WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Інструменти і ресурсів місцевого та регіонального розвитку -

Інструменти і ресурсів місцевого та регіонального розвитку -

Підходи до формування регіональної політики

Для однозначного тлумачення подальшого викладу наведемо визначення понять "регіональна політика" і "регіон".

Під регіональною політикою зазвичай [2] розуміють свідому діяльність органів публічної влади, спрямовану на розвиток регіонів, тобто таку діяльність, що має на меті оптимальне використання ресурсів регіонів для тривалого економічного зростання і зміцнення їх конкурентоздатності.

Поняття "регіональна політика" охоплює три аспекти. Перший – зовнішній по відношенню до регіонів аспект. У цьому випадку центральні органи публічної влади приділяють увагу міжрегіональним пропорціям розвитку. Другий аспект – внутрішньорегіональний. В цьому випадку політика здійснюється регіональними органами влади в основному за рахунок власних коштів і під власну відповідальність. Третій аспект регіональної політики полягає в зміцненні ролі регіонального рівня у територіальній організації держави.

Регіон, відповідно до визначення Конференції регіонів Європи, – територіальна одиниця, безпосередньо підпорядкована центральному рівню влади країни і така, що має виборний орган. В Україні цьому визначенню відповідають області, міста Київ і Севастополь та Автономна Республіка Крим.

Наведемо деякі міркування щодо сутності державної регіональної політики у контексті європейського досвіду. Існує два принципово різних підходи до регіональної політики. Перший достатньо традиційний і має за мету досягнення рівності ступенів розвиненості регіонів, зменшення існуючих диспропорцій. Другий – орієнтується на досягнення економічної ефективності. Перший підхід можуть дозволити собі достатньо благополучні спільноти, оскільки в цьому випадку гостро не стоїть питання про джерела ресурсів для розвитку. Прикладом подібного підходу до регіональної політики на макрорівні є ставлення Європейського Союзу до нових держав при їх приєднанні до ЄС. При цьому, держави розглядаються як регіони Європи. Для вирівнювання рівнів розвитку і запобігання соціально-економічної дестабілізації при знятті різноманітних бар'єрів між старими і новими членами і їхніми ринками (у першу чергу – ринками праці) країни - члени ЄС сформували потужні Структурні фонди, котрі і використовуються для підтягування економік нових членів до середнього рівня розвитку економіки країн членів ЄС. У цьому випадку внутрішня регіональна політика кожної із країн, що вступає до ЄС, може теж будуватися на основі принципу вирівнювання, а не на основі принципу ефективності. У випадку ж, коли джерелом інвестицій в основному є внутрішні ресурси небагатої країни (ситуація близька до української), то більш прийнятною є стратегія ефективності, що спочатку створює ресурсну базу для реалізації у подальшому стратегії вирівнювання.

Тут очевидна аналогія між названими принципами регіональної політики і принципами основних конкурентних політичних течій - соціалізму і лібералізму. У соціалістичній концепції переважає принцип справедливості, що трактується як рівність. У ліберальній концепції домінантою є принцип свободи, що трактується як можливість ефективної самореалізації потенціалу всіх суб'єктів соціально-економічної системи (індивідуумів, фірм, регіонів і тощо). Зрозуміло, що на практиці жодний із названих підходів до регіональної політики не реалізується в чистому вигляді. Як правило, сполучаються обидва. Справа в пропорціях і доцільності їх застосування з урахуванням стану регіонів і галузей, етапу розвитку та соціально-політичної ситуації в державі.

При формулюванні Концепції державної регіональної політики важливим є визначення пріоритетів цієї політики [3]. Ними можуть бути чи то покращання ситуації в окремих регіонах (Р), чи покращання ситуації у державі в цілому (Д). У першому випадку є два варіанта дій. Перший – підтримка слабких регіонів (РС); другий – допомога старим індустріальним регіонам (РІ).

Якщо пріоритетом визначається покращання ситуації в усій країні, то це може досягатися або за стратегією збалансування просторової структури виробничих сил (ДБ) (наприклад, обмеження домінування столичного мегаполісу та інших потужних агломерацій і розвиток альтернативних виробничих зон), або за стратегією підтримки регіонів принципово важливих для держави на даному етапі розвитку (ДВ). Наприклад, зернових чи цукрових сільськогосподарських регіонів, або тих, де видобувається газ та нафта. Як бачимо у варіанті Р, держава безпосередньо втручається у справи окремих регіонів, бо вони не здатні самостійно вирішувати проблеми. У варіанті Д держава впливає на деякі регіони лише з метою вирішити конкретну загальнонаціональну проблему, не втручаючись в інші аспекти.

Зрозуміло, що не можна раз і назавжди виробити вірну Концепцію державної регіональної політики. Але на певні середньострокові проміжки часу (4 – 6 років) вона має бути більш-менш сталою. Зрозуміло також, що багатофакторність завдання вибору стратегії не дає можливості виробити єдине вірне рішення і завершити дискусію щодо вибору концепції за загальною згодою політиків, науковців, урядовців, громадськості й представників регіонів та галузей. В будь-якому випадку, на кінцевому етапі затвердження концепції має бути виявлена політична воля керівництва держави.

Європейський досвід свідчить [3], що найбільш ефективними є стратегії РІ та ДВ. Вони не намагаються зламати ситуації, що склалися історично, а використовують наявний потенціал регіонів. Стратегії РС та ДБ, як правило, потребують вкладання значних ресурсів протягом тривалого часу і не вичерпують усі проблеми. Слабкі регіони так і залишаються порівняно з іншими слабкими. А бажання, наприклад, обмежити зростання населення мегаполісів чи столиці призводить до ще більшої концентрації тут людських ресурсів, виробництва, науки і капіталів. Приклади, що підтверджують сказане, – на пам'яті. Згадаймо хоча б результати політики обмеження прописки у більшості міст Радянського Союзу чи подібні заходи стримування у Парижі.

Домінантою нової регіональної політики в умовах суспільно-економічної кризи має стати РОЗВИТОК. Тож і завданням сучасної державної регіональної політики в Україні має бути створення умов для залучення додаткових ресурсів розвитку регіонів. Таким ресурсом є дозвільний ресурс. У контексті регіональної політики — це надання регіонам можливості оперативного вирішення проблем регіонального рівня власними силами. Механізми досягнення цього завдання – деконцентрація влади, децентралізація ресурсів і демократизація управління. Підтримка депресивних регіонів може бути важливою метою регіональної політики, але не менш важливим є сприяння територіям пріоритетного зростання і структурної перебудови. При цьому межі таких територій не обов'язково мають збігатися з межами сучасних адміністративно-територіальних одиниць.

Другим важливим аспектом оновлення регіональної політики в Україні могло би бути врахування тієї обставини, що на рівні регіонів першого субнаціонального рівня (область, АРК) Україна є переважно прикордонною державою (19 суб'єктів цього рівня є прикордонними, в тому числі 6 межують з морем - приморські регіони). Отже, очевидно, що складовою компонентою регіональної політики має стати задіяння ресурсу транс- та прикордонного міжрегіонального співробітництва. Впорядкування цієї взаємодії, надання їй нових поштовхів досить актуальне, оскільки вже тепер Україна бере участь у такому співробітництві. Досить згадати єврорегіони "Буг", "Карпати", "Нижній Дунай", Карпатський тощо, в яких представлені Одеська, Чернівецька, Закарпатська, Львівська, Волинська області.

Loading...

 
 

ֳ


...