WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Сітьова парадигма територіального розвитку як наукова проблема -

Сітьова парадигма територіального розвитку як наукова проблема -

Напрацьовані результати регіоналістичних досліджень мають бути осмислені з точки зору системної методології, значення якої в контексті нашої проблематики полягає у розгляді принципового взаємозв'язку та взаємозалежності інституціонального, політико-правового, технологічного, соціально-економічного, культурного, публічно-управлінського, інформаційного та соціально-психологічного вимірів трансформаційного процесу з точку зору формування стратегії територіального розвитку на основі вимог постіндустріального суспільства. Сукупність цих результатів відображає стан готовності наукової спільноти до сприйняття нової парадигми розвитку, адекватної сучасним вимогам, в частині, що стосується впровадження ефективної системи місцевого та регіонального самоврядування, формулювання цілей, завдань регіональної політики, створення нових інституцій та інструментів розвитку. Деякі українські автори в цьому контексті підкреслюють актуальність розробки інноваційних підходів до територіального розвитку. Трансформація традиційної для України парадигми розвитку має передбачити зміни, основна ціль яких - забезпечити перехід від „парадигми міжрегіонального перерозподілу" до сітьової парадигми розвитку, яка орієнтована на створення умов саморегулювання розвитку міст та регіонів, використання ресурсів інформаційного суспільства у певному інституціональному середовищі та при певному інструментальному забезпеченні.

Науково-теоретичним підґрунтям дослідження аспектів сітьової парадигми розвитку в умовах інформаційного суспільства є історично сформовані уявлення у різних галузях знань – соціальній філософії, соціології, політології, нового інституціоналізму, теорії суспільного вибору, теорії політичних сітей, які, на наш погляд, все більше впливатимуть на методологію регіоналістичних досліджень. У контексті цих блоків знань та досягнень сучасної регіоналістики має бути системно проаналізована сутність нової парадигми розвитку. У цьому аналізі суттєве значення мають теоретичні уявлення щодо:

  • особливостей сучасної постіндустріальної цивілізації, ролі та значення інформаційних та когнітивних ресурсів суспільного розвитку, цінностей постіндустріального типу соціальної організації, їх екстраполяції на розуміння механізмів функціонування влади і суспільства.

  • наявної теоретико-методологічної бази державного управління, адміністративного та муніципального права у частині, що стосується формулювання цілей, завдань регіональної політики, створення нових інституцій;

  • процесів регіоналізації, що відбуваються в умовах глобалізації, особливостей місцевого та регіонального розвитку на етапі постіндустріального суспільства, стимулювання розвитку регіонів, інструментів, методів та механізмів державного впливу на цей процес, ролі та правового статусу місцевих органів влади та суб'єктів суспільства як системних акторів територіального розвитку.

На перших етапах становлення наукових основ регіональної політики у 20 - 30 – х років XX століття її фундамент складала система економічних та політико-економічних знань. Це був етап формування регіональної політики індустріального типу розвитку суспільства, коли Дж. М. Кейнсом було обґрунтовано роль держави як регулятора економічного та соціального розвитку. На основі посткейсіанської теорії державного регулювання міжрегіональних відмінностей була сформована „парадигма міжрегіонального перерозподілу", яка була орієнтована на стимулювання інвестицій до слабко розвинутих регіонів та на моноцентричну модель прийняття рішень, за якою держава монопольно визначає територіальний розподіл ресурсів і напрямки розвитку.

На зміну посткейсіанській прийшла неокласична теорія (1950 – 1970 роки XX століття), яка відстоювала принципи та методи регулювання міжрегіональних нерівностей на основі використання суто ринкових інструментів з мінімальним втручанням держави, стимулювання інвестицій та залучення приватного капіталу у слабо розвинені регіони. На основі такого підходу сформувалась парадигма „полюсів зростання", яка відрізнялась від попередньої тим, що вже значною мірою враховувала ринкові механізми самоорганізації, хоча все ще залишалась у концептуальних рамках індустріального суспільства.

Практика регіональної політики країн Європейського Союзу показала, що її ефективність в умовах глобалізації та інформатизації не може бути досягнута лише на основі зусиль держави як єдиного центру прийняття рішень та суто ринкових методів регулювання регіональних процесів. Відповіддю на цю проблему стало поширення у Західній Європі, починаючи з 1970-х років минулого століття, концепції так званого "третього шляху", яка поклала початок формуванню нової парадигми. Її зазвичай називають новим регіоналізмом, в окремих випадках деякі вітчизняні дослідники - парадигмою регіонального саморозвитку. Підставою для такої назви є те, що цілеутворюючою основою розвитку стають інтереси регіонів, а відповідальність за цей процес покладається на місцеві органи влади[15, с. 67; 23, с.37].

На погляд автора, номінація нової парадигми регіональним саморозвитком є не досить вдалою метафорою, тому що вона не виражає всієї сутності соціальних та економічних процесів, які відбуваються на місцевому та регіональному рівнях. Більш коректною назвою нової парадигми є „сітьова парадигма". Узагальнена аргументація на користь цього твердження полягає в тому що: по-перше, базові інтереси територіальної громади та відповідальність органів публічної влади за їхню реалізацію є не стільки саморозвитком, скільки саморегулюванням розвитку, механізми якого мають обмежений характер. З цього приводу В.І. Лексин та А.Н. Швецов категорично стверджують, що державне регулювання територіального розвитку здійснюється завжди і повсюди[14, с. 45]; по-друге, іманентним механізмом саморегулювання розвитку є партнерська взаємодія органів публічного управління та суб'єктів суспільства, яка за вже усталеною європейською традицією називається сітьовою; по-третє, назва „сітьова парадигма" відображає особливості сучасного етапу розвитку інформаційного суспільства, який М. Кастельс називає „інформаціональним" або „сітьовим" суспільством[9].

На пострадянському просторі основні ідеї нової парадигми стали предметом обговорення науковою спільнотою після започаткування трансформаційних ринкових та демократичних перетворень. У контексті цього процесу було піддано ревізії само поняття територіального розвитку, яке розглянуто у ряді праць українських та російських вчених [1; 10; 14]. Враховуючи багатогранність та взаємозалежність проблем, на розв'язання яких має бути спрямована регіональна політика, було висунуто справедливе заперечення проти звуження її до суто економічного регулювання[7, с. 10]. Методологічним принципом в цьому відношенні виступає твердження Ф.А. Гаєка про те, що відповіді на багато невідкладних суспільних питаньнашого часу треба шукати в пізнанні принципів, які лежать поза суто економікою чи будь-якими іншими окремими дисциплінами[5, с. 11].

У контексті цивілізованого суспільства економіка виступає засобом а не ціллю розвитку. Такий підхід спирається на загальний розвиток суспільствознавчих наук. Як зазначалось на XXI Всесвітньому філософському конгресі (Стамбул, 10-17 серпня 2003 р.), зміна цілей політики розвитку полягає у захисті чітко концептуалізованих прав людини[13, с.11.]. Цивілізаційна парадигма ставить інтереси людини у центр регіональної політики. Вона визначає єдино прийнятну форму регіонального буття, яке спирається на територіальний розвиток, що здійснюється в режимі позитивної динаміки параметрів рівня та якості життя населення, забезпеченого сталим, збалансованим, взаємонеруйнуючим відтворенням соціального, господарського, ресурсного та екологічного потенціалів території. Будь-які відхилення від цього сприймаються як деградація, системна криза, депресія тощо[14, с. 27].

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...