WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Напрямки адміністративної реформи -

Напрямки адміністративної реформи -

У Новій Зеландії за лейбористського уряду (у період між 1984 і 1990 роками) адміністративна реформа набула широкого розмаху. На рівні центрального уряду реформа включала корпоратизацію і подальшу приватизацію державної торгівельної діяльності, запровадження нових підходів в управлінні фінансовою діяльністю, скорочення деяких державних програм, зміну у виробничих відносинах і практиці прийому на роботу в державному секторі, більшу зацікавленість у підзвітності та оцінці продуктивності праці, реформу управління органами місцевого самоврядування і нову систему призначення на посади і оплати праці вищих державних службовців. Особливо цікавою є остання з них. Згідно із Законом 1988 року про державний сектор, було створено Службу у справах керівників вищого рангу (SES). Призначені високопоставлені урядові чиновники служать на підставі п'ятирічних продовжуваних контрактів. Хоча формально їх призначає керівник Служби у ранзі міністра, ці чиновники підзвітні відповідним міністрам, які контролюють виконання ними своїх обов'язків. З посади їх може звільнити нейтральна за своїм статусом Комісія з питань державних послуг (Walsh 1991). Цю реформу було впроваджено для підвищення якості управління і забезпечення відповідальності й підзвітності чиновників вищого рангу за продуктивність і результати діяльності міністерств. SES була також покликана створити в кожному міністерстві групу у складі вищого керівництва для сприяння реформам та діям прем'єр-міністра і кабінету з розробки і впровадження державної політики. Новозеландські реформи були змодельовані за прикладом реформ в Австралії, Канаді та Сполучених Штатах (Boston 1991:81).

Адміністративна реформа в США включає, зокрема, створення власної служби у справах керівників вищого рангу, зміцнення управлінського і аналітичного потенціалу Адміністративно-бюджетного управління, вдосконалення фінансового планування і обліку та впровадження управлінських інформаційних систем (Ingraham 1987). Двома важливими законами Конгресу були Закон 1978 року про Службу генерального інспектора та Закон 1993 року про продуктивність і результати діяльності уряду (GPRA). Запровадження Служби генерального інспектора є спробою зібрати розпорошені контрольно-ревізійні та слідчі підрозділи в єдине центральне відомство та його відділення по всій країні, поставити на чолі їх президентських призначенців і збільшити обсяги коштів, що спрямовуються на боротьбу з шахрайством, марнотратством і перевищенням повноважень. Генеральні інспектори формально підзвітні як Президенту, так і Конгресу. GPRA покликаний поліпшити відомче планування і управління, в тому числі підвищити вимоги до стратегічного планування і складення щорічних планів діяльності, що пов'язані з відомчими бюджетами та щорічними звітами про виконання програм, в яких результати роботи кожної організації порівнюються з її завданнями. Після набуття цим законом чинності в 1997 році, виконавчі відомства доклали зусиль з розробки і прийняття таких планів, що задовольняли його вимоги (Radin 1998:313). Кількісний склад органів федеральної влади США, а також широке залучення отримувачів субсидій та підрядчиків надзвичайно утруднюють керівництво цією програмою Як наслідок, на сьогоднішній день це значною мірою є незавершена реформа (Radin 1998:315; US General Accounting Office 2001).

Висновок

Адміністративні реформи в різних країнах відбуваються за допомогою різних стратегій, що залежать від часу та особливих умов. Проте існують до певної міри спільні завдання започаткування і впровадження цих реформ, що спрямовані на підвищення ефективності, дієвості та підзвітності управлінських структур, децентралізацію, передання функцій на нижчі рівні управління, зміцнення самоврядування, покращення результатів діяльності органів влади, приватизацію та залучення суб'єктів недержавного сектору до надання послуг, розв'язання проблем глобального характеру тощо. Узгодженість державної політики і надання послуг також займає важливе місце в адміністративній реформі, однак тут стратегічні напрямки реформ сильно відрізняються: одні країни надають перевагу їх об'єднанню для встановлення єдиного джерела підзвітності, в той час як інші розділяють їх як різні функції – політика і сервісне обслуговування.

Заходи з запровадження інституту державних секретарів у таких країнах як Велика Британія, Франція та Угорщина відповідають традиції розділення функцій політики і адміністративного управління. Метою цих реформ є не встановлення контролю, а досягнення ефективності управління, іншими словами передання функцій надання послуг і реалізації державних програм держслужбовцям, полишаючи політичні питання на вирішення виборних посадовців і політичних призначенців. Політично орієнтовані керівники призначаються і є підзвітними міністрам і/або прем'єр-міністру. До обов'язків державних секретарів входить розробка державних програм відповідно до програми діяльності прем'єр-міністра і того чи іншого міністра кабінету, на відміну від здійснення політичного контролю.

Незважаючи на логічність теоретичного розмежування політики та адміністративного управління, на практиці таке розмежування часто приносить чимало проблем, про що свідчать чисельні дослідження в галузі державного управління. Наприклад, як показує досвід Угорщини, вони призводять до конфліктів між гілками влади і виникненню кризи довіри до уряду. Хто є адміністративно підзвітним? З точки зору органу парламентського контролю, подібна система не лише розпорошує й ускладнює контроль, але й ще більше утруднює нагляд за діями адміністративних органів. Така адміністративна реформа видається не дуже важливою в плані своєї ефективності; вона радше створює більше труднощів, ніж є вирішенням проблем.

У президентсько-парламентських системах (Франція, Польща, більшість нових незалежних держав, як от Україна) частковий збіг функцій між гілками влади може бути неминучим, але очевидними є й певні лінії розмежування цих функцій. Відомства прем'єр-міністра і кабінетів міністрів керують урядом, впроваджують державну політику і здійснюють адміністративне управління. Вони є головними об'єктами адміністративної реформи і мають бути здатними провести основну частину управлінських змін за мінімального втручання з боку інших владних інститутів. На це вказує світовий досвід проведення адміністративних реформ.

Роль парламенту полягає в ухваленні ефективних законів, що в загальних рисах окреслюють адміністративні реформи. Парламент також контролює виконання цих законів, наприклад, за допомогою громадських слухань, обговорень результатів реформ з зацікавленими громадськими та професійними організаціями, а також за допомогою перегляду попередньо встановлених законодавчих норм, всебічного аналізу впровадження реформ тощо. Наприклад, угорський парламент при здійсненні адміністративної реформи обрав саме таку модель (Baka 1998:139).

Якою є роль президента в здійсненні адміністративної реформи? Погляд більшості фахівців можна сформулювати так, що роль президента полягає в лідерстві, а не в управлінні реформами. У виданій до президентських виборів 2000 року збірці управлінських порад новому президентові США, колишній урядовець, а нині фінансовий відповідальний працівник органів охорони здоров'я Леонард Шеффер (Schaeffer 2000:31-32) говорить, що президента США оцінюють не за його здатністю до управлінської роботи, а за його здатністю впливати на людей або установи поза межами формального ланцюжка інстанцій, щодо яких у нього не має ніякої управлінської влади. "Президента оцінюють за суб'єктивними критеріями, такими як "якість життя" і "впевненість у майбутньому". Президент не має управлінської влади над економікою, чи рівнем злочинності, чи над поведінкою президентів інших країн, однак від нього вимагається мати ефективний вплив на кожну з цих ділянок і багато інших". Шеффер робить висновок, що президент є не управлінцем, а лідером, відповідальним перед народом за майбутнє своєї країни (32).

Loading...

 
 

ֳ


...