвичайно важко визначити до якого рівня політики вертикального чи горизонтального відносяться мережі політики, особливо ті, які набувають інституалізованої форми.

Все ж таки головною проблемою демократизації владних інститутів залишається визначення характеру зв'язків між законодавчою та виконавчою владами. Класична концепція розподілу влад передбачає чіткий функціональний розподіл, спеціалізацію трьох гілок влади, їх рівність та взаємозалежність. Вважалося, що впровадження такого принципу – основний крок у розбудові демократичної держави. Між тим практика внесла свої корективи, зробивши даний принцип нічим іншим, як лише певним формальним атрибутом демократичної держави. Сьогодні маємо справу з двома зразками демократичного розподілу, один з яких північноамериканський, інший – західноєвропейський. Перший, в основі якого система стримувань та противаг, максимально наближений до класичного варіанту розподілу влад, в основі другого – взаємозалежність замінено співробітництвом гілок влади. Але обидва варіанти базуються на принципах, які є невід'ємними для демократичного суспільства: необхідності розподілу владних ресурсів, аби запобігти їх монополізації – саме він складає основу політичної системи, та організаційне і функціональне розмежування владних структур – що є умовою ефективного управління.

Дискусійна тема єдності законодавчої та виконавчої влад у парламентських республіках потребує уточнення. Єдність може розумітися і як злиття, і як співіснування влад. У першому випадку не окреслюється межа компетенції влад, у другому – за законодавчою владою закріплюється право формування уряду та контролю за його діяльністю, але при цьому вся повнота повноважень за здійснення державної політики покладається на кабінет, який має реалізовувати публічне управління.

Різні елементи в структурі інститутів можуть впливати на баланс та рівновагу політичної системи. Рівновага підтримується завдяки узгодженню принципів політичної демократії та норм конституційного права з діючою структурою влади. На сьогоднішній день маємо, по-перше, конституційні норми, які далекі від реалій і які більше відповідають запитам держав з розвинутою демократично-правовою системою, по-друге, явна невідповідність між демократичним розподілом влади та існуючою структурою інститутів влади. Інститут президентства виведений із системи розподілу влади. Відсутня спільна основа виконавчої влади, яка демонструвала б причетність до неї як прем'єр-міністра, так і Президента. При цьому багато президентських повноважень та рішень стосуються сфери діяльності уряду та органів виконавчої влади. Від так нерегламентована присутність Президента в структурі виконавчої влади, автоматично породжує проблему повноти та ефективності здійснюваного контролю за виконавчою владою зі сторони законодавчої, до компетенції якої не відноситься контроль за діяльністю інституту президентства.

Концентрація владних повноважень в інституті, який знаходиться поза структурою розподілу влади, порушує рівновагу та провокує конфлікти між інститутами, усунути які лише шляхом зміни конституційної структури неможливо. Важливість та необхідність горизонтальної системи підзвітності та парламентського контролю зумовлюється ще й тим, що навіть за самих досконалих демократичних систем здійснювати вертикальний контроль, за яким представницькі інститути безпосередньо несли б відповідальність перед виборцями, неможливо.

Обрання такого підходу зумовлюється також й тим, що процеси модернізації в поставторитарних державах характеризуються цілеспрямованим впровадженням демократичних інститутів. Тому у перспективі держава змушена буде взяти на себе відповідальність за розбудову громадянського суспільства, переклавши на нього функції, які перевантажують політичну систему і роблять її неефективною.

Скалярний характер впровадження демократичних процедур дає підстави припустити, що публічна політика може виявитися ефективним напрямом легітимації майбутніх переможців боротьби за перерозподіл фінансових, матеріальних, владних ресурсів, для тих, хто, використавши весь арсенал як законних, так і незаконних методів, навряд чи забажає опинитися обабіч демократичної Європи. До того ж забезпечення тривалого існування та панування буде зумовлюватися необхідністю накопичення максимального владного потенціалу, який складається не лише з наявності політичної сили, а й з прихильності соціальних сил.

По суті використання демократичних засобів і процедур в реалізації політичного рішення надають демократичності інституту виконавчої влади. Серед процедур необхідною є, в першу чергу підзвітність парламенту. Особливо це важливо для українського суспільства, тому що блокування урядом такої підзвітності дуже часто пояснюється потенційною небезпекою зниження ефективної спроможності приймати рішення. Така поведінка призводить до надмірної концентрації повноважень в руках виконавчої гілки, наслідком чого є нагромадження односторонньо прийнятих рішень, виконання яких стає надто сумнівним, оскільки вони зачіпають важливі організаційні інтереси. Вірогідність того, що переважна більшість політичних, соціальних та економічних акторів заявить про зняття з себе відповідальності за спосіб прийняття цих рішень є високою. Водночас послаблення їх позицій дасть імпульс новому загостренню боротьби за владу. Основним стабілізуючим механізмом в боротьбі за владні повноваження між основними політико економічними акторами при збереженні ефективних демократичних інститутів є публічна політика.

Loading...

 
 

ֳ


...