WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Напрямки адміністративної реформи -

Напрямки адміністративної реформи -

  1. Визначення ідеальної кількості самоврядних одиниць;

  2. Розподіл функцій між центром і органами місцевого самоврядування;

  3. Розподіл власності між рівнями врядування;

  4. Досягнення рівноваги між фінансовою незалежністю місцевих органів влади і потребою у централізованому контролі за бюджетними надходженнями;

  5. Чіткий розподіл повноважень між місцевими державними адміністраціями та місцевими органами самоврядування;

  6. Пошук нової владної рівноваги між центральною владою та органами місцевого самоврядування.

Розв'язуючи ці проблеми, кожна країна Східної Європи йшла своїм, дещо відмінним шляхом. Важливим є те, що розв'язання проблем надмірної централізації і браку делегування повноважень стало частиною загальної структури адміністративних реформ в регіоні.

Схожі проблеми перехідного етапу стоять і перед Україною. Верховна Рада відіграла важливу роль у визначенні основних напрямків адміністративної реформи і реформування контрольних функцій держави. Використавши конституційні функції єдиного законодавчого органу країни, вона запровадила нову бюджетну систему і ухвалила низку законів, що стосуються розподілу повноважень та прав власності. Однак на порядку денному залишаються ще багато проблем, які слід вирішувати для подальшого законодавчого забезпечення адміністративної реформи.

Адміністративна реформа у західних країнах:Велика Британія, Японія, Франція, Сполучені Штати

Адміністративна реформа у Великій Британії у 80-х і на початку 90-х років ХХ сторіччя ставила за мету підвищення повноважень вищих посадових осіб виконавчої влади над розробкою й реалізацією державної політики з пізнішим наголосом на децентралізації. Прем'єр-міністри Маргарет Тетчер і Джон Мейджор створили напівавтономні відомства, відповідальні за надання послуг населенню в різних регіонах за допомогою централізованого програмного адміністрування. Цей реформаторський підхід носив назву "Наступні кроки" і робив наголос на централізованій розробці державної політики в Кабінеті Міністрів (Rhodes 1997). Він був до певної ступені відродженням колишньої політико-управлінської дихотомії і був покликаний "зміцнити контроль за формуванням державної політики і сприяти більшій здатності управляти, радше ніж адмініструвати урядовими програмами" (Peters і Savoie 1994:423). Було також зроблено спробу запровадити контроль з боку центру. Державний секретар у справах Шотландії до реформ консерваторів відповідав за широке коло функцій. Його офіс був основним органом врядування Шотландії, основою її політичної своєрідності, в той час як міжгалузева вертикаль і контроль Уайтхоллу стояли на другому плані (Bogdanor 1999:112-113). Це закінчилось тим, що у 1996 році Майкл Гезлтайн був призначений заступником прем'єр-міністра і поставлений на чолі Управління державної служби, яке стало на чолі близько п'ятнадцяти урядових відомств. Це управління робило більший наголос на розмежуванні надання окремих типів послуг. Вважалося, що воно досягло певних успіхів і в покращенні управління, і в задоволенні потреб населення (Rhodes 1997:96).

Однак декілька чинників призвели до невдачі у встановленні контролю виконавчої влади над різними напрямками державної політики. Вищезгадані адміністративні реформи не узгоджувалися з новими реаліями у Великій Британії. Першою такою реалією було "вихолощення" держави – явище, що відбувалося і в інших західноєвропейських країнах, – усе зростаюча роль неурядових організацій і спеціалізованих державних органів, що звужують відомчий контроль. Як наслідок цього явища, державна політика часто розробляється мережею урядових і неурядових організацій.

Другою реалією стала втрата деяких державних функцій на користь Європейського Союзу внаслідок кампанії за європейську інтеграцію. Третьою реалією були тенденції глобалізації, що збільшують взаємозалежність країн і тим самим обмежують автономність напрацювання державної політики. Прикладом цього можуть бути встановлення міжнародних стандартів фінансового обліку, прийняття міжнародної політики в певних галузях (екологія) і міжнародне право. Четвертою реалією стало те, що деволюційні процеси послабили контроль центру у Великій Британії. Наприклад, державний секретар у справах Шотландії поступився місцем автономному виконавчому органові (кабінетові), що безпосередньо підзвітний новоствореному парламенту Шотландії. Внаслідок цього Велика Британія стала "диференційованим суспільством", що характеризується функціональною й інституційною спеціалізацією одночасно із фрагментарністю державної політики (Rhodes 1997, 7). П'ятою реалією було те, що спроба запровадження централізованого контролю суперечила багатьом посилкам нового державного управління, визначеним вище. Конкуренція у підприємництві означала більшу автономію, демократію та приватизацію. Як наслідок, механізми підзвітності змінили напрямок, в якому державна політика є продуктом діяльності організаційних мереж і політичного впливу, здійснюваного спільно з центральними урядами (Bogdanor 1999; Koimann 2000; Rhodes 1997; Rosenau 2000).

Адміністративна реформа у надзвичайно централізованій Японії відбувається в схожому напрямку. Починаючи з 1980 року було ухвалено декілька загальних або пакетних законів, які скоротили або спростили процедури "Кіан інін джиму" чи централізовано встановлені функції префектів, мерів і керівників провінцій та муніципальної влади. Інші реформи включають приватизацію трьох найбільших державних корпорацій, реорганізацію та зміцнення керівництва кабінету і його управлінь і скорочення обсягів роботи й апарату центрального чиновництва. Для сприяння розробці політики децентралізації було засновано п'ять різних комісій. Їх завданням була класифікація 275 повноважень, що їх органи місцевого самоврядування можуть виконувати у співпраці з центральним урядом та під його керівництвом, та близько 400 інших, що їх вони можуть виконувати як суто самоврядні функції автономних органів влади (Masujima 1999). Остання зі створених комісій з адміністративної реформи розробила закон, який передбачає повне скасування системи "кіан інін джиму" на користь системи, що систематизує і розмежовує ці повноваження (Muto).

Реформи у Франції певною мірою відбувалися за схожою схемою. Вони стосувалися розширення субнаціональної автономії, скорочення функцій центрального уряду, ослаблення ролі префектів та створення автономного регіонального рівня. Хоча ці реформи формально були схвалені у 1982 році за правління соціалістів, вони були впроваджені протягом довшого періоду часу (Schmidt 1990). У 1980-х і 1990-х роках було ухвалено понад 40 законів і 300 декретів, пов'язаних з організацією та повноваженнями органів місцевого самоврядування. Було запроваджено трирівневу структуру субнаціональної влади, що включає 36500 комун, 96 департаментів і 22 регіони. Кожен рівень є незалежним від інших рівнів, має виборні ради і ширші можливості субнаціональної автономії. Водночас, префекти втратили велику частку своїх виконавчих і регулюючих повноважень і стали радше перевіряючими "впровадження рішень". Це, звісно, наділило більшою владою місцевих політиків (Keraudren і Baka 1998; Balme і Bonnet 1994). У нових умовах на регіональний рівень було передано значні державні повноваження з планування економічного розвитку. У скороченому викладі, адміністративна реформа у Франції полягала в:

  1. Ліквідації адміністративної та фінансової залежності, тобто усунення "апріорного " на користь "апостеріорного контролю";

  2. Передачі виборної влади від регіональних та департаментських префектів головам виборних рад; і

  3. Трансформації регіонів у повновправні місцеві органи влади, що обираються на загальних виборах (Douence 1994).

У процесі проведення цих реформ основний механізм міжурядового управління було переорієнтовано з контролю на укладення низки планувальних контрактів між міністерствами та регіональними органами влади. Ці контракти (contracts de plan) є новою формою міжурядового управління, що займає місце між централізованим плануванням і традиційним регіональним плануванням. Така форма мобілізує місцеві можливості і зберігає до деякої міри централізований міжвідомчий контроль. У своєму дослідженні цієї контрактної системи Blame і Bonnet (1995:65) доходять висновку, що три основні суб'єкти цієї системи – центральні міністерства, регіональні префекти і голови місцевих рад – були втягнені в боротьбу за центральний контроль, причому префекти й голови рад, як правило, об'єднувалися для відстоювання регіональних інтересів. В результаті запровадження контрактної системи субнаціональна автономія була розширена.

Адміністративні реформи центральної влади у Франції були спрямовані на модернізацію, а певним поштовхом до них був рух нового державного управління у Великій Британії. Основні компоненти цього руху мали ряд переваг. По-перше, бюджетна реформа дозволяє вдосконалити прийняття й реалізацію державної політики. Запровадження центрів відповідальності є спробою подолання роздрібненого фінансового планування. Було запроваджено також сучасні методи бухгалтерського обліку. По-друге, центри відповідальності призвели до більшої "свободи управління" з меншим регулюванням і наглядом з боку вищих за ієрархією відомств і офісу прем'єр-міністра. По-третє, було вжито заходів для поліпшення якості державної служби, включно з більшою прозорістю, розширенням доступу до державних документів і запровадженням посади уповноваженого з прав людини. По-четверте, було докладено більших зусиль для розвитку структур і методів оцінки рішень на міністерському рівні, серед них започатковано декілька міжміністерських проектів. Попри контрольно-наглядовий характер оцінки, вона покладалася виключно на виконавчі органи, тому що, на думку членів французького парламенту, законодавчі і виконавчі функції не повинні змішуватись. По-п'яте, приватизація відбувалася шляхом створення декількох державних підприємств, в яких держава є основним акціонером (наприклад, "Франс Телеком" у 1996 році). Шосте і останнє, структурна реформа включала розширення діяльності незалежних (але не обов'язково) адміністративних органів, які здійснюють регулювання в різних галузях державної політики і переведення більшої кількості персоналу з головних відомств у Парижі до місцевих відділень для поліпшення якості обслуговування (Keraudren і Baka 1998). За висновками спостерігачів, жодна з цих французьких реформ не була такою важливою як ті, що пов'язані з децентралізацією. Вони не містять також модифікації головної ролі держави, що втратила свій "централізований" характер (Duran і Thoening 1996).

Loading...

 
 

ֳ


...