WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Напрямки адміністративної реформи -

Напрямки адміністративної реформи -

Саме тому адміністративні реформи вимагають нової концепції впровадження змін, яку повинні напрацювати сучасні науковці й практики."

Вінсент Райт (Vincent Wright, 1994) визначив сім таких напрямків, що є спільними для проведення адміністративної реформи в країнах Західної Європи:

  1. Скорочення штату, ресурсів, можливостей і безпосереднього контролю з боку центрального державного сектора, іншими словами, дебюрократизація, дерегуляція, децентралізація і приватизація.

  2. Вдосконалення системи контролю за адміністративним персоналом і посилення його ресурсних можливостей шляхом реформування процесів складання бюджету, планування і оцінки ефективності програм державного сектору, наприклад, через посилення фінансового контролю і підзвітності.

  3. Вдосконалення управління державним сектором, наприклад, через зменшення неузгодженості дій, запровадження конкурентної основи діяльності органів влади, поліпшення якості надання послуг і задоволення потреб споживачів (див. нижче).

  4. Зміна традиційного правового статусу держслужбовців, наприклад, через впровадження терміну дії повноважень та умов контракту, що визначають ефективність роботи чиновника одним з основних факторів його продовження.

  5. Демократизація державного сектора, наприклад, через посилення уваги до потреб недостатньо репрезентованих груп населення та їх залучення до державної служби.

  6. Створення більш зручного для споживачів державного сектора, наприклад, через посилення його відкритості, публічності, здатності реагувати на потреби громадян та підзвітності.

  7. Реорганізація структури державного управління, тобто створення міністерств для розв'язання нових внутрішніх і міжнародних завдань, наприклад, пов'язаних з проблемами довкілля чи євроінтеграцією.

Хоча конкретні реформаторські дії окремих урядів різні, у всіх країнах Західної Європи ці питання стоять на політичному порядку денному вже на протязі двох десятиріч. Реформи на цих напрямках змінюють структуру і розміри державного сектора, а також концепцію державної політики кожної з цих країн (Wright 1994: 122-23).

Чимало цих питань тісно пов'язані з гаслами "нового державного управління" у Великій Британії, Канаді. Австралії, Новій Зеландії та інших країнах (Rhodes 1997). Цей рух, спонукуваний швидше приватним сектором, ніж науковцями чи теоретиками, використовує наступні гасла, що формуються на основі припущень дисципліни загального управління: "Хай управляють управлінці" і "Управління, орієнтоване на результат". Джонатан Бостон (Jonathan Boston, 1991:9) так визначає його основні риси:

  1. Наголос на управлінні, а не на формулюванні державної політики, зокрема, особлива увага до управлінських на відміну від технічних чи професійних навичок;

  2. Перехід від контролю за вкладеними ресурсами і бюрократичними процедурами й правилами до використання індикаторів кількісної оцінки кінцевих результатів і показників продуктивності;

  3. Деволюція управлінського контролю у поєднанні з розвитком нових механізмів звітування, моніторингу та підзвітності;

  4. Деволюція складних бюрократичних процедур до рівня квазіавтономних відомств, зокрема, розмежування комерційних і некомерційних функцій, консультативних і імплементаційних послуг;

  5. Віддання переваги приватній власності, контрактуванню і конкурентності в наданні громадських послуг;

  6. Копіювання певних управлінських методів приватного сектору, як от підписання короткотермінових трудових угод та угод, що залежать від результатів виконаної роботи, розробка стратегічних планів і прийняття комплексного плану завдань організації, впровадження системи оплати, що залежить від результатів роботи, розвиток управлінських інформаційних систем і більша турбота про підтримання репутації організації;

  7. Перевага матеріальних стимулів на відміну від нематеріальних, таких як етика, організаційна культура і статус; а також

  8. Наголос на скороченні витрат, ефективності і зменшенні управлінського штату.

Старі управлінські традиції таким чином набули нового життя і значно вплинули на адміністративну реформу в країнах британської співдружності.

Одним із очевидних висновків є те, що нові перетворення і зміни рідко коли позначені зростанням впливу за ієрархією з боку голови виконавчої гілки влади. Навпаки, Пітерс, аналізуючи адміністративні реформи, визначає чотири існуючі моделі або шляхи реформ, кожен з яких послаблює ієрархічну модель державної централізації, що створює нові можливості врядування. Як видно з таблиці 1, кожна з чотирьох моделей є спробою розв'язання окремої проблеми (основна оцінка), пропонує структурну зміну, акцентує увагу на певному типі управління, визначає тип розробки й реалізації політики і визначає мету (суспільний інтерес) реформи. Ці узагальнені уявлення про реформи не обов'язково підміняють більш традиційну "державну службу" в урядових моделях. Вони покликані відповісти на реалії уряду в умовах сучасного врядування (Peters 1996:17). Більше того, вони взаємно не виключають одна одну, оскільки реформи в таких країнах як Велика Британія, Франція, Мексика, Німеччина, Польща та Угорщина здійснювалися із застосуванням елементів кількох моделей. І наголошую ще раз, жодна з цих моделей не спрямована на зміцнення ієрархії або посилення політичного контролю над чиновництвом. Їх метою є розкриття нових можливостей для процесу управління.

Таблиця 1. Моделі адміністративної реформи у різних країнах світу за даними Пітерса

Ринково-орієнтований уряд

Уряд, що заохочує участь населення у прийнятті рішень

Гнучкий уряд

Дерегульова-ний уряд

Основна оцінка

Монополія

Ієрархія

Постійність

Внутрішні правила

Структура

Децентраліза-ція

Скорочення штату організації

"Віртуальні організації"

Ніяких особливих рекомендацій

Управлін-ня

Оплата за результатом; інші методи приватного сектору

"Управління суцільної якості"; робота в групах

Управління тимчасовим персоналом

Більша управлінська свобода

Розробка держав-ної політики

Внутрішні ринки; ринкові стимули

Консультації; узгодження

Експери-ментування

Управлінська підприємли-вість

Суспіль-ний інтерес

Низькі витрати

Залучення громадськості; врахування громадської думки

Низькі витрати; координація дій

Творчий підхід; політична активність мас

Джерело: B. Guy Peters, The Future of Governing Lawrence; University Press of Kansas, p. 19.

Утвердження нових демократичних державз президентським типом правління

Певна частка змін у контексті адміністративної реформи носить ситуативний характер і залежить від конституційного порядку, яким у своїй діяльності керується уряд, а отже і чиновництво. З часів розпаду Радянського Союзу багато новоутворених держав, серед яких Україна та Росія, запровадили змішану президентсько-урядово-парламентську систему на кшталт тієї, що існує у Франції. В цій системі президент користується очевидним політичним впливом і опосередковано контролює урядовий апарат. Остання функція безпосередньо покладена на Кабінет Міністрів за непрямого контролю з боку парламенту. Добре відомо, що ця система часто призводить до протиріч у стосунках між президентом і парламентом.

Ця система визначається Яном Зєлонкою (Jan Zielonka, 1994:99) як система "подвійної законності", за якої нерідко виникають патові політичні ситуації. Як, наприклад в Росії у 1993 році, коли Президент Росії Борис Єльцин вступив у відкриту конфронтацію з Думою, і коли незалежність президентської і парламентської влад згубно впливала на розвиток партійної системи і не давала можливості прийняття послідовної державної політики. Зєлонка (Zіelonka, 1994) вважає, що найоптимальнішим рішенням у даній ситуації є двостороннє вирішення проблеми: по-перше, встановлення чітких правил стосунків між владними інститутами, і, по-друге, повага конституційного розмежування гілок влади. Міжвладні конфлікти і непослідовність, постійні зміни правил гри і надмірні повноваження призводять до паралельного прийняття рішень і паралічу влади. Україна неодноразово відчула це на собі в конфліктах між трьома владними центрами – президентом, прем'єр-міністром (Кабінетом Міністрів) та парламентом.

Інститут президентства надає певні переваги, такі як єдиний центр керівництва та формування державної політики, однак президентське правління має власні вади. Теоретик демократизації Хуан Лінц (Juan Linz, 1978:72-73) визначив декілька "вад президентського правління", що призвели до падіння деяких демократичних урядів. Процес обрання президента призводить до ситуації, коли програш і виграш його учасників в сумі не врівноважується, а наслідки не дозволяють належним чином розподілити нагороди серед політичних сил. Призначенці високого рівня мають обмежені можливості для висловлення опозиції через особливості законодавчого процесу та президентського права накладати вето. Крім того, "єдиновладність посади", плебісцитарний характер виборів та можливість вирішувати загальнонаціональні проблеми можуть дати президентові відчуття повноважень, що перевищують його реальну підтримку, і тим самим призвести до роздратування, коли парламент не схвалюватиме його лідерства" (73). На противагу цьому, парламентські системи передбачають вияви опозиційності у законодавчому процесі, можливість отримання дивідендів у наступних виборах тощо. В умовах змішаної системи (чи системи двовладдя) в Україні такі можливості парламенту обмежуються сильною президентською владою. Президент для цього користується правом законодавчої ініціативи, правом вето, механізмом висловлення недовіри, а також зверненням до Конституційного Суду.

Loading...

 
 

ֳ


...