WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Створення сприятливого режиму взаємодії рівнів публічної влади у контексті її децентралізації -

Створення сприятливого режиму взаємодії рівнів публічної влади у контексті її децентралізації -

здійснення структурної впорядкованості органів державної влади відповідно до покладених на них функцій;

впровадження чітких внутрішніх стандартів та процедур адміністративної діяльності (адміністрування);

підвищення компетентності державних службовців, особливо у частині знань, пов'язаних з навиками аналізу державної політики, стратегічного планування та управління змінами;

застосування принципів соціального дискурсу у взаємодії з недержавними суб'єктами територіального розвитку.

На розв'язання цих проблем спрямовані концептуально-правові документи: Концепція адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу [1; 2], Програма розвитку державної служби на 2005 – 2010 роки [3]; проекти законів України про державну службу, "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади". Сукупність положень зазначених законопроектів має задіяти такі важливі чинники формування соціальної та міжінституціональної довіри як: орієнтація діяльності державних службовців на забезпечення прав та свобод громадян; утримання їх поведінки у межах законності (формальних правил здійснення діяльності, в тому числі й у неформальних відносинах); відокремлення приватного інтересу від публічного; фільтрація державних службовців згідно із вимогами професійності та компетентності; забезпечення прозорості їх діяльності як важливого чинника ефективності влади; зниження залежності державних службовців від груп тиску з особливими (приватними чи вузькокорпоративними) інтересами; забезпечення стабільності та політичної гнучкості публічної влади під час суспільних змін.

На регіональному рівні публічної влади (обласний та районний рівні) необхідно сформувати повноцінне місцеве самоврядування із своїми самоврядними виконавчими органами, ліквідувати районні державні адміністрації та перетворити обласні державні адміністрації з органів виконавчої влади загальної компетенції в контрольно-наглядові органи з функціями контролю на кшталт французької моделі територіальної організації влади. У цьому статусі обласна державна адміністрація має контролювати дотримання органами місцевого самоврядування норм Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, забезпечувати законність і правопорядок, узгоджувати державні та регіональні програми розвитку.

Зазначені вище інституціональні зміни є основними для забезпечення відносної самостійності регіональних органів самоврядування та впровадження у відносини "центр – регіони" принципу взаємовигідної співпраці. Згідно з ним стратегія та проекти територіального розвитку не нав'язуються вищим рівнем влади, а започатковується органом, який є відповідальним на території своєї юрисдикції. З переходом до більш горизонтального підходу державні видатки на досягнення регіональної політики дедалі більш значною мірою мають передаватись на регіональний та місцевий рівні. Державна політика територіального розвитку все більше має набувати ознак сервісної регіональної політики, яка передбачає застосування таких важелів державного впливу: фінансове стимулювання територій у формі прямих грантів; створення спеціальних фондів з конкретною метою для підтримки малого та середнього бізнесу, інновацій, реструктуризації тощо; надання різноманітних послуг і допомоги залежно від сфери використання та найважливіших потреб територій (маркетинг, інформація про технології та інновації, менеджмент тощо).

Місцевий рівень публічної влади, з точки зору режиму кооперації влад, має бути максимально функціонально узгодженим з регіональним рівнем. Концепція автономних повноважень отримує шанси на впровадження в Україні, оскільки цей напрям реформування закладено у вже підготовлені проекти законів, що мають фундаментально змінити законодавчу базу місцевого самоврядування. Передусім це проекти законів "Про внесення змін до Конституції України", "Про самоврядування громади", "Про самоврядування району", "Про самоврядування області", "Про місцеві державні адміністрації" (нова редакція), "Про територіальний устрій України" [11, с. 304]. Прийняття законів, що регулюють сферу компетенції та повноваження кожного окремого рівня публічної влади, сприятиме усуненню негативних наслідків її інституціонального розділення.

Поряд із інституціональними змінами, які викладені вище, не менш важливими у контексті кооперації влад є методологічна вимога щодо організаційно-управлінської сумісності рівнів влад. Діяльність публічної влади має підпорядковуватись принципу самоподібності системи на всіх її рівнях. Тобто частина влади має бути подібною до влади у цілому. В інституціональному аспекті вираженням цієї вимоги є наявність повноцінно діючих нормотворчих та виконавчих органів на всіх рівнях організації влади: Верховна Рада України – Кабінет Міністрів України (центральний рівень); обласна (районна) рада – виконавчі органи обласної (районної) ради (регіональний рівень); місцева рада – виконавчі органи місцевої ради (муніципальний рівень).

В організаційно-управлінському аспекті принцип самоподібності має впроваджуватись шляхом менеджеріалізації публічно-управлінських структур на всіх рівнях влади – зміни бюрократичних цінностей управління та переорієнтація їх на цінності класичного та інформаційного менеджменту. Системна модернізація органів управління влади з точку зору методології менеджменту, на відміну від адміністративно-правових досліджень, ще не набула пріоритетного значення в Україні. Проте, по мірі лібералізації економічного життя українські та російські дослідники проблематики публічного управління все більше звертаються до вивчення зарубіжного досвіду менеджеріалізації – впровадження принципів менеджменту у публічне управління [4]. Основні питання, які потребують вирішення, полягають у пошуку механізмів адаптації органів публічного управління до ринкових умов, забезпечення більшої (ринкової) гнучкості та етичності (моральності) у досягненні суспільних, а не корпоративних та егоїстичних цілей; переводу частини функцій публічного управління на контрактну основу тощо.

З погляду забезпечення кооперації влад, у першу чергу необхідно менеджеріалізувати місцевий рівень публічного управління, й в такий спосіб забезпечити організаційно-управлінську сумісність різних рівнів територіальної організації влади. Для розуміння цієї тези згадаємо дискусію щодо розмежування адміністративних та політичних посад, розмежування їх сфер відповідальності. Ці заходи спрямовані на підвищення професійної компетентності управлінської системи на вищих шаблях влади, на створення умов, за яких відокремлюється політика від управління. За цим методологічно правильним підходом ми бачимо більш глибоку сутність, яка полягає в тому, що відокремлення цих сфер необхідно для того, щоб можна було б їх поєднати, оскільки зрозуміло що політика без управління – безплідна, а управління без політики – безцільне для суспільства. Процес "відокремлення – поєднання" є важливим не тільки для центрального, але й для регіонального та місцевого рівнів влади, діяльність яких має стати ефективною.

У зарубіжних дослідженнях ефективності управління містом [15] виділяються такі елементи ефективної моделі самоврядування: орієнтація місцевої політики на потреби населення; пріоритетність економічного розвитку міста; надання якісних послуг населенню; автономність і незалежність органів місцевого самоврядування від центрального уряду чи регіональних органів влади в питаннях соціально-економічного розвитку територій; активна участь депутатів місцевих рад у виробленні та реалізації політики; лідерство, що ґрунтується на чітко визначених завданнях і процедурах, формально визнаній владній позиції, що спирається на довіру і підтримку персоналу; законність усіх дій органів управління; прозорість і публічність системи управління; цілісність інституціональної структури.

Сьогодні у світі визнано, що найбільш ефективною є модель типу "рада – менеджер", яка реалізована у США, Канаді, й також її модифікації, що застосовуються в європейських країнах (Німеччина, Ірландія, Норвегія, Фінляндія). За цієї моделі функції управління виконує професійний адміністративний чиновник – політично нейтральна фігура, яка наймається місцевою радою. Такий підхід дає змогу впровадити: професійне управління місцевим господарством; демократичні форми контролю за діяльністю представницьких та виконавчих органів місцевої влади; демократичні форми волевиявлення громадян та їх потреб; механізми соціально-політичного компромісу на рівні територіальної громади.

Деякі фахівці вважать, що муніципальне управління в США можна розглядати як версію нормативної моделі – точкою відліку для аналізу ефективності практики місцевого самоврядування в Україні [12, с.157]. Модель "сильний мер – рада", яка діє в Україні, оцінюється зарубіжними теоретиками публічного управління найбільш архаїчною із існуючих. Вона часто провокує загострення соціальних проблем, що підтверджується практичним досвідом управління у ряді міст інших країн, де її застосовують [13]. Цю оцінку, звісно, не можна безоглядно поширювати на українські реалії, оскільки аналіз ефективності діяльності органів місцевого самоврядування в Україні ніколи не проводився з погляду чітко визначених критеріїв ефективності діючої моделі як організаційно-управлінської структури. Проте, й без такого аналізу, можна впевнено стверджувати, що неефективність українських органів місцевого самоврядування пов'язана з тими ж самими причинами, які характерні для моделі "сильний мер – рада", що виявила свою неефективність в інших країнах. Можна також зробити висновок, що в Україні вади цієї моделі спричиняють ще більш важкі наслідки на перетині здійснення організаційно-управлінських та політичних функцій, які важко поєднати в силу неадекватної системи місцевих виборів.

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...