WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Проблеми та перспективи розвитку законодавства про місцеве самоврядування -

Проблеми та перспективи розвитку законодавства про місцеве самоврядування -

Проблеми та перспективи розвитку законодавства про місцеве самоврядування

Науковці, практики, муніципальна громадськість у переважній більшості, і це показали дискусії на VІІІ Всеукраїнський муніципальних слуханнях, оцінюють сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в Україні як незадовільний – такий, що не в повній мірі відповідає демократичним принципам сучасної територіальної організації влади і стримує соціально-економічний розвиток територіальних громад, становлення місцевої демократії.

І така оцінка має під собою вагомі підстави. Так, навіть поверховий аналіз відповідних конституційних положень свідчить, що територіальна організація влади в Україні характеризується надмірною централізацією і в цьому плані виглядає дещо архаїчною у порівнянні з існуючими в європейських країнах, вона також не відповідає основним принципам Європейської хартії місцевого самоврядування та інших міжнародно-правових документів з питань місцевого самоврядування.

Тому, з огляду на перспективи інтеграції України до Європейського співтовариства та враховуючи загальносвітові і європейські тенденції місцевого та регіонального розвитку, існуючі проблеми соціально-економічного розвитку територіальних громад, можна впевнено прогнозувати, що Україна стоїть на порозі радикальної реформи системи територіальної організації влади, в цілому, та організації місцевого самоврядування, зокрема. І якщо врахувати, що ці питання досить широко відображені в програмних документах політичних партій (блоків), які приймали участь у виборчих змаганнях, початок цієї реформи можна очікувати вже найближчим часом.

У зв'язку із зазначеним виникає необхідність у аналізі процесу становлення існуючих сьогодні в Україні системи територіальної організації влади та існуючої конституційної моделі місцевого самоврядування, її основних недоліків в контексті потреб ефективної організації управління на субнаціональних територіальних рівнях (область, район, село, селище, місто), її відповідності принципам Європейської хартії місцевого самоврядування та Європейської хартії регіонального самоврядування (проект). Це дасть можливість науково обґрунтувати основні напрямки та перспективи майбутньої реформи системи територіальної організації влади, нового етапу розвитку місцевого самоврядування.

Хронологічно початок становлення існуючої в Україні системи територіальної організації влади можна пов'язати з 16 липням 1990 року – днем прийняття Декларації про державний суверенітет України. В цьому документі вперше за сімдесят років існування комуністичного режиму було проголошено відмову від "радянської" системи організації влади, декларувався намір запровадити демократичні засади та принципи організації влади. І, як наслідок, вже 7 грудня 1990 р. з прийняттям Закону "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" місцеве самоврядування було визнане на законодавчому рівні, хоча і зводилося за своїм змістом до "територіальної самоорганізації громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази".

Прийняття цього Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час ще входили до єдиної системи органів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування і, тим самим, перейти від бюрократичної централізованої системи організації влади, що була притаманна радянській моделі, до демократичної децентралізованої системи, яка, в свою чергу, базується на визнанні місцевого та регіонального самоврядування. Зрозуміло, що цей Закон був перехідним актом, своєрідним компромісом між "радянською" і децентралізованою моделями організації влади. Його прийняття не призвело і не могло призвести до повної децентралізації влади, а його компромісний характер стосувався, зокрема, статусу місцевих рад, які визначалися в Законі як представницькі органи державної влади, що свідчить про збереження відповідної ієрархії рад.

В той же час прийняття Закону, безумовно, відіграло вирішальне значення як перший крок до відновлення в Україні місцевого самоврядування, дозволило закріпити ряд його основоположних принципів, пов'язаних із правовою й фінансовою автономією місцевих органів влади.

Наступним кроком на шляху до подальшої децентралізації територіальної організації влади в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування"), в якому місцеве та регіональне самоврядування вже закріплюється як основа демократичного устрою влади в Україні. По суті, це фактично означало повну відмову від радянської моделі територіальної організації влади, хоча на конституційному рівні вона ще продовжувала існувати (на той час в Україні діяла Конституція УРСР 1978.року) В новій редакції Закону місцеве самоврядування розглядалося як територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне самоврядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України та законів України. При цьому територіальною основою місцевого самоврядування визначалися – сільрада, селище, місто, а регіонального самоврядування – район, область.

З прийняттям Конституції України 1996 року місцеве самоврядування отримало нарешті конституційний статус, стало однією із засад конституційного ладу України.

21 травня 1997 року було прийнято Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", який відповідно до положень Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади і принципи організації, діяльності і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Важливо також підкреслити, що 6 листопада 1996 року в м. Страсбурзі від імені України була підписана Європейська хартія місцевого самоврядування (ратифікована Верховною Радою України 15 липня 1997 року, після чого вона стала частиною національного законодавства України).

В наступні роки було прийнято низку законів з питань організації та функціонування місцевого самоврядування, зокрема, "Про органи самоорганізації населення", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", "Про столицю України – місто-герой Київ", "Про службу в органах місцевого самоврядування", Бюджетний кодекс, Земельний кодекс тощо.

Таким чином був закладений законодавчий фундамент для становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні відповідно до вимог статті 2 Європейської хартії місцевого самоврядування і на основі положень Конституції України.

В той же час слід зазначити, що ряд важливих принципів Європейської хартії місцевого самоврядування, не зважаючи на її ратифікацію Україною, все ще не отримав належного відтворення в чинному законодавстві та в суспільній практиці.

Так, по-перше, Конституція України (стаття 140) передбачає запровадження місцевого самоврядування лише на низовому територіальному рівні – рівні населеного пункту (села, селища, міста), на регіональному рівні продовжує існувати система прямого державного управління, що виключає можливість існування регіонального самоврядування. Це певною мірою суперечить принципу, який закріплений в статті 3 Європейської Хартії, і передбачає, що місцеве самоврядування означає "право і спроможність місцевих властей1, в межах закону, здійснювати регулювання і управління значною часткою громадських справ...". З цього нормативного визначення випливає, що право на місцеве самоврядування повинні мати територіальні громади ("територіальні співтовариства") різних територіальних рівнів, в той час, як згідно з Конституцію України (стаття 140) таке право визнається лише за територіальними громадами сіл, селищ, міст. На регіональному рівні (район, область) Конституція України передбачає функціонування відповідних органів місцевого самоврядування – районних, обласних рад, але вони мають специфічне призначення – представляють інтереси територіальних громад на регіональному рівні і наділені досить обмеженими повноваженнями, що, поряд з відсутністю у них виконавчих органів, свідчить про декоративний характер цих представницьких установ.

По-друге, при визначенні компетенції місцевого самоврядування не в повній мірі був дотриманий принцип субсидіарності, передбачений статтею 4 Європейської хартії місцевого самоврядування. Внаслідок цього значна частина повноважень місцевого самоврядування отримала статус "делегованих", а характер розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади призвів до виникнення "конкуренції компетенцій", коли одні й ті ж самі повноваження були віднесені до відання різних органів публічної влади.

У зв'язку із зазначеним слід підкреслити, що принцип субсидіарності сьогодні розглядається як один із найважливіших принципів організації інститутів влади в цілому. Основна ідея цього принципу полягає у тому, що публічна влада повинна втручатися у вирішення громадських справ лише в тій мірі і в тих межах, за якими суспільство та його групи, починаючи від індивідуумів до сім'ї, територіальних громад та інших більш значних соціальних груп, не в стані задовольнити свої різнобічні потреби.

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...