WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Інституціональні передумови переходу від асиметричних до симетричних політичних сітей -

Інституціональні передумови переходу від асиметричних до симетричних політичних сітей -

  1. Монополізація центральною владою всіх видів ресурсів, формування механізмів залежності регіонів від центру, насамперед, матеріально-фінансової залежності інститутів самоврядування від інститутів держави на різних рівнях влади.

  2. Виникнення режиму конкуренції (замість режиму кооперації) інститутів публічної влади різних рівнів в умовах системи псевдогромадського контролю.

  3. Високий ступінь монополізації політико-адміністративною і бізнес елітами економічних, матеріально-фінансових та інформаційних ресурсів.

  4. Високий ступінь залежності економічних акторів від публічно-управлінських органів управління, що спричиняє зрощення політико-управлінської і бізнес еліт.

  5. Комплектування адміністративно-управлінських кадрів від локального до центрального рівнів за принципом особистої відданості та персональної залежності, а не за принципом компетентності.

  6. Культивування на різних рівнях влади патерналістської соціальної культури, яка виключає або значно знижує рівень партнерських відносин між органами публічного управління різного рівня, деформує механізми відповідальності перед населенням, цінності "справедливого суспільства" (Дж. Гелбрейт), знижує рівень його соціального капіталу.

  7. Відсутність зацікавленості центральної влади у створенні більш диференційованих типів соціальної організації та диференційованого представлення інтересів груп населення, яке має реалізовуватись через механізм політичної сіті.

Важливим моментом для розуміння політичної сіті конкуруючого типу, який будується на клієнтелістських відносинах, є те, що її функціонування знаходить підтримку з боку недержавного сектору – політичних партій, засобів масової інформації, організацій громадського сектору Нівелюється позитивна суспільна роль останніх як основних осередків громадянського суспільства. Окремі регіональні режими можуть отримувати досить значну підтримку з боку населення, громадських організацій, які імітують громадський контроль за використанням суспільних ресурсів. Політична практика транзитивних країн підтверджує, що сам факт створення організацій недержавного сектору та надання їм особливого правового статусу ще не гарантує формування симетричної політичної сіті, яка має інтегрувати регіональні спільноти в єдине ціле. Натомість формуються інший спосіб консолідації, які О. Фісун називає неопатрімоніальним[18, с. 31]. Позитивний інституціональний ефект від діяльності організацій недержавного сектору виникає за умови, коли у ній поєднується легітимність, моральність та відповідальність перед тими, кого вони представляють, і перед суспільством у цілому. Така постановка питання передбачає, що самі громадські організації мають здійснювати свою діяльність як демократичні структури, тобто бути підконтрольними з боку населення та виборних органів.

Деформалізація правил взаємодії влади, бізнесу, громадського сектору, що спирається на технологію клієнтелізму, за висновками А. Гараня та С. Макєєва в Україні переживає справжній ренесанс[7, с.202]. За умов переважаючого впливу негативних інституціональних ефектів, які викладені вище, принцип максимізації прибутку суб'єктів економіки, що визначає модель ринкової поведінки, екстраполюється на сферу політики. Зникає межа у мотивах поведінки в структурах ринкової та політичної систем. Д. Бьюкенен з цього приводу зазначає: "Індивіди у політичному процесі не можуть керуватись звичайними правилами торгівлі, оскільки споживачем суспільних благ є не окрема людина, а суспільство у цілому. Тим не менш у політиці все ж таки існує аналог вільної торгівлі. Це згода між людьми, притаманна будь-якому виду обміну. Одностайність, що досягнута учасниками колективного вибору у політиці, аналогічна добровільному обміну індивідуальними товарами на ринку"[5]. Звідси Д. Бьюкенен робить висновок, що необхідно реформувати політичні процедури у такий спосіб, щоб вони сприяли суспільній злагоді.

Суспільна злагода, досягнення довіри з боку широких верств населення до інститутів держави і самоврядування є важливими інституціональними факторами проведення реформ, необхідних для збалансованого територіального розвитку. Симетрична політична сіть територіального розвитку потребує розвиненої інфраструктури довіри – системи та механізмів взаємодії ефективних інститутів публічної влади, соціально і морально відповідальних інститутів бізнесу і громадянського суспільства, які забезпечують диференційоване представлення інтересів регіональних суб'єктів управління та економічних акторів, узгоджених з загальнонаціональними інтересами. Це потребує трансформації інституціонального середовища та зміни інституціональної практики. З точки зору інституціонального підходу для цього мають бути поставлені якнайменше такі основні цілі: а) усунення протиріччя між формальними правилами та реальними практиками, направлення інституціональної деформалізації у русло нормативних цінностей (досягнення сумісності цілей формальних і неформальних практик); б) ліквідація "інституціональних пасток", які є основою опортуністичної поведінки.

Якщо дотримуватись абстрактної логіки, що не потребує деталізації, можна виділити два основних стратегічних напрямки досягнення зазначених цілей. Перший - це досягнення суспільної злагоди через удосконалення інституціональної моделі територіального розвитку, яка б враховувала б основні параметри ефективності публічної влади - систему демократичного контролю і режим кооперації влад різного рівня. Дотримання цих параметрів має стати предметом наукової дискусії у контексті взаємодії формальних та неформальних інститутів. Останні не отримали належної уваги з боку наукової спільноти і офіційних органів влади, зокрема при обговоренні концепції державної регіональної політики, політичної реформи та прийнятті відповідних законодавчих актів. Відсутня наукова полеміка щодо неформальної складової інституціональної реформи, яка міститься у питаннях удосконалення конституційної моделі держави; взаємовідносин органів публічного управління різних рівнів (центру, регіонів, органів місцевого самоврядування); досягнення пропорційності матеріально-фінансових ресурсів регіональної та місцевої влади, закріплення у законодавстві відповідних функцій і повноважень; наявності системи ефективно функціонуючих інститутів громадянського суспільства, які мають забезпечувати диференційоване представництво інтересів територіальних громад; досягнення згоди між регіональними елітами щодо пріоритетів та перспектив регіонального та загальнонаціонального розвитку.

Реалізація вимог неоінституціонального підходу, які стосуються кооперації інститутів держави, самоврядування та громадянського суспільства на основі довіри, зважаючи на незавершеність державного будівництва, неефективність влади, незрілість інститутів демократії, наявність асиметричних політичних сітей, не може бути швидкою. На цей час ще відсутня систематизована наукова база, яка б дала відповіді на питання: у чому полягає різниця між інституціональною моделлю та інституціональною практикою та яким чином долається розрив між ними; яке співвідношення структурних і персоналізованих факторів в інституціональній практиці; які існують реально діючі механізми відповідальності політико-адміністративної та економічної еліт, громадських лідерів за виконання покладених на них завдань в умовах відсутності дієвого контролю з боку структур громадянського суспільства.

У цій ситуації найбільш результативним варіантом узгодження формальних та неформальних практик буде інституціональна модель, яка стимулює самоорганізацію місцевих та регіональних політичних і економічних структур. Вона підвищує значимість договірних відносин між центром, регіонами і містами. Їхнє впровадження у сферу територіального розвитку є легітимною формою укладення інституціональної угоди, у якій формулюються додаткові зобов'язання сторін щодо загальноприйнятих правил гри. Вона сприяє усвідомленню регіональної та місцевої еліти своєї відповідальності за стратегію розвитку відповідних територій, стимулюватиме більш ефективну взаємодію між різними рівнями влади.

У той же час, децентралізація територіального розвитку має супроводжуватись посиленням контролю за фінансово-матеріальною діяльністю органів місцевого самоврядування, що пов'язано з необхідністю захищати публічні інтереси від монополії групових інтересів в умовах відсутності належного юридичного і політичного механізмів їхнього захисту на місцевому рівні. У західних країнах такий контроль називається "обмеженням демократії"[6, с.137]. У контексті необхідності обмеження демократії, видається обґрунтованою пропозиція деяких вітчизняних дослідників посилювати економічну самостійність регіонів та міст України, з огляду на економічний стан та ступінь розвитку державних інститутів, у формі експерименту як локального відпрацювання підходів, методів та механізмів активізації місцевої соціально-економічної політики[3, с.35 - 36].

Другий шлях узгодження цілей формальних та неформальних практик - це підключення регіонів у глобальні процеси через механізми культурно-економічної регіоналізації - просторово-фрагментарної локалізації культурної, економічної, управлінської видів діяльності, які узгоджуються в часі із світовими ритмами суспільного життя та базуються на новітніх соціальних практиках. Загальна логіка досягнення сумісності цілей формальних та неформальних практик передбачає формування моделі інституціональної практики, орієнтованої на вироблені більш розвиненою соціальною системою універсальні зразки, які необхідно адаптувати до соціокультурного середовища, яке знаходиться під значним впливом інституціональних пасток. З цієї точки зору політичний трансферт позитивних інституціональних практик є фактором усунення негативних інституціональних ефектів, що дозволяє підвищити ефективність інститутів публічного управління та соціально відповідального бізнесу.

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...