WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Глобалізація як фактор культурно-економічної регіоналізації -

Глобалізація як фактор культурно-економічної регіоналізації -

Зазначені процеси супроводжуються якісними змінами в культурно-економічній сфері регіональних процесів, основним фактором розвитку яких стає людський ресурс [17, с. 9 - 11]. Визнання вирішальної ролі знання та інформації стало основою прийняття у 2000 році Європейською Радою рішення щодо нової стратегії на період до 2010 року зі створення динамічного та конкурентноспроможного економічного простору за багатьма напрямами переходу до інформаційного суспільства. Один з них передбачає інвестування в розвиток людського потенціалу (культурного, освітнього, соціального, науково-технічного). В регіональному аспекті вартим уваги є установка на локалізацію (регіоналізацію) певних соціальних практик у містах (територіях), які мають розширені можливості для необмеженого розвитку та примноження людського капіталу. Соціальні практики пов'язані з продукуванням, нагромадженням та споживанням послуг інформаційного типу – освітніх, консалтингових, які концентруються у містах - центрах університетської освіти та високих технологій. Такі міста, справедливо стверджує Л. К. Семів, є перспективними для створення в них вільних економічних зон, точкових зон з відповідною системою пільг і стимулів, котра служить інструментом реалізації переваг певної території[16, с. 282].

Зазначена стратегія, спрямована на точкову локалізацію новітніх соціальних практик, зараз отримує додатковий імпульс. Це підтверджується виступом нового президента Європейської комісії Х. М. Баррозо, який 14 березня 2005 року перед слухачами центру Лісабонської Ради у Брюсселі озвучив ідею "Європи можливостей". Її серцевиною, є те, що стратегічним інструментом досягнення цілей інформаційного суспільства є утворення спільними зусиллями ділових та університетських кіл "інноваційних полісів" на місцевому та регіональному рівнях[1]. Вони мають стати ключовими структурами у використанні та розповсюдженні знань та технологій для прискорення економічного зростання та створення нових робочих місць. Є. К. Марчук називає подібні структури "соціополісом" і розуміє під цим нерозривно пов'язану з певною територією соціально-економічну структуру, яка: формує принципово нову, соціалізовану економіку; має особливий правовий статус; поєднує в собі економічні переваги вільної економічної зони інтелектуального типу з комплексною стратегією випереджаючого економічного, гуманітарного і соціального розвитку[12, 106 – 107]. Їх створення є швидким та дієвим механізмом перетворення інтелектуального потенціалу нації в інтелектуальний капітал.

Створення поясу "інноваційних полісів" буде домінуючим у найближчій перспективі світовим процесом інфраструктурного (насамперед, освітнього, технологічного, інноваційного) зонування регіонів – культурно-економічної фрагментації територій. Таку локалізацію новітніх соціальних практик ми, зважаючи на вищенаведене, достатньо аргументовано можемо назвати культурно-економічною регіоналізацією. Її результатом є створення трансадміністративних регіонів, контури ідентичності якого визначатимуться не територією, а культурно-економічною гомогенністю (рівнями економіки, управлінської та технологічної культури), інформаційним потоками (спільними ідеями, концепціями, програмами), моральними нормами, просторовою взаємодією суб'єктів економічної, політичної, дослідницької діяльності.

Такий підхід є дещо незвичним для вітчизняної регіоналістики, хоча є окремі спроби відійти від традиційних критеріїв регіонування. Так В. Керецман, аналізуючи європейський досвід регіональної політики, стверджує, що регіонами, щодо яких може і повинно здійснюватись державне регулювання, слід вважати не тільки адміністративно-територіальні одиниці субнаціонального рівня (області та Автономна республіка Крим), а також виділені за тими, чи іншими критеріями частини території держави, межі яких не збігаються з межами адміністративно-територіальної одиниці[8, с. 26].

У запропонованому вище підході все ж таки здійснюється прив'язка до певної території. С.А. Романюк вказує на можливість відійти від цієї схеми. Посилаючись на європейський досвід, він відмічає: "усвідомлення, що узгодження принципів різних соціальних партнерів щодо стратегії розвитку окремих регіонів, створення спільної інституційної інфраструктури є більш важливим, ніж визначення територій макрорегіонів, надання фінансових та правових гарантій"[15, с.79]. Логічно продовжуючи цю тезу, ми пропонуємо вважати культурно-економічним регіоном інтелектуальну конструкцію, яка дає уявлення: про конфігурацію окремих територіальних утворень, які мають високі стартові позиції для динамічного розвитку людського капіталу; основних локальних системних суб'єктів інноваційних соціальних практик; про інформаційний простір, що формується на основі єдності культурно-економічних, культурно-технологічних та моральних цінностей, взаємних інтересів (економічних, політичних, культурних, наукових тощо). Така взаємодія може відбутись за умови, якщо вона спиратиметься на спільні інфраструктури (транспортна, фінансова, освітня, технологічна, телекомунікаційна тощо), інноваційне середовище, інформаційні ресурси та технології їх використання. Це - екстериторіальний (трансадміністративний) регіон, розуміння якого певною мірою можна пов'язати з філософським трактуванням регіону, для якого властиві свій менталітет, спосіб мислення, традиції та світосприйняття[9, с. 49], та який не має визначених адміністративних меж.

З точки зору організаційного забезпечення не існує принципових обмежень щодо утворення культурно-економічних регіонів. Для цього необхідно створити умови для формування в окремих локальних зонах соціальних практик, що відповідають вимогам інформаційного суспільства, встановити зв'язки, які сприяють регіональному розвитку на основі міжрегіональної взаємодії. Для цього суб'єкт дії, який територіально знаходиться в одному регіоні, має відчувати зв'язок не з адміністративним центром окремого регіону (держави), а з усіма регіонами держави (культурно-економічними центрами держави), і , якщо додати до цього глобальний контекст, – з культурно-економічними центрами світу. Їх взаємодія визначатиметься не місцем знаходження, а спроможністю засвоїти нові соціальні практики та цінності інформаційного суспільства, увійти у культурно-економічний простір, який існуватиме паралельно із простором адміністративного регіону. Таким чином утворення культурно-економічного регіону є, насамперед, процесом формування культурних спільнот та соціальних практик в окремих територіальних зонах та налагодження зв'язків між ними.

Масштабні завдання, що пов'язані з цією метою, не можуть бути прерогативою єдиного центру прийняття рішень, або й взагалі публічних органів управління, оскільки культурно-економічна інтеграція не підпорядковується прямому адмініструванню. Вона потребує нових управлінських методів, соціально-гуманітарних технологій, й в цьому контексті суттєво залежить від провідних акторів нової економіки і культури, лідерів громадської думки, що формують культурні коди, моральні цінності, організаційно-технологічні норми; засобів масової інформації, які їх розповсюджують та впроваджують в життя. Мінімальна участь держави у проектуванні культурно-економічних регіонів полягає, насамперед у:

  • перегляді концептуальних основ регіональної політики з метою її переорієнтації від проектування перерозподілу ресурсів між територіями до проектування розвитку, суб'єктами якого є громади, а не території, на яку розповсюджується юрисдикція публічних органів управління;

  • формулюванні мети, завдань, принципів формування культурно-економічних регіонів, визначення місця розташування їх центрів ("інформаційних вузлів");

  • сприянні створенню необхідних інституцій та інфраструктур, що забезпечують міжрегіональну співпрацю всередині держави та включенню внутрішньодержавних регіонів в світові економічні процеси;

  • реалізації політики розвитку людських ресурсів, які, окрім суто освітніх заходів, передбачають адаптацію населення до нових соціальних практик.

Найголовнішим завданням держави з будівництва культурно-економічних регіонів є створення інституційних умов – нормативного поля та інституцій, на які будуть покладені функції формування нової культури та соціальних практик. Культурно-економічна регіоналізація як складова державної регіональної політики може розглядатись як відносно самостійний тип регіоналізації поряд з адміністративною. Вона є відносно незалежною від можливих варіантів встановлення нових адміністративно-територіальних меж. Ця теза аж ніяк не ставить під сумнів важливість адміністративно-територіальної реформи в Україні, яка сьогодні планується до впровадження. Її проведення, справедливо підкреслює Л. М. Гогіна, є важливою передумовою сталого соціально-економічного розвитку та стабільності в державі, підвищення рівня життя громадян, створення оптимальних можливостей для надання сучасних управлінських послуг[4, с. 93]. Однак слід зважити на те, що зміна адміністративної мапи України може зустріти сильний спротив регіональних та місцевих еліт. Це змушує шукати "м'які" форми переходу до нової адміністративно-територіальної системи на основі встановлення культурних та економічних міжрегіональних зв'язків тобто культурно-економічної регіоналізації.

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...