WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Місцеве самоврядування: досвід минулого, сучасний стан і перспективи -

Місцеве самоврядування: досвід минулого, сучасний стан і перспективи -

Місцеве самоврядування: досвід минулого, сучасний стан і перспективи

Розбудова Української державності передбачає здійснення цілого ряду реформ, однією з яких є територіально-адміністративна. Її головне завдання – створити таку систему органів самоврядування, яка змогла б максимально залучити населення до участі в суспільно-політичному, економічному і духовному житті і перетворила б місцеві територіальні громади в активний суб'єкт державотворення.

Український народ має певні традиції самоврядування. В період Київської Русі вони проявлялися в існуванні віче. Перша згадка про нього відноситься до 997 р. У той рік печеніги взяли в облогу Білгород (місто під Києвом), почався голод, а князь Володимир не міг допомогти. Тоді городяни "вчинили віче" і думали, що робити далі: здатись ворогу, чи боротись. Вирішили боротись. Коли в 1068 р. Ярославичі (Ізяслав, Святослав і Всеволод) потерпіли поразку від половців на р. Альті і розгубилися, кияни "вчинили віче на торговищі" і вимагали від князя Ізяслава Зброї і коней для відсічі нападників [7]. Зразком організації розв'язання власних справ, справ громади була Запорізька Січ з її виборностю керівництва, залежністю його від козацтва, колективним ухваленням найважливіших рішень тощо

Великий історичний досвід організації місцевого самоврядування мають країни західної і центральної Європи. Він нагромадився уже в ХІІ-ХІІІ ст., коли міста повели наполегливу боротьбу проти феодалів за свою незалежність. Тоді з'явилися "вільні міста", або "міста-комуни", які створювали свої органи управління: обирали міські ради, суди, створювали своє військо, свою символіку і т.п. Городяни одержували гарантію прав на свою власність і були особисто вільними, навіть якщо колись були кріпаками. Тоді говорили: "Міське повітря робить людину вільною".

В процесі цієї боротьби з'явилося і славнозвісне Магдебурзьке право. Воно виникло в Німеччині в м. Магдебурзі в ХІІІ ст. і згодом поширилось в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти – на територію України. В 1339 р. Магдебурзьке право одержало м. Санок (тепер Польща), в 1356 р. – Львів, в 1374 р. – Кременець, в 1390 р. – Берестя, в 1494-1497 р. – Київ, 1663 р. – Станіслав (тепер Івано-Франківськ) і т.д. В різний час це право одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів тощо.

Міста, що користувалися Магдебурзьким правом, мали орган міського самоврядування – Магістрат. Очолював Магістрат війт. До нього входили помічники війта (бурмистри), райці (радники), лавники (засідателі). Магістрат відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами.

Проблемами організації місцевого самоврядування в минулому цікавилися українські вчені і публіцисти. Серед них: М. Драгоманов (1841-1895) – видатний громадсько-політичний діяч, історик, філософ, прихильник ідей демократизму та федералізму, С. Дністрянський (1879-1935) – видатний правник, професор цивільного права в університетах у Львові і Празі, ректор УВУ, О. Ейхельман (1854-1943) – учений-правник, спеціаліст державного і міжнародного права, професор Київського університету, а в еміграції – професор і декан УВУ, В. Кучабський (1895-1945), історик, філософ, викладач Кільського університету та інші.

Знання досвіду минулого і особливо власних національних традицій має звичайно, неабияке значення для практичної діяльності нинішніх українських державотворців. Але не менше значення має й вивчення та осмислення досвіду сучасних високорозвинених демократичних держав, які протягом десятиліть, а то і століть розвивали і вдосконалювали свою територіально-адміністративну систему і систему самоврядування.

На деяких аспектах цього досвіду ми і зупинимося.

Конституції переважної більшості сучасних держав розглядають інститут місцевого самоврядування як невід'ємний елемент політичної системи, важливий принцип її функціонування, суттєву ланку у механізмі народовладдя. Обсяг конституційного регулювання питань місцевого управління та самоврядування у різних державах неоднаковий. Так, у країнах із федеративним устроєм національні конституції можуть регламентувати місцеве управління досить докладно (Австрія, Бразилія, Мексика), а можуть тільки згадувати про нього (ФРН) або взагалі не торкнутися цього питання, залишивши регулювання місцевого управління суто на розсуд суб'єктів федерації (Австралія, Канада, США).

Конституційне регулювання місцевого управління в унітарних державах також різне. Так, в Основних законах Данії та Норвегії про місцеве управління взагалі нічого не сказано. Лаконічні в цьому питанні конституції Грузії та Франції. У конституціях Болгарії, Чехії, Хорватії місцевому управлінню присвячені цілі розділи.

Звичайно конституційні положення конкретизуються у поточному законодавстві: спеціальні закони (Закон про місцеве самоврядування та управління 1992 р. в Хорватії), регламентація діяльності представників державної адміністрації на місцях (Закон про префектів 1992 р. в Албанії), про статус членів представницьких органів (Закон про статус членів місцевої Ради 1990 р. у Литві, Закон про статус народного депутата у Латвії), про вибори (Закон про обрання членів Національної асамблеї, членів муніципальних рад і мерій 1991 р. у Болгарії).

Практично в усіх національних конституціях зафіксований принцип, згідно з яким система органів місцевого управління та самоврядування будується відповідно до системи адміністративно-територіального поділу. Зокрема такий підхід характерний для основних законів Іспанії (ст.137), Італії (ст. 114, 115, 116), Португалії (ст. 237, 238). [10, 398-340].

Важливий конституційний принцип організації місцевої влади – це наявність у самоврядних територіальних колективах представницьких органів, які можуть іменуватися по-різному. У Данії, наприклад, вони іменуються муніципалітетами (комуни, громади). Можуть утворюватися невеликі самоврядні територіальні осередки, які не мають статусу муніципалітетів, наприклад, в Іспанії нараховується більше 3670 місцевих громад, розмір яких менший від розміру комуни, вони мають назви: хутір, посад, прихід (парафія).

Муніципальна рада у багатьох країнах обирається шляхом загальних прямих виборів населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці, від чисельності якої залежить і її кількісний склад. Муніципальні ради у територіальних одиницях, чисельність населення яких не перевищує 1 млн. мешканців, можуть мати у своєму складі від 9 до 21 члена; із населенням від 1 млн. до 5 млн. – від 33 до 41 члена; із населенням понад 5 млн. жителів – від 42 до 55 членів. Наприклад, у Болгарії кількісний склад муніципальних рад коливається від 9 до 65 членів, в Італії – від 15 до 80; у Нідерландах – від 7 до 45; у Латвії – від 7 до 15.

Термін повноважень місцевих представницьких органів складає: один рік (у деяких провінціях Канади); два роки (Болгарія); три роки (Естонія); чотири роки (Данія, Іспанія, Норвегія, Польща, Португалія, Швеція, Японія); п'ять років (Італія), шість (Бельгія, Люксембург, Франція) [11].

Система місцевого самоврядування в Республіці Польща має три рівні: гміна, повіт, воєводство, реалізація влади в яких має певні відмінності: при здійсненні місцевого самоврядування загальноприйнятим є домінування компетенції установчих органів, в той час коли стосовно воєводського самоврядування обов'язковим є домінування виконавчого органу.

Польська гміна, як одиниця територіального поділу, займає порівняно велику територію і тому може самостійно виконувати закріплені за нею завдання. Може існувати два основних види гмін: міська і сільська, і це має певні наслідки. Так, на території міської і сільської гміни, як правило, діють різні допоміжні одиниці, відрізняється також назва деяких органів міської і сільської гміни.

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...