WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Реформа публічної адміністрації на місцевому та регіональному рівнях як один з напрямків адміністративної реформи -

Реформа публічної адміністрації на місцевому та регіональному рівнях як один з напрямків адміністративної реформи -

Реформа публічної адміністрації на місцевому та регіональному рівнях як один з напрямків адміністративної реформи

Новітня історія становлення молодої Української держави переконливо свідчить, що без побудови раціональної та ефективної системи публічної адміністрації марно сподіватися на якісний прогрес і у економічній та соціально-гуманітарних сферах. Тому питання адміністративної реформи було і залишається одним із найактуальніших для української влади.

Для успішного проведення адміністративної реформи є вкрай важливим наявність чіткого політичного бачення мети реформи і кроків щодо її досягнення. Гарною методологічною базою для цього у свій час могла б стати Концепція адміністративної реформи в Україні 1998 року. На жаль, потенціал цього документа було використано вкрай недбало та недостатньо. Положення Концепції адміністративної реформи в Україні втілювалися непослідовно та не на підставі законів, як того вимагає Конституція України, а шляхом прийняття підзаконних актів – указів Президента, які дуже швидко "коригувалися", скасовувалися тощо, а тому це призвело до незворотних позитивних змін.

Час, що минув з 1998 року переконує, що навіть якщо нова (уже й не зовсім) влада матиме бажання проводити адміністративну реформу, їй буде потрібне нове програмно-концептуальне забезпечення, оскільки:

1) є потреба у суттєвому теоретико-методологічному переосмисленні та доопрацюванні деяких напрямків адміністративної реформи (місцеві органи виконавчої влади, публічна служба, місцеве самоврядування та адміністративно-територіальний устрій);

2) зважаючи на те, що окремі заходи у сфері адміністративної реформи були частково впроваджені, але згодом були або спотворені, або скасовані, існує потреба у коригуванні стратегії та тактики проведення окремих заходів у сфері адміністративної реформи;

3) Концепція адміністративної реформи в Україні 1998 року суттєво відрізняється за глибиною та якістю розробки окремих напрямків адміністративної реформи (наприклад, на відміну від детально розписаної проблематики органів виконавчої влади, досить поверхнево опрацьовані підрозділи, що стосуються реформи державної служби, реформи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування, не приділяється належна увага питанню відносин органів влади з громадянами, зовнішнього контролю за публічною адміністрацією).

Відтак, нова редакція Концепції адміністративної реформи в Україні є вкрай необхідною. При цьому чільне місце у ній має зайняти саме реформа публічної адміністрації на місцевому та регіональному рівнях.

Сьогодні і політики, і експерти оперують різними термінами "адміністративна реформа", "адміністративно-територіальна реформа" тощо, по-різному визначаючи і співвідношення між ними. На наш погляд, адміністративну реформу слід розглядати як комплексне явище, яке включає в себе: а) інституційну реформу (зміни в системі та структурах органів виконавчої влади); б) реформу публічної служби; в) муніципальну реформу (включно з реформою адміністративно-територіального устрою); г) запровадження регіонального самоврядування; д) реформу відносин органів публічної адміністрації з громадянами і т.д. Лише такий комплексний підхід дозволяє сподіватись на досягнення серйозних позитивних результатів.

Наприклад, на перший погляд може здатися, що реформа міністерств майже не стосується місцевого самоврядування. Проте це не так. Доки у всіх міністерствах міністри не стануть політиками, доти у таких міністерствах чинитиметься серйозний спротив розвитку місцевого самоврядування. Адже якщо міністр є вихідцем з бюрократії, то він залишиться представником інтересів чиновництва, а не громадян, і думатиме при цьому не про якість послуг, а, у кращому разі, про лобіювання відомчих інтересів. Справжній же політик керується насамперед інтересами громадян, і тому розуміє, що лише наближення послуг до громадян, тобто передання відповідних повноважень органам самоврядування дозволить покращити якість послуг. Такі міністри відповідно і підтримуватимуть розвиток місцевого самоврядування.

Загалом децентралізація повинна стати основним напрямком державної політики в Україні. Абсолютна більшість адміністративних послуг повинна надаватися безпосередньо органами місцевого самоврядування. Наприклад, у багатьох країнах і реєстрація транспортних засобів, і облік нерухомості, і видача посвідчень особи і т.ін. (що у нас вважається "невід'ємними" державними повноваженнями) делегується до компетенції органів самоврядування.

Звичайно ряд повноважень щодо надання адміністративних послуг та інспекційних повноважень залишатимуться безпосередньо за державою. Проте такі повноваження мають здійснювати урядові органи в системі міністерства, а не безпосередньо міністерства. І така реформа також зачіпатиме публічну адміністрацію на місцевому та регіональному рівнях. За загальним правилом, абсолютна більшість міністерств не потребуватимуть територіальної мережі власних підрозділів (органів), оскільки основним завданням міністерств є забезпечення діяльності міністра: розробка програм розвитку та проектів нормативних актів тощо. Тобто міністерством є (має бути) лише те, що сьогодні охоплюється терміном "центральний апарат". Найбільшу за кількістю групу органів та за чисельністю службовців у системі виконавчої влади повинні складати урядові органи зі своєю територіальною мережею. Відповідно основним видом органів виконавчої влади на місцевому рівні мають стати територіальні підрозділи (органи) урядових органів. Саме ці підрозділи (органи) повинні здійснювати адміністрування. І лише деякі міністерства, зокрема, внутрішніх справ, фінансів та юстиції можуть мати власні територіальні органи на рівні області для здійснення координації та контролю за діяльністю територіальних підрозділів (органів) урядових органів у системі відповідного міністерства.

З цього прикладу очевидно, що неможливо вихопити з загального контексту реформу органів місцевого самоврядування, не узгодивши її з реформою органів виконавчої влади.

Щодо безпосередньо реформи публічної адміністрації на місцевому та регіональному рівнях необхідно зазначити наступне.

Насамперед, сьогодні і політикам, і теоретикам бракує чіткого розмежування двох видів територіального самоврядування – регіонального та місцевого. Місцеве самоврядування – це право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних (публічних) справ в інтересах місцевого населення. Тобто місцеве самоврядування ґрунтується на спільних інтересах мешканців певної громади, його завдання – організація простору проживання та якісного надання більшості публічних послуг.

Натомість регіональне самоврядування має на меті сприяння розвитку регіону, в тому числі розвитку транспортної інфраструктури, покращення інвестиційного клімату та привабливості регіону. Воно зумовлене не так спільними інтересами мешканців, як інтересами держави щодо розвитку регіонів.

В Україні необхідно розмежувати в часі реформу місцевого самоврядування та запровадження регіонального самоврядування.

Спочатку необхідно створити умови для розвитку ефективного місцевого самоврядування. На цьому етапі має здійснюватися укрупнення сільських і селищних громад, районів; децентралізація бюджету та повноважень; ліквідація райдержадміністрацій та запровадження повноцінного самоврядування в районах як допоміжного рівня до самоврядування громад.

В жодному разі не можна проводити одночасних змін на місцевому рівні та регіональному (як-то запровадження виконкомів обласних рад, прямих виборів "губернаторів" тощо). Реформу обласного рівня слід обов'язково відкласти на більш пізній період. Регіональне самоврядування має запроваджуватися не раніше, ніж через 3-5 років після завершення першого етапу реформи. Одночасна реформа на місцевому та регіональному рівнях не дасть можливості розвинутися місцевому самоврядуванню та несе загрозу дестабілізації у державі.

На наш погляд, у пропонованому Урядом сьогодні варіанті адміністративно-територіальної реформи є недоцільними також експерименти з запровадженням великої кількості "міст-регіонів". Повне виокремлення великих міст зі складу областей є досить штучним та несе загрозу ресурсного (інтелектуального, фінансового тощо) "обезкровлення" відповідних областей. Зазначеним містам доцільно надати особливості лише у бюджетному забезпеченні.

Доцільно також наголосити, що у суспільстві насаджується помилкова думка, що адміністративно-територіальну реформу можна здійснювати лише добровільно (за умови підтримки населенням, елітами тощо). Але досвід останніх аналогічних реформ у світі навпаки переконливо свідчить, що реально-можливим є лише централізоване (фактично примусове) впровадження такої реформи. При цьому, звичайно, має проводитись належна інформаційно-роз'яснювальна робота, в тому числі з урахуванням специфіки різних груп суспільства. Наприклад, одним з прорахунків теперішньої інформаційної кампанії є те, що на перший план винесено власне зміни меж громад і районів, що звичайно "відлякує" громадян. Натомість недооцінений той факт, що реформа адміністративно-територіального устрою це всього лише засіб зміцнення місцевого самоврядування. Таким чином неправильні акценти посилили і без того серйозний спротив реформі.

Варто також зауважити, що не всі питання адміністративної реформи потребують централізованого проведення. Впровадження доктрини адміністративних послуг є одним з найперспективніших напрямків реформи публічної адміністрації, її ідеологічною основою на майбутнє. Слід вжити низку заходів для покращення якості надання адміністративних послуг, зокрема: 1) інституційно розмежувати органи, які займаються виробленням політики та органи, які займаються поточним адмініструванням; 2) мінімізувати обсяг (номенклатуру) адміністративних послуг; 3) максимально децентралізувати надання адміністративних послуг (основним суб'єктом надання адміністративних послуг мають стати органи місцевого самоврядування); 4) регламентувати процедуру надання адміністративних послуг (за принципом "єдиного вікна"); 5) виробити стандарти надання адміністративних послуг на основі стандартів аналогічних послуг у приватному секторі; 6) створювати "універсами послуг" (або "єдині офіси"). Так от, наприклад, впорядкування процедур надання муніципальних адміністративних послуг у більшості випадків є компетенцією самих органів місцевого самоврядування. Так само створення "універсамів послуг" залежить насамперед від політичної волі місцевих голів. Конкретні приклади ряду міст України (Львова, Херсона, Нової Каховки тощо), де утворенні загальні "єдині офіси", чи "єдині офіси для підприємців" підтверджують це.

  • <<
  • 1 2
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...