WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Поняття та сутність нової регіоналізації -

Поняття та сутність нової регіоналізації -

Поняття та сутність нової регіоналізації

Перспективи вдосконалення політико-правових інститутів місцевого самоврядування та регіонального управління, зміна їх конституційно-правового статусу як головних суб'єктів адміністративно-територіального поділу є об'єктивною основою активізації дослідження проблематики регіонального розвитку. Чільне місце у ній займає проблема регіоналізації України, процеси здійснення якої стають принципово іншими в умовах глобалізації економіки та формування інституцій інформаційного суспільства. Ці екзогенні фактори значною мірою впливають на модернізацію органів публічного управління України, зміну механізмів регулювання регіонального розвитку. Цей процес відбуватиметься на основі інституціональних змін, які заплановані політичною, адміністративно-територіальною реформами. Але, як переконливо довів у своєму дослідженні Роберт Д. Патнам, інституційна реформа не завжди змінює фундаментальні принципи політики[18, с. 31]. Остання потребує концептуальних уявлень про процеси, які тісно пов'язані з цими змінами, розвитку методології регіональної політики. Це й актуалізує дослідження питань, які виходять за рамки суто інституціонального та політико-правового підходів. Мета цієї статті полягає в аналізі регіоналізації як конструкту методології регіональної політики, сутність якої має відповідати реаліям суспільних відносин на постіндустріальному етапі розвитку. Дослідження передбачає розгляд співвідношення понять регіоналізму та регіоналізації, практики застосування терміну регіоналізації, визначення його інваріантного методологічного змісту в контексті сучасних соціально-філософських теорій.

Термін "регіоналізація" набув широкого розповсюдження у 1990 – х роках. Це було реакцією наукової спільноти та публіцистики на досить хаотичний у концептуальному відношенні процес децентралізації державної влади, яка відбувалась в перші роки незалежності одночасно із становленням місцевого самоврядування. Політико-правові та економічні процеси свідчили про зростання регіонального фактору та ролі регіонів в житті України. Зміна соціального порядку потребувала переосмислення реалій радянського періоду, коли елементи територіально-політичної організації суспільства розглядались центральною владою виключно як ланки єдиного централізованого механізму, а не як самостійні суб'єкти суспільного життя. В силу цього багатоаспектна проблематика регіональної політики, в тому числі регіоналізація, залишалась поза увагою як держави так і наукової спільноти. Нова регіоналістика потребувала розвитку методології регіональної політики, оскільки не могла обмежитись, як було раніше, вирішенням окремих управлінських соціально-економічних завдань на місцевому та регіональному рівнях, таких як територіальне розміщення продуктивних сил, соціальне планування тощо. В цьому відношенні, як справедливо зазначають М.І. Долішній та інші автори, методологія регіональної політики все ще перебуває у зародковому стані[9, с. 7].

Багатоплановий характер регіональної політики потребує дослідження окремих аспектів регіональної політики та їх узагальнення для отримання цілісного уявлення про процеси регіоналізації. Таким аспектами, окрім суто економічних, є, насамперед, децентралізація державної влади, здійснення інституціональних змін, що пов'язані з цим процесом та його політико-правовим забезпеченням, формування регіональних еліт, процеси регіонального саморозвитку. Зазначені аспекти були розглянуті у працях В. Борденюка, О. Бойко-Бойчука,В. Гудак, В.С. Кравціва, В. Кравченка, М. Пухтинського, В. Керецмана, Є. Кіш, М. Лендьел, Г. Линевич,С.А. Романюка та інших. Регіоналізація як фактор регіональної політики, аналізувалась В. Андерсеном, М.І. Долішнім, В.К. Симоненком, В. Фесенком, М. Шаповаленко, М.О. Шульгою тощо. Вони розглянули роль та місце регіонів в глобалізаційному процесі, політичні аспекти взаємовідносин "центр – регіони" у контексті регіоналізації, її переваги та ризики, співвідношення соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України. У цих дослідженнях, на наш погляд, недостатня увага приділялась методологічному змісту цього поняття. Аналіз стосувався, насамперед, суто соціально-економічних, або правових та інституціональних аспектів регіоналізації.

Адміністративно-політична регіоналізація пострадянського простору, яка була спричинена розпадом СРСР, залишила незмінними внутрішні територіальні кордони адміністративних регіонів України. По сьогодні правове регулювання питань адміністративно-територіального устрою здійснюється Положенням "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР", затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 12 березня 1981 року та деякими положеннями Конституції України. Недостатність правової бази та концептуальна невизначеність щодо регіоналізації спричинили спонтанність фрагментації владного простору країни та формування нової внутрішньодержавної геополітичної реальності за старою адміністративно-територіальною схемою.

Заходи регіоналізації у різних сферах суспільного життя мали суто адміністративний характер. Інтеграція населення у територіальні спільноти здійснювалась виключно адміністративними методами. Це дає підстави назвати цей процес суто адміністративною регіоналізацію, у ході якої була реалізована однотипова схема інтеграції внутрішньо різнорідних у економічному та культурному відношеннях територій в унітарну державу. Ми вважаємо, що до сьогодні адміністративна регіоналізація України ще не завершена. Це ми пояснюємо тим, що політична, адміністративно-територіальна реформи мають змінити її характер. Це пов'язане, власне, з виникненням повновладних суб'єктів соціального буття – регіональних громад, які візьмуть на себе функції розвитку. Остання як відомо, в Україні ще не набула ознак нового, реально існуючого самостійного соціального утворення. Набуття громадою таких ознак створить передумови для формування регіональної ідентичності, без якої зовнішній світ сприймає регіон як орієнтовану на сепаратизм адміністративно-територіальну одиницю, а не як історично обумовлену та легітимну територіальну громаду.

Однак, можливості адміністративної регіоналізації в сучасних умовах обмежені з ряду причин, основна з яких полягає в тому, що соціально-економічний розвиток стає все більш залежним від відкритості глобальному світу та сприйнятті відповідних цінностей. Органи публічного управління значною мірою представляють собою "соціальну машину" з характерними рисами моноцентричності цінностей, ментальної замкнутості. Жорстка логіка адміністрування локалізує життєву активність людей, перешкоджає реалізації можливостей доступу до нових ідей, інформації, технологій. Економічна слабкість, інституціональна та управлінська відсталість стає причиною згортання регіонального соціального простору. Звідси витікає питання, що буде продовженням адміністративної регіоналізації, яка буде здійснюватись в ході адміністративно-територіальної реформи.

На сьогодні наукова спільнота не веде дискусій щодо того, чи слід сучасний стан та перспективи розвитку регіонів України оцінювати у контексті глобалізаційних процесів. Беззаперечно, позитивна відповідь ґрунтується на усвідомленні світових тенденцій зростання ролі регіонів у глобалізаційних процесах, у специфічності регіональних і локальних форм розвитку. Глобалізація економічного розвитку має важливі наслідки для держави. В умовах демократизації центральна влада має виражати та проводити в життя загальнонаціональні інтереси, враховуючи регіональні інтереси. Однак центр не завжди може врахувати їх специфічність, особливо у тих випадках, коли їх реалізація потребує виходу за межі державних кордонів. Під впливом глобалізації в кожній окремій країні створюються свої ядра, напівпериферії й периферії. Саме через ядра - мегаполіси або найбільш розвинуті регіони країни, а не через національні органи влади здійснюється включення останньої у світові та глобалізаційні процеси [23]. Це зумовлює пошук нового змісту поняття регіоналізації як категорії регіоналістики та одного із напрямків регіональної політики, концептуальні основи якої відповідають сучасному етапу розвитку суспільства.

Регіоналізація– термін багатозначний. У залежності від контексту під ним розуміють: а) розвиток, укріплення економічних, політичних та інших зв'язків між областями або державами, що входять до одного регіону; б) процес виникнення регіональних об'єднань держав[21, с. 216]. в) специфічність, розмаїття напрямків регіональної політики, що проводиться в окремих регіонах; г) економічне районування; д) зовнішньоторговельні привілеї двох країн [2, с. 213]. Теоретично навантаженим є перше значення цього терміну, який часто неправомірно використовують ще як синонім регіоналізму, оскільки вони знаходяться у певному співвідношенні. У країнах Західної Європи регіоналізм у широкому значенні розуміється як сукупність соціокультурних і політичних рухів, що спрямовані проти необґрунтованих об'єктивною необхідністю тенденцій уніфікації різних сфер життя народів та держави, або суспільні процеси, які спрямовані на збереження ідентичності. Методологічне значення регіоналізму в європейському варіанті полягає у погляді на регіональні процеси з точки зору: по-перше, збереження самобутності регіональної спільноти, її ідентичності, яка розуміється у більш широкому контексті не тільки як етнокультурна єдність, а як паттерн регіонального розвитку (матриця, соціокультурний код, зразок, модель розвитку); по-друге, забезпечення самоврядування регіональних спільнот, врахування інтересів та потреб регіонів у політиці, управлінні та плануванні розвитку.

Єдине розуміння регіоналізму як певної ідеології та певної методології, яку ще називають новим регіоналізмом, тим не менш, не виключає великих розбіжностей у регіональній політиці, які пов'язані, насамперед, з її інституціональним дизайном та відповідними моделями і механізмами регіоналізації країни. Документ "Agenda –2000", де зафіксована остання модифікація єврорегіональної політики, підтверджує тенденцію посилення ролі регіонів, що є розвитком загальної ідеї "Європи регіонів", складовою якої є поняття регіоналізації. Зважаючи на це, нам потрібно відокремити методологічний (інваріантний) зміст поняття "регіоналізація" від інших його значень.

Деякі автори використовують цей термін як аналог поняття децентралізації державного управління, не вдаючись до додаткових пояснень[6, с. 11]. В інших випадках у працях звертається увага на його зміст. Так, наприклад, М.О. Шульга, зазначає, що процеси суспільно-політичного життя, пов'язані з наданням територіям особливого статусу, створення відповідних державних органів і органів місцевого самоврядування можуть бути визначені поняттям регіоналізації[25, с.5]. Співзвучні з таким підходом думки авторів, які стверджують, що регіоналізм і регіоналізація є антонімами централізму і централізації[22, с. 5] Окремі дослідники, що займаються проблемами соціально-економічного районування (регіонування) розуміють регіоналізацію як процес обґрунтування територіального поділу на макрочастини (макрорегіоналізацію) [10, с. 24]. Інші застосовують поняття регіоналізації, маючи на увазі інституційні чинники та механізми регіональної політики (моделі регіоналізації)[16, с.80].

  • <<
  • 1 2
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...