WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії -

Публічна політика і управління в перехідних суспільствах нової демократії

Пошук ефективної моделі самоврядування, як і ресурсів її реалізації, постійно хвилювало людську свідомість. Спроби створити новий соціальнийпорядок здатний задовольнити більшість громадян – вступали в протиріччя з готовністю політико – економічної еліти до кардинальних, інтелектуально і технологічно забезпечених змін в суспільних відносинах.

Світова криза, що "блукає" по планеті, зіткнулася з українськими реаліями, які швидко зумовили нагальну потребу в пошуку нових елементів публічної політики, як інструментові подолання кризових явищ, що мають місце у сучасних розвинутих суспільствах із сталою демократією та тих, які прагнуть жити за демократичними стандартами. Проте варто зазначити, що пошук найбільш ефективної моделі публічної політики, яка притаманна в однаковій мірі суспільствам з різним ступенем функціональності демократії, стикається з культурно – ментальними, соціально – економічними і політичними особливостями. Так політичні детермінанти ефективної публічної політики є більш характерні для суспільств перехідного типу, які запозичили основні інститути демократичного режиму, але завдяки комплексу суб'єктивних і об'єктивних причин не спромоглися надати їм демократичного змісту. Тому у свій час австрійський канцлер Метерніх говорив: "Представницька форма правління (демократія) – капризний інструмент, грати на ньому можуть тільки талановиті".

У процесі демократичного транзиту в ряді пострадянських країн демократичні інститути насаджувалися згори, іноді політичні гравці не тільки не розуміли глибинного змісту цих процесів, а й не мали легітимної підтримки з боку як основних політико – економічних сил так і широких верств населення. Негативні наслідки такого процесу породили ряд суспільних проблем: нові демократичні політичні інститути з однієї сторони не стали достатньо ефективними, оскільки не користуються потрібною підтримкою з боку масових і елітних груп суспільства, з іншої - отримати цю підтримку та легітимізуватися ці інститути не можуть, оскільки для більшості населення вони є неефективними, нездатними вирішувати ті проблеми, які є значущими для суспільства. Тобто - ми маємо справу з низькою якістю змісту та форми демократії. За цих обставин Україна вже давно переживає системну кризу, а світова криза лише легалізувала її прояви у вигляді так званої "не функціональної демократії". При шаленій демократичній зовнішній та внутрішній риториці і збереженні загальних демократичних принципів українське суспільство зіштовхнулося з неефективними владними та політичними інституціями і неякісним державним менеджментом, які не змінили якість і сутність суспільних відносин . Так англійській філософ К. Попер звертав увагу на те, що ефективний вплив громадян на політичні процеси в державі, зокрема, зводиться до проблеми зведення до мінімуму шкоди, що можуть завдати суспільству "негідні правителі".

Сьогоднішні українські реалії є такими, які не формуються на традиціях суспільної довіри, головним девізом є наступна теза – нічого не сприймати на віру, нікому не довіряти, постійно змінювати правила гри і головне "вижити" за любу ціну. Бажання отримати надприбуток незалежно від сфери діяльності, цинізм демагогії накопичення, поєднаний з псевдодемократичною риторикою, при наявності недіючих і непрозорих законів провокує на виникнення і поширення з одного боку синдрому "соціальної обережності", що межує з апатією, а з іншого „соціального вибуху", який може змести не тільки неефективний політико-економічний менеджмент, але й зруйнувати засади демократичного суспільства, спровокувавши тим самим прихід до влади амбіційних конформістів авторитарного ґатунку, одягнутих у псевдодемократичні шати.

Створюється враження, що в Україні існує тільки постійний рух, і це добре "для всього живого", з одного боку, а з іншого – постійна криза з її позитивним і негативним вектором спрямування дискредитує ефективність демократичних інститутів влади та зменшує їх підтримку серед усіх верств населення. Криза перестає бути індикатором і підґрунтям для системних змін і реформ. А в умовах динамічної кризи запропоновані реформи мають шанс стати "нескінченною піснею" українських політиків.

Суттєвого значення для визначення темпів і якості реформ набувають форми і глибина проникнення кризи в суспільні інститути. Вони свідчать про те, наскільки вищі органи державної влади можуть повно і ефективно реалізовувати власні рішення у всіх сферах суспільного життя. Органи влади змушені змагатися з багатьма центрами впливу, що мають можливість змінювати на свою користь, виходячи з власної корпоративної, політичної доцільності – зміст і форму управлінських рішень. Державна влада зіштовхується з постійними зниженням ефективності власного політичного регулювання, втрачаючи підтримку громадян власної країни і її прихильників за межами країни.

Сучасні політико – економічні реалії стосуються як державних інституцій, так і суспільства в цілому і характеризуються системною нестабільністю, що є передетапом системної політико-економічної кризи, яка має наступні риси :

- суспільні процеси штучно заполітизовані;

- недостатньо розвинені інститути громадянського суспільства;

- невиразна соціальна структура суспільства та відсутність механізму реалізації інтересів основних соціальних груп суспільства;

- значна корумпованість державного апарату та його залежність від політико-фінансових груп впливу та корпорацій тощо.

За цих умов нагально постає питання щодо здатності органів влади:

- здійснювати свої конституційні повноваження і не допускати у політико-правовому просторі Україні нелегітимних силових дій;

- адекватно реагувати на соціально-економічні, політичні та зовнішньополітичні виклики у державі;

- не допустити руйнування конституційного устрою і довільного перекроювання правового простору;

- не допустити зниження ефективності виконання владними інституціями своїх повноважень та нести політико-юридичну відповідальність за нефаховість у прийнятті стратегічних рішень суспільного розвитку;

- ефективно розподіляти політичні функції серед національного політико-економічного істеблішменту та унеможливити появу громадянських конфліктів.

Тобто перед українським управлінським класом незалежно від сфер діяльності постає нагальна необхідність навчитися розставляти акценти, можливо навіть застосовувати вибірковий підхід у впровадженні демократичних процедур, відповідаючи на потреби часу і світових викликів.

Така досить жорстка раціоналізація політики зумовлена її стратегічними цілями, а саме нагальною потребою створення, у першу чергу, тих демократичних інститутів, які не втратять своєї цінності в глобалізованому світі кризового періоду.

По суті сьогодні можна говорити, що відбувається процес накопичення того демократичного потенціалу, який дозволятиме легітимізувати владу як сьогодні, так і з найменшими втратами адаптуватися до нового світового порядку – завтра. Насамперед мова йде і про те, що держава в окремих випадках втрачає свої арбітражні функції і перетворюється у "державу-корпорацію", яка обслуговує інтереси національних і міжнародних компаній та їх конгломератів, користуючись демократичними інститутами впливу. Справа в тому, що під їх тиском держава, зберігаючи формальні функції арбітра суспільних відносин, спочатку продає, а далі скидає із себе значну частину соціальних і регуляторних функцій. Особливо такі загрози постають перед перехідними суспільствами, в яких йде одночасний процес формування демократичних інституцій, боротьба за владні повноваження у всіх сферах суспільного буття, корпоратизації та монополізації у економіці та жорсткою конкуренцією між інститутами влади та суспільства. У сучасному світі на думку відомого політолога Джиласа є три урядові моделі: командно – адміністративна (Сталін); організаційно – виробнича, або "економічна модель" (Хаєк, Фрідман); і монетарна або ж "фінансово інвестиційна модель" (Ерхарда). Проте, як показує світовий і вітчизняний досвід початку ХХІ ст. – відсутня єдина і незмінна уніфікована модель державного управління, яка дає тільки позитивний результат і незмінна від впливу внутрішніх і зовнішніх політико - економічних і соціо – гуманітарних впливів. На нашу думку потрібно орієнтуватися на модель "мультимедійного суспільства", як синтетичну системо утворюючу одиницю, що поєднує в собі інтереси держави, як соціального арбітра і менеджера так і інтереси громадянина "власника", "кореспондента", "громадського активіста" і "колективного правозахисника", за умов постійно змінюваних суспільних і глобалізаційних викликів. Справа в тому, що більшість науковців, політиків і громадських діячів розглядають ефективну публічну політику, як засіб досягнення цілей політико – економічного характеру, залишаючи поза увагою сам механізм їх вироблення, який і формулює зміст публічної політики. Можливо говорити не тільки про ефективну публічну політику і урядування, а й про ефективні публічні дії, що забезпечені інформаційними, матеріальними, інтелектуальними, кадровими ресурсами і публічною підтримкою переважної більшості громадян.

Loading...

 
 

ֳ


...