WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Парадигма нового регіоналізму як концептуальна основа регіональної політики в умовах інформаційного суспільства -

Парадигма нового регіоналізму як концептуальна основа регіональної політики в умовах інформаційного суспільства -

Поняття сучасності акцентує увагу на більш автономній особистості, яка може самостійно здійснювати свій раціональний вибір на основі альтернативних можливостей. Ця ідея обґрунтовується сучасною політичною філософією. "Оскільки значна автономія заздалегідь передбачає вибір способів життя серед морально вартісних можливостей, вона вимагає, щоб держава робила гідні вибору варіанти реально доступними кожній людині" [24, с.441]. Аналіз сукупності всіх аргументів, підкреслює Джозеф Рез, веде до політичної та соціальної необхідності створення соціальної структури, котра забезпечувала б людям справедливі можливості для гідного автономного життя[24, с.442]. Ідея автономності людини в контексті держави вимагала у філософсько-методологічному плані радикальної відмови від картезіанської (лінійної) парадигми як моделі механістичного світосприйняття; у філософсько-політичному - зміни концептуальних уявлень про природу влади, механізми їїфункціонування, структуру владних відносин, які ґрунтувались на методології лінійної парадигми, на основі якої створювались концепції моноцентричної влади.

Розуміння держави як єдиного центру влади, що забезпечує соціальний порядок, є суттю традиційних концепцій моноцентричної влади. Постулати теорії бюрократії М. Вебера, згідно з якими державна влада (бюрократія) є суб'єктом, який концентрує в своїх руках всі основні ресурси та повноваження, входили у протиріччя з ідеєю автономності людини. У XX столітті на основі системного підходу виникають і розвиваються нові політологічні та соціологічні концепції, стрижнем яких, стала ідея вдосконалення взаємовідносин між державою та суспільством. Наукові праці Т. Парсонса, Д. Істона, Г. Алмонда, М. Фуко, М. Крозьє, Р. Даля, М. Кастельса та інших включили до аналізу предметної області соціальну, культурну та інформаціональну складові системного інструментарію. Історичний розвиток концепцій відбувався по лінії критики моноцентричності влади та державних інститутів примусу. Вона здійснювалась на основі більш глибокого аналізу: а) наявності в структурі влади неформальних відносин, які формуються на основі міжособистої комунікації; б) факторів впливу на політичну владу соціального середовища; в) впливу інформаційних технологій на суспільство.

Зазначена критика ґрунтується на твердженнях про те, що попередні концепції не враховували значного впливу на функціонування влади соціального середовища та неформальних відносин, які формувались всередині владних інститутів. Ці фактори найбільш випукло виявились на тлі впровадження у суспільну практику інформаційних технологій. У світлі інтенсифікації інформаційного обміну, держава (влада) вже не могла бути представлена системою, де суб'єкт та об'єкт влади взаємодіють на основі формальних правил гри. Для виконання своїх функцій вона має стати відкритою комунікативною системою. В цьому розумінні вона є не тільки сукупністю абстрактних норм та правил, але й системою взаємодій та практик, які орієнтовані на інтереси та очікування окремих акторів політики. Й тому від імені держави може виступати не тільки бюрократія, але й соціум, який є сукупністю місцевих та регіональних громад із своїми потребами та інтересами.

Процес функціонування такої системи вже не підпорядковується принципу лінійності, за яким єдиний центр влади (моноцентрична влада) є інструментом впорядкування соціального простору. Останній є системою взаємодії каузально зв'язаних елементів, кожний з яких впливає на наступний. В цьому ланцюгу активність першого елементу (який можна визначити як центр) впливає опосередковано на активність останнього, який повертає початкову дію - першому у модифікованому вигляді. Такий принцип функціонування соціального простору сформулюємо як принцип зворотного зв'язку, який увійшов до методологічного арсеналу сучасної парадигми МРР. Цей принцип не є принципово новим для системного підходу. Його модифікація полягає в тому, що система передбачає наявність багатьох центрів влади, висловлюючись мовою синергетики - аттракторів системи. Центри влади, місцеві та регіональні, які утворюють сіть суспільства, також організуються за принципом сіті, тобто принципом горизонтальних зв'язків.

Ідея поліцентричності влади яскраво була виражена у поліархічній моделі влади Р. Даля, який стверджує, що розвиток суспільних відносин призвів до територіального розподілення влади між різними політичними, економічними, бюрократичними групами еліти, взаємодія яких порушує вертикальну моноцентричну структуру влади. Внаслідок цього утворюються віддалені від центру бюрократичні корпорації, політичні, економічні структури, які на основі реалізації мікростратегій реалізують своє розподілене панування. Бюрократія вже не може розглядатись як монолітний центр влади. Таким чином, в епоху постмодерна змінився погляд на природу влади, відповідно до якого зразком соціального порядку є ситуація, коли бюрократія монопольно виконує функції єдиного центру. Окрім цього, управлінська діяльність бюрократії, що здійснюється за лінійною парадигмою, вже не відповідає складності соціальних процесів. Їх осмислення теоретиками державного управління поставили питання про необхідність обмеження та звуження сфери її впливу шляхом демократизації, децентралізації влади та самоврядування народу. Висловлюється навіть радикальна думка, що "ступінь свободи суспільства та громадянина визначається результатами протиборства демократії і бюрократії"[30, с. 185]. Автор не підтримує радикалізму цього твердження. Ми схильні розцінювати бюрократію як один із рівноправних центрів влади, який поряд з іншими елементами соціального простору має виконувати функції саморегуляції та самокорекції суспільного життя як системи. З цього випливає ще один важливий для сучасного розуміння регіонального розвитку принцип, який може бути сформульований як принцип поліцентричності. Він передбачає рівноправність, рівнозначність взаємодії з питань МРР різних (регіональних та місцевих) центрів влади, до переліку яких входять органи публічного управління різного рівня, інші системні актори соціального простору.

Найбільш послідовна критика моноцентричної моделі влади з точки зору конкретних механізмів її здійснення була продемонстрована французьким соціологом М. Крозьє. Теорії такого типу, предметним полем яких є базові суспільні потреби та інтереси, взаємодія з приводу їх задоволення, відносять до теорій середнього рівня[5, с. 171]. На основі концепції політичного поля, котре можна трактувати як політична сіть, та нової концепції бюрократії М. Крозьє створив теоретичну основу для переходу від парадигми державного моноцентризму до парадигми соціального поліцентризму. Не вдаючись до деталей його теоретичних поглядів [27], звернемо увагу на ті методологічні позиції, які покладені в основу формування парадигми нового регіоналізму:

  • влада розуміється як регулятор суспільних відносин, спосіб взаємодії з суспільством, який на противагу соціальному пануванню та прямому примусу має форми певних правил гри мікровластей та мікростратегій;

  • влада вмонтована в соціальне середовище і є нерозривною від мега -, макро - і мікро соціального рівнів;

  • влада не має атрибуту моноцентричності, вона є відносинами, в яких виникає взаємозалежність двох або декількох акторів – носіїв розподіленої влади;

  • бюрократія як носій влади і організація в сенсі М. Вебера є залишком історичного минулого, яка діяла більш успішно в умовах обмеженої схеми міжособистої кооперації;

  • ефективність бюрократії в сучасних умовах залежить від розвитку техніки та технологій, її спроможності адекватно реагувати на запити суспільства, розробляти і реалізовувати стратегію із врахуванням мікростратегій соціальних акторів – носіїв розподіленої влади.

Зазначені позиції засвідчили про суттєвий прорив нової системної парадигми у розумінні джерел влади та чинників ефективного суспільного розвитку на сучасному етапі. Новий підхід орієнтував на вивчення розмаїття базових суспільних потреб і інтересів, які формуються на місцевому та регіональному рівнях. Вони складають тканину (сіть) політичного, економічного, культурного життя соціуму. Набув розповсюдження методологічний прийом розгляду суспільних відносин через концепт сіті. Базові суспільні сфери отримали інтерпретацію політичних, економічних, культурно-ідеологічних сітей, учасники яких мають рівні з державою права декларувати свої позиції. Домінуючим методологічним принципом впорядкування соціального простору стає принцип самоорганізації.

Для теорії публічного управління це означало необхідність перегляду цілей суспільного розвитку та механізмів їх реалізації. На XXI Всесвітньому філософському конгресі (Стамбул, 10-17 серпня 2003 р.) рефреном звучала думка, що самою фундаментальною ціллю на початку XXI століття має бути зміна цілей політики на національному та міжнародному рівні. Ця зміна полягає в тому, щоб на місце політики "розвитку", якими епітетами воно не супроводжувалось би, поставити політику захисту чітко концептуалізованих прав людини[18, с.11.]. Зміну акцентів у визначенні цілей політики розвитку ми також пов'язуємо з наростаючим впливом парадигми нового регіоналізму, до фундаменту якої увійшли принципи самоорганізації суспільства, поліцентричності влади та діалогічності центрів влади. В юридичному сенсі впровадження цих принципів має бути реалізоване через контрактне (зобов'язальне) право як легітимної основи різного роду узгоджувальних процедур та переговорних практик взаємодії держави, регіонів, міст, громадян, системних акторів суспільного життя, що діють на засадах автономності.

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...