WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Напрямки адміністративної реформи -

Напрямки адміністративної реформи -

Напрямки адміністративної реформи

Вступ

У цій статті розглядаються питання адміністративної реформи органів влади в контексті самоврядування. Термін "уряд" тут означає офіційні установи або органи, що встановлюють конституційний порядок, захищають територію, збирають податки і розподіляють кошти, приймають закони і підзаконні акти, а також визначають територіальну організацію держави. Врядування, або державне управління, – це дії уряду з управління, контролю, спрямування або керування широким колом неурядових організацій громадянського суспільства, в тому числі й стосовно економічних відносин, з метою спільної розробки і впровадження проектів та програм. У сучасному суспільстві, що стає дедалі більш складним та інформаційно насиченим, адміністративні органи повинні виконувати більший обсяг управлінських функцій. Як наслідок цього, вони повинні все частіше приймати і впроваджувати рішення, що у свою чергу впливає на продуктивність праці чиновника-адміністратора та можливість встановлення ефективного контролю за його/її діями. Продуктивність праці потерпає через те, що в нових умовах суспільного розвитку ще не досить знань про те, як це слід робити (Agranoff and McGuire 2001). Ефективність механізмів контролю за органами влади потерпає через те, що за умов більшої самоврядності на політичний курс усе більше впливають невиборні посадові особи, як в державному, так і недержавному секторі (Rhodes 1997). Тому адміністративна реформа є закономірною турботою для виборних і адміністративних посадових осіб.

В Указі Президента України від 14 липня 2001 року, яким запроваджено посади державних секретарів міністерств, йдеться про "додаткові заходи, спрямовані на здійснення адміністративної реформи". Як відомо тим, хто слідкує за діяльністю української влади, запропонована система надає посадовим особам, призначеним президентом, офіційного статусу державних секретарів, покладаючи на них функції нагляду, контролю і затвердження рішень. Ця реформа була пояснена як впровадження елементів британської моделі адміністративної реформи в Україні. Нові повноваження секретарів міністерств включають право розподілу коштів, ініціативи створення регіональних відділень і прийняття рішень в обсязі міністерських повноважень. Таким чином вони видаються такими, що співпадають з повноваженнями Кабінету Міністрів України, встановленими Конституцією України.

Уряд України діє за принципами змішаної президентсько-урядово-парламентської системи, де органи адміністративної влади знаходяться, передусім, в Кабінеті Міністрів і міністерствах. Дана стаття не є спробою оцінки політичного, правового чи адміністративного статусу декрету Президента України. Це завдання, на мою думку, є прерогативою виборних посадових осіб і Конституційного Суду України. Натомість, вона є аналізом тенденцій адміністративної реформи за умов розвитку самоврядування в Україні в контексті рішення про запровадження посад державних секретарів міністерств, яке, згідно з аргументацією певних посадових осіб, було змодельовано за взірцем британських постійних заступників міністрів.

Постійні заступники міністрів у Великій Британії

Хоча в системі британської державної служби і є посада, яку б можна було витлумачити як таку, що схожа на запроваджену в Україні посаду державного секретаря міністерства, за уважнішого розгляду з'ясовується, що між ними є суттєві відмінності. У Великій Британії ця посада тісно пов'язана з британською традицією державної служби, що регламентується моральним кодексом, підзвітна парламентському комітету з бюджетного контролю і є "постійною складовою частиною" міністерства, незалежно від політичних змін.

Постійний Секретар є вищою державною посадовою особою британського уряду, яка призначається Прем'єр-міністром. Постійний Секретар:

  1. Є найвищою ланкою в ієрархії державної служби;

  2. Призначається в усіх основних міністерствах;

  3. Є вищою "офіційною", тобто неполітичною, посадою в міністерствах;

  4. Здійснює поточне управління, тобто керує деталями "урядового механізму", за поширеною фразою деяких урядових видань;

  5. Є "постійним" в тому сенсі, що не укладає контракту з найму на роботу на певний фіксований період;

  6. Тісно співпрацює з міністром і консультує його/її;

  7. Є передусім "управлінцем", а не "розробником державної політики".

  8. Є носієм інституційної пам'яті, бо міністри змінюються частіше;

  9. Підзвітний парламенту за дотримання фінансово-бюджетної дисципліни в міністерстві.

Нещодавня адміністративна реформа у Великій Британії призвела до того, що більшість державних службовців висувається й обирається зі штату міністерств. Однак вищий рівень державної служби залишається сферою впливу центрального уряду, оскільки всі постійні секретарі міністрів призначаються Прем'єр-міністром. Призначення здійснюється за допомогою Секретаря Кабінету Міністрів (який є головою державної служби) за сприяння Комітету з Призначень на Вищі Посади, що є органом державної служби, який складає список запропонованих кандидатур. Відповідно до концепції ширшої адміністративної реформи, державна служба почала нині шукати кваліфікованих кандидатів поза межами міністерств, тоді як в минулому більшість кандидатур добиралася із самих міністерств.

Таким чином, у британській системі Постійний Секретар є більше управлінською, ніж політичною посадою. Після свого призначення він стає безпосередньо підпорядкований міністру і лише опосередковано підпорядкований Прем'єр-міністру (через міністра) і Парламенту. Інші аспекти адміністративної реформи у Великій Британії будуть розглянуті нижче.

Держава, державне управління й адміністративна реформа

Будь-які реформи повинні брати до уваги особливості проблем, які слід розв'язати, і враховувати характер та традиції країни. Однак, на думку фахівців, так буває нечасто. Досить часто шляхи вирішення проблеми запозичуються без огляду на особливі ознаки проблематики та довколишні обставини. Один з провідних світових фахівців з питань адміністративної реформи Ґай Пітерз (Guy Peters, 1996:16) робить такий висновок:

"Хвиля реформ державного управління за останні кілька десятиріч торкнулася багатьох урядів. Розмах реформ, задуманих і започаткованих в більшості політичних режимів, можна було б назвати безпрецедентним, принаймні для мирного часу, якби ці реформи не були такими незначними та надзвичайно непослідовними. Відсутність чіткого уявлення та інтегрованої (комплексної) стратегії реформ може частково пояснити, чому результати реформ зазвичай розчаровували їх прихильників. Очевидно, уряди часто відкидали певні реформи на підставі одних припущень (традиційних чи ситуаційних) і обирали інші реформи на підставі зовсім інших, навіть протилежних, припущень. Здійснюючи свій вибір, політики й адміністратори вважали, що заплановані зміни проходитимуть злагоджено. Тож не дивно, що на практиці ці реформи не тільки не приносили очікуваних наслідків, але й подекуди взаємна дія реформаторських заходів уряду приносила негативні результати".

Сьогодні основним викликом реформаторів є те, що вони повинні усвідомити трансформацію функцій уряду в умовах сучасної системи врядування. Лес Меткаф (Les Metcalf, 1993: 174) з цього приводу зазначає, що державні управлінці повинні не тільки ефективно керувати роботою своїх організацій, але й брати участь у більш стратегічному й політично забарвленому процесі проведення широкомасштабних структурних перетворень в роботі організаційних мереж (наприклад, мережі органів місцевого самоврядування, мережі громадських організацій, мережі торгових фірм тощо) шляхом розробки спільної державної політики і програм. Дане визначення "мистецтва реформування" підкреслює важливість застосування нових методів і знань для прийняття відповідних управлінських рішень на рівні уряду. "Мистецтво реформування" тут означає узгоджені та взаємозалежні дії численних організацій на відміну від традиційного прийняття рішень в межах однієї організації. Основні цінності попередніх реформ – економія, економічність та ефективність, що означають викорінення марнотратства, встановлення чітких управлінських процедур і конкретизацію поставлених завдань, – на сьогодні вже недостатньо. З огляду на темпи змін і складність мети, що особливо стосується країн з перехідною економікою, якими є пострадянські суспільства, Меткаф (1998: 174-75) зазначає:

"У багатьох сферах державної політики, як от економіка, охорона довкілля, освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, транспорт, або містопланування, проблеми перевищують можливості організацій, що їх вирішують. Об'єднавчою основою цих ситуацій є потреба пошуку нових можливостей підтримання структурних змін та проведення реформ на міжорганізаційному рівні. Але мистецтво реформування на цьому рівні є дефіцитом. Часто коли спільні дії організацій є життєво необхідними, кризові ситуації підривають взаємну довіру, від якої залежить узгодженість цих дій.

Loading...

 
 

ֳ


...