WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Конституційні, правові, організаційні аспекти реформування публічної влади -

Конституційні, правові, організаційні аспекти реформування публічної влади -

Конституційні, правові, організаційні аспекти реформування публічної влади

Ефективність політичної системи серед іншого визначається спроможністю влади забезпечувати належне застосування норм конституції для захисту державного суверенітету, національних інтересів, національну безпеку, свободи та права громадянина, вільні та чесні вибори, реальну багатопартійність, свободу слова, незалежну судову владу, ефективну територіальну організацію влади (далі – ТОВ) тощо.

Український конституціоналізм значною мірою ґрунтується сьогодні на досягненнях світової конституціоналістської теорії. Сам дух нині діючої Конституції України відображає ідею правової держави. Найвищою соціальною цінністю проголошується людина, її права, свободи та їх гарантії. Вона визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплює принципи соціальної справедливості, утверджує демократичний і гуманістичний вибір народу України, демонструє прихильність України до загальновизнаних норм міжнародного права.

Водночас норми конституції мають об'єднувати правову систему держави, надавати їй стабільності та впорядкованості. Досягнення цієї мети є складною проблемою. Конституційний процес виявився для України важким та непередбачуваним, оскільки відбувався в умовах перманентної політичної кризи (згадаємо події 1995, 2000 та 2004 рр.), до якої додалася нині ще гостра фінансово-економічна. Стабільність політичної системи залежить передусім від конституційного механізму розподілу владних повноважень. Він змінювався, починаючи з 90-х років. Конституція 1996 року чітко не визначила форму державного правління, вона залишалася змішаною, президентсько-парламентарною. Глава держави відігравав вирішальну роль при визначенні кандидатури Прем'єр-міністра, формуванні уряду, призначенні голів місцевих державних адміністрацій. Становище Президента у цей період посилювали і тимчасові додаткові повноваження, які він отримав відповідно до перехідних положень Конституції на три роки з дня її прийняття, а саме – право самостійного видання указів з економічних питань, не врегульованих законами. Після конституційної реформи 2004 р. Україна вже набула виражену форму парламентарно-президентської республіки, але з розбалансованим механізмом владних повноважень, який став бар'єром на шляху здійснення рішучих економічних, політичних і державно-правових реформ [3].

Норми чинної Конституції та законів України (зокрема, виборчих) зумовлюють інституціональні конфлікти між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями, сприяють надмірній політизації місцевих рад, порушують принцип представлення спільних інтересів територіальних громад при формуванні обласних і районних рад. Відсутність раціонального та чіткого розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування і органами виконавчої влади (і між рівнями місцевого самоврядування) не дають змогу реалізовувати ефективну регіональну політику. Недосконалість адміністративно-територіального устрою та міжбюджетних відносин до сьогодні негативно впливає на здатність всієї системи публічної влади ефективно надавати державні і громадські послуги, не забезпечує стабільні джерела формування доходів місцевих бюджетів, сталого соціально-економічного та культурного розвитку територій в умовах ринкової економіки, не дає змогу встановити баланс повноважень і відповідальності центру та територіальних органів влади, сформувати кадрову та організаційну спроможність органів публічної влади вирішувати питання місцевого значення [2].

Конституція української держави є компромісним документом, який приречений на внесення змін. В Україні є багато підстав для внесення суттєвих змін до конституції. Серед них важливе значення мають європейські та атлантичні стратегічні орієнтири нашої держави. Конституція має бути правовою основою для приведення політичної та економічної систем України у відповідність до вимог Копенгагенських політичних та економічних критеріїв ЄС:

– забезпечення свободи парламентських і президентських виборів, а також виборів до органів місцевого самоврядування;

– створення та розширення діяльності демократичних інституцій – неурядових організацій, незалежних ЗМІ тощо;

– захист особистих прав і свобод людини;

– здійснення заходів з протидії дискримінації у всіх сферах суспільного життя;

– гарантії незалежності судової влади, покращання функціонування судів; створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції і внутрішніх справ;

– вирішення питань правового забезпечення та посилення спроможності боротьби з корупцією та економічною злочинністю.

Усі прихильники внесення змін до Конституції України обґрунтовували і на цей час обґрунтовують доцільність чергової конституційної реформи передусім необхідністю запровадження механізмів відповідальності суб'єктів державної влади в межах їх сфер компетенцій.Однак на ділі їх пропозиціїчастопереслідують вузькопартійні, а не суспільно-політичні цілі. Протягом 2007-2009 рр. головними політичними партіями пропонувались проекти змін до Основного Закону, які формально декларуючи наміри зміцнити конституційні механізми парламентсько-президентської моделі, реально лише унормовують ситуативну політичну доцільність.

Це стосується, зокрема, спекуляції на темі офіційного статусу російської мови. Пропонувались також норми, які суттєво обмежують повноваження Президента, скасовують недоторканість глави держави, позбавляють його статусу "гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина". Висувались ідеї щодо скасування місцевих державних адміністрацій та одночасної заміни їх на підзвітні уряду Представництва Кабміну. Ці ідеї виглядають надуманими, оскільки соціологічні опитування свідчать про прихильність українців до президентської вертикалі, включаючи можливість здійснення Главою держави функцій виконавчої влади.

Пропоновані партіями зміни більше відповідають їх програмним положенням, ніж інтересам держави і нації, тому вони не зможуть задати базові умови для реалізації стратегії реформ. Будь-яка політична сила має дбати про свої партійні інтереси, які слід гармонічно вмонтувати в загальнодержавні, але не навпаки.

Особливо гостра політична дискусія точиться навколо проблеми розподілу владних повноважень. Механізмом перерозподілу повноважень є ідея про прямі вибори президента в парламенті. Така конституційна норма сама по собі не несе в собі позитиву чи негативу, але вона потребує системного розгляду в контексті інших норм, що регулюють повноваження владних інституцій. В опублікованому на початку червня 2009 року проекті конституційних змін за президентом, обраним у парламенті, зберігається значна частина повноважень всенародно обраного президента. В той же час, відсутні механізми реалізації цих повноважень. Наприклад, Президент залишається Головнокомандуючим Збройними силами України, але при цьому не може призначити або звільнити жодного з військових начальників. Порушення принципу єдиноначальства в армії – це прямий шлях до її розвалу. Таких прикладів безсистемного підходу можна навести багато.

Політичний, а не фаховий юридичний підхід є характерним також для пропозицій, які стосуються запровадження двотурової виборчої системи, за якої політична партія, яка набрала б на виборах відносну більшість голосів за результатами другого туру голосування, одержувала б більшість голосів в парламенті. За цією нормою скривається де-факто намір узаконити у країні двопартійну систему. Політична сила, яка не отримує більшість голосів, може отримати всі права на керування парламентом, і на формування виконавчої влади. Зауважимо, що за всю історію парламентаризму такий закон вдалося провести через парламент і втілити в життя лише італійським фашистам. На ділі це означало б, що політична сила, яку підтримують 10-14% виборців, могла б одержати право на повновладдя в країні. Імперативний мандат, який також передбачений цим законопроектом, зробив би неможливим будь-який легальний спротив тим, хто узурпував владу таким антиконституційним шляхом.

Необґрунтованою виглядає норма, яка передбачає виборність суддів з наступним підпорядкуванням їх державному органові, що фактично контролюється Генеральною прокуратурою. Сумнівно, що справді чесні судді мають кошти на проведення своєї виборчої кампанії, або підпорядкування суддів державному органові зміцнить їх незалежність.

Не витримує критики пролонгація терміну повноважень депутатів на 5 років (до 2014 року). Таке продовження є прямим порушенням законодавства і без сумніву породжує спокусу утримувати ці повноваження і надалі.

Червнева дискусія щодо конституційних змін свідчить про концептуальну невизначеність політичної еліти стосовно основ конституційного ладу, механізмів здійснення публічної влади, функціонального призначення її інститутів, сутності конституційного процесу. Це і постійні хитання навколо вибору форми державного правління: парламентарної, президентської або змішаної; визначення ролі інституту президентства в державному механізмі; щодо послідовності реалізації державної регіональної політики, децентралізації державної влади. Зрозуміло, що ситуація ускладнюється у зв'язку з наступними виборчими перегонами, баченням свого місця у майбутній структурі влади основних політичних гравців. Як казав класик: „Любіть мистецтво в собі, а не себе в мистецтві".

Полеміка навколо зазначених питань виявила багато цікавих новацій в уявленнях наших керманичів щодо перспектив державної конституційної політики. Виявляється, Україні слід прямувати до „децентралізації місцевого самоврядування", „всенародно обирати губернаторів", без проведення адміністративно-територіальної реформи влаштовувати бюджетну революцію у прямих стосунках з 12 тисячами місцевих бюджетів. Складається враження: граблі дисбалансу влади в центрі мають добити державу остаточним дисбалансом організації влади на місцях. Адже у місцевому самоврядуванні нема чого „децентралізовувати". Зробіть самодостатні громади та забезпечте їх відповідними ресурсами, ліквідуйте дублювання повноважень і тоді можна говорити про децентралізацію державної влади, управління, а не місцевого самоврядування. Чомусь українській еліті сподобався російський інститут „губернаторів". Якщо так, впровадьте його у Конституцію, законодавство. Тільки не треба цих „губернаторів" всенародно обирати (це як – на всеукраїнських виборах?), це і у федеративній Росії вже не практикується. В унітарних державах виконавчу владу на місцях завжди призначають і це – елементарно. Якщо ж встановити прямі бюджетні стосунки із сільськими, селищними, міськими (міст районного значення) бюджетами, то про сучасну модель місцевого самоврядування, адміністративно-територіальну реформу взагалі можна забути.

  • <<
  • 1 2
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...