WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Підходи до формування та застосування індикаторів оцінювання еволюції населених пунктів та їх територіальних громад -

Підходи до формування та застосування індикаторів оцінювання еволюції населених пунктів та їх територіальних громад -

Підходи до формування та застосування індикаторів оцінювання еволюції населених пунктів та їх територіальних громад

У сучасній теорії управлінні соціальними системами1) ключовим вважається твердження: "Основою будь-якої структури і її головним ресурсом є люди. Перспективною є та структура, що прагне максимально ефективно використовувати свій людський потенціал, створюючи всі умови для найбільш повної віддачі людей й інтенсивному розвитку їхніх можливостей". Таким чином, головним ресурсом таких соціальних систем, як міст, селище, село, є жителі, члени територіальної громади, якими, до речі, є і представники органів публічної влади2). Добрі і правильні стратегії, програми і плани місцевого і регіонального розвитку приречені на провал без зацікавленого і компетентного виконання. Вони можуть бути реалізовані тільки за умови, якщо є прийнятними для людей, які братимуть участь у їх реалізації. У випадку міста, селища, села говорять про людський потенціал територіальної громади, на який можуть спиратися органи публічної влади. При пошуку методів нарощування людського потенціалу громади необхідно враховувати суттєві відмінності публічного управління від виробничого управління. Дійсно, учасники місцевого і регіонального розвитку не є штатними співробітниками підприємства Місто чи Область. Вони можуть бути залучені в процеси публічного управління тільки як суб'єкти, що самостійно приймають рішення, що самостійно планують і здійснюють свою діяльність.

Концепція "належного управління"

Із суспільної точки зору, чиновники діють не завжди ефективно. Це пов'язано з тим, що вони об'єктивно не зацікавлені в результатах своєї діяльності. Мабуть, саме тому критерії результативності діяльності службовців не позначені в їх посадових регулюючих актах (інструкціях, положеннях тощо). Та ж вада має місце не тільки на рівні окремих функціонерів, а і на рівні органів влади в цілому. Акти, що регулюють їх діяльність, містять переліки функцій, але не містять критеріїв оцінки, тобто регламентують функціонування органу, а не орієнтують на суспільну результативність його діяльності.

Названі складності в організації функціонування ефективної влади призвели до формування і поширення концепції "належного управління" [1]. Під належним управлінням розуміють управління, яке досягається через розвиток спроможності влади швидко реагувати на потреби суспільства, завдяки стимулюванню ефективного управління і прозорості процесу прийняття рішень, покращання якості надання суспільних послуг, підвищення добробуту населення та дієвості процедур моніторингу і контролю. Для цілей нашого подальшого викладу звернемо увагу, що однією з важливіших рис належного управління є його ефективність. Як це видно із визначення поняття "належне управління", створити систему належного управління можна лише за обопільною згодою влади і громадянського суспільства як рівноправних партнерів. Важливим інструментом підтримки цих партнерських стосунків є запровадження процедур і стандартів відкритої публічної політики. Внаслідок відсутності таких процедур і стандартів система врядування гальмує демократичні перетворення, економічне зростання та людський розвиток, як на рівні держави, так і на рівні громади самого маленького села. З викладеного витікають причини нагальності реформи влади (адміністративної реформи), і її основні цілі. Системність при підготовці і проведенні будь-яких реформ обумовлює необхідність виявлення суспільних сил, що заінтересовані у реформуванні, і кола противників реформи. Мета такого аналізу очевидна. На прихильників треба спертися, провести заходи по їх посиленню. Противників, треба нейтралізувати, зменшити їх вплив. В нашому випадку, до першої групи слід віднести громадян, до другої - функціонерів владних структур (службовців, або чиновників органів державної влади і органів місцевого самоврядування). Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні [2]: "Важливим чинником виходу з трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління." Однією із цілей адміністративною реформи є: "...формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною." Як бачимо, важливими характеристиками нової системи управління мають стати підконтрольність, наближеність до народу, прозорість і ефективність. Таким ж рисами характеризується і "належне управління". На жаль, у Концепції адміністративної реформи не введено критеріїв досягнення бажаних параметрів нової системи управління. Відсутність оціночних показників і процедур їх виявлення не дозволяє здійснювати управління процесом здійснення реформи, визначити момент досягнення поставлених цілей. Таким чином, процес реформування може продовжуватись невизначений термін чи, взагалі, реформа може тільки проголошуватись, а система управління не змінюватись. А якщо і змінюватись, то лише по формі, оскільки без визначення цілей перед кожним рівнем і суб'єктом системи управління цей рівень і суб'єкт не зможе досягнути цілі. Тобто, необхідною умовою досягнення цілі є визначення цілі. Про достатні умови ми поки що не ведемо мови. Другою необхідною умовою досягнення цілі є наявність зворотного контуру управління на базі моніторингу за результатами управління. Це зумовлює наявність відповідних кількісних показників і засобів їх вимірювання. У випадку згадуваної Адміністративної реформи інструментів спостереження (аудиту, моніторингу) за ходом здійснення реформи не передбачено. Є лише певні організаційно-функціональні віхи у вигляді заходів. Ця вада є досить поширеним явищем. Часто вона має місце при формуванні програм (розвитку, реформ, модернізації тощо) як на місцевому, так і на центральному рівнях управління. Це пов'язано із складністю визначення цілей для кожного службовця, підрозділу, органу влади і системи управління загалом, а також виділення необхідних критеріїв і формування їх міри (показника). Таким чином, на порядку денному для України є всебічна розробка проблеми створення ефективної системи управління соціальними системами [3,4].

Засади створення належного управління соціальними системами

Розглянемо підходи до створення ефективної системи управління соціальними об'єктами виходячи з поглядів кібернетики, як науки про управління. Як вже говорилось вище, необхідними умовами доцільної діяльності людини в системі управління є визначеність цілей та їх вимірюваність. Наведемо три основоположні принципи управління соціальними системами [5].

Першим принципом системного управління будь-яким соціальним об'єктом є принцип цілепокладання. Ціль має бути доведена до кожного працівника органу управління, в першу чергу, державних чи муніципальних службовців. Система цілепокладання має сприяти відходу від національних рис і філософії "Чухраїнців", які сатирик Остап Вишня визначав так: "1.Як би ж знаття. 2.Забув. 3.Спізнивсь. 4.Якось-то воно буде! 5.Я так і знав." Таким чином, мова йде про формування нової української трудової ментальності, без чого доцільна і результативна трудова діяльність неможлива.

Винятково важливу роль для доцільної діяльності набуває другий принцип системного управління будь-яким соціальним об'єктом - зворотний зв'язок за результатами діяльності. Мова йде про необхідність розглядати рівень досягнення цілей як результати діяльності конкретних людей - колективів та індивідів. Оскільки рівень досягнення мети виражається кількісною мірою, то відхилення від намічених цілей дають чітку інформацію для вимірювання поведінки й усунення відхилень. За цієї ситуації зворотний зв'язок, як фундаментальне поняття кібернетики, отримує реальний імпульс для реалізації на практиці в соціальних об'єктах. Для соціальних систем проблема вимірювання рівня досягнення визначених цілей є досить складною.

Наявність вимірюваних цілей і можливість подавати рівень їх досягнення як результат поведінкової діяльності людей дозволяють реалізувати третій принцип системного управління - принцип цілеорієнтованої мотивації праці. Дійсно, прив'язка соціального статусу, морального та матеріального стимулювання до рівня досягнення цілей як результатів діяльності дає можливість зробити працю не тільки доцільною, але й активною та зацікавленою.

З тріади основоположних принципів найбільшої уваги потребує перший - цілепокладання. Дійсно, питання про цілепокладання в управлінні, належить до найактуальніших. Причиною цього в пострадянському суспільстві є те, що тривалий час у нашій країні не обговорювалась проблема про те, у якому суспільстві хоче жити народ, у чому його реальні інтереси і як добитися їх практичної реалізації. Цілі перед суспільством і державою постулювала партійна верхівка. Народ ніколи не виступав суб'єктом формування цілей публічного управління; зазвичай йому відводилась роль засобу реалізації суб'єктивістських цілей вождів та вузького кола їх оточення. При цьому, про ціну досягнення цілей особливо не переймалися. Перехід до справжньої демократії передбачає, насамперед, зміну способів цілепокладання у публічному управлінні. Цілі соціальних систем представляють собою продукт свідомості, суб'єктивний відбиток об'єктивного. Подібна подвійність - об'єктивна основа та суб'єктивне вираження - веде до того, що в кожній меті може бути дуже різним співвідношення між дійсним та уявним. Частіше в цілях превалює суб'єктивне, оскільки його легше "створювати". Формування цілей публічного управління, тобто таких цілей, що, з одного боку, торкаються усього суспільства, а, з другого, - спираються на публічну владу, є складним процесом.

Loading...

 
 

ֳ


...