WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Регіональна політика в Україні - процес реформування -

Регіональна політика в Україні - процес реформування -

У 70-х роках зміни в економічній структурі та запровадження інноваційних технологій у поєднанні з посиленням міжнародної конкуренції висунули вимоги до пошуку нових підходів. Наслідком динамічного зростання на базі поширення інновацій стало те, що ефективність діяльності дедалі більшою мірою пов'язувалася з територією впровадження нових технологій. Підхід "згори - донизу" погано відповідав цій ситуації і поступився місцем горизонтального підходу, за яким основними ставали умови, що забезпечують ефективну діяльність підприємств: наявність відповідної інфраструктури та її якість, рівень обслуговування, тощо. Зростання рівня інтеграційних процесів, взаємопов'язаності ринків також сприяло зменшенню підходу "згори - донизу", що грунтувався на прямих державних інтервенціях.

Зазначені зміни розвинулися у два основні напрями регіональної політики – "активної", яка пов'язана з необхідністю якісно змінити структуру економіки. Вона застосовується насамперед тоді, коли вважають, що ринкових сил недостатньо для вирішення проблем диспропорцій у розвитку. Така політика передбачає, зокрема: підвищення рівня продуктивності праці в регіонах з низьким рівнем розвитку шляхом державного інвестування в освіту та інфраструктуру, забезпечення умов економії за рахунок збільшення масштабів діяльності шляхом створення стимулів щодо зайнятості та інвестування нових виробництв, заохочення зусиль щодо місцевого розвитку, спрямованих на забезпечення належних умов для створення і функціонування малого та середнього бізнесу.

Мета другого напряму - "пасивної" регіональної політики - полягає в поліпшенні регіонального розвитку з впровадженням заходів, які сприяють більш ефективній роботі ринкових механізмів через усунення бар'єрів для рухливості робочої сили та капіталу й забезпечення кращого обміну інформацією та технологіями між регіонами.

Як правило, більшість країн застосовує поєднання активної та пасивної політики.

До істотної зміни у підходах до політики регіонального розвитку призвела зміна у ставленні до поняття територія чи регіон. Раніше поняття "територія" вживалося для позначення конкретного місця, де відбувається діяльність. З еволюцією уявлень з'явилися нові концепції, зокрема "поляризований простір" та "простір планування". Посилення конкуренції та глобалізації призвело до подальших змін в поглядах на регіони та їхню роль. Регіони стали набувати власної ідентичності не лише як адміністративно–територіальні одиниці, а і як активні партнери на загальнодержавному та міжнародному рівнях. Регіони сприяли створенню бази для формування нового підходу до питань розвитку, яка характеризується такими чинниками:

  • людські ресурси - якість, уміння та мобільність робочої сили, включаючи їх здатність адаптуватися до технологічних та організаційних змін;

  • інституції –здатність організаційних структур оволодівати сучасним управлінням в умовах постійних змін;

  • нематеріальні чинники, такі, як соціальний капітал, що поєднує в собі складне переплетіння консолідованого знання та культури, інноваційної поведінки, підприємницького духу, спроможності створювати мережі.

Отже, територія вже розглядається не просто як реципієнт, де різні агенти діють незалежно один від одного, а й водночас як чинник, що впливає на розвиток. На базі такого підходу було грунтовно переглянуто регіональну політику, акцентуючи увагу на ендогенних чинниках розвитку.

До того ж виявилося, що підхід "згори - донизу", як правило, заохочує місцеву владу до пасивної поведінки, пошуку "ренти" (домагання пільг), що стало однією з причин дедалі меншої ефективності державної політики.

З переходом до більш " горизонтального підходу", державні видатки на досягнення цілей регіональної політики дедалі більш значною мірою передаються на регіональний та місцевий рівень.

Найчастіше використовуються такі інструменти:

  • фінансове стимулювання у формі прямих грантів чи субсидій на відсоткові ставки, гарантії чи позики;

  • створення спеціальних фондів з конкретною метою для підтримки малого та середнього бізнесу, інновацій, регіонального розвитку, реструктуризації, тощо;

  • надання різноманітних послуг і допомоги залежно від сфери використання та найважливіших потреб: маркетинг, інформація про технології та інновації, менеджмент, тощо.

Зазначений підхід до регіональної політики призводить до підвищення ролі місцевих органів влади за майбутнє території, необхідності пошуку ними нових інструментів стимулювання економічного розвитку, зокрема об'єднання зусиль місцевого бізнесу, громадськості, самоврядування та держави для подолання наслідків структурних змін.

Україна має населення понад 48 млн. чоловік і загальну площу близько 604 тис. кв. км. Адміністративно-територіальну структуру на регіональному рівні складають: Автономна Республіка Крим, 24 області та міста із спеціальним статусом – Київ і Севастополь. Українські регіони відповідають рівню NUTS 2 адміністративно–ієрархічної структури номенклатурних територіальних одиниць Євросоюзу з середньою чисельністю жителів 1,85 млн. та площею 22359 тис. кв. км.

Перш ніж оцінювати економічний розвиток регіонів України, порівняємо її рівень розвитку з країнами ЄС. ВВП на душу населення в Україні у 1999 році за паритетом купівельної спроможності склав 3458 дол. США, що було у 12 разів менше, ніж в Люксембурзі - країні, в якій цей показник найвищий у світі і у 4 рази менше по відношенню до економіки таких країн, як Португалія чи Греція. В цілому ж середній рівень ВВП на душу населення України складав 15,5% від середнього показника по ЄС. ВВП на душу населення країн–кандидатів — Угорщини, Польщі, Чехії від 2,4 до 3,3 разів більше за офіційний український показник. Починаючи з 2001 року в Україні спостерігається реальне зростання ВВП. За підсумками 2001 року воно склало 9%, за 11 місяців 2002 року – 4% порівняно з попереднім роком. Проте якісних змін у вищенаведених співвідношеннях з країнами Європи, звичайно ж, не відбулося.

У більшості розвинутих країн різниця в економічному розвитку регіонів вимірюється за допомогою регіонального валового продукту на душу населення з урахуванням паритету купівельної спроможності. Що ж стосується країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна, то цей показник, як свідчать емпіричні дослідження, не відображає істинної картини диспропорцій у розвитку з декількох причин. Дані про ВВП на душу населення в них у регіональному розрізі часто не відповідають Системі національних рахунків і тому існує ймовірність суттєвих неточностей. Крім того, є проблеми, пов'язані з розподілом продукції, виробленої державними компаніями, яка не враховується у розрахунках. Велику роль у прибутковості окремих видів економічної діяльності відіграють державні субсидії виробникам та їх звільнення від сплати податків. Як наслідок, ВВП без врахування непрямих податків та субсидій значно відрізняється від ВВП в обчисленні за ринковими цінами. Можливо саме з цих причин в Україні ВВП на душу населення в регіональному розрізі офіційною статистикою не вираховується. Тому більш коректними є міжрегіональні порівняння за показником валової доданої вартості (ВДВ) на душу населення ( що обраховується державною статистикою починаючи з 1996 року).

Динаміка цього показника упродовж 1996-2000 років свідчить про зростання регіональних відхилень від середнього його значення. Так, якщо рівень контрастності 1996 році становив 2,68 , то у 2000 році – вже 4,2. У 8 регіонах (45% населення країни) показник ВДВ протягом усіх 5 років спостереження був більшим за середній по Україні. 15 регіонів ( 41% населення країни) у 2000 році мали цей показник на рівні, нижчому, ніж 80%, тоді як у 1996 році – 8 регіонів (21% населення країни). Три регіони, де проживають 7% населення країни, упродовж п'ятирічного періоду мали ВДВ на душу населення менший за 65%.

Аналіз ВДВ по секторах економіки у регіональному розрізі свідчить, що питома вага сільського господарства залишається значною і коливається від 6% у найбільш промислово розвинутому регіоні – Донецькій області, до 32,7% у Волинській, з найбільшою часткою сільського господарства. Лише два регіони мають частку послуг у ВДВ більшу за 65%.

Аналогічне збільшення диспропорцій у регіональному розвитку відбувається і за іншими параметрами. Зокрема, поглиблюється регіональна асиметрія за інвестиціями в основний капітал. Коефіцієнт варіації за цим показником на душу населення дорівнює 9. Такі ж тенденції характерні і для прямих іноземних інвестицій: за підсумками десяти останніх років середнє їх значення на душу населення в Україні складає 90 дол. США (станом на початок 2002 року) з максимальним та мінімальним значенням по регіонах відповідно 577 та 11 дол. США.. Третина усіх прямих іноземних інвестицій зосереджена у столиці країни. Понад 70% цих інвестицій спрямовані у металургію, торгівлю, добувну, хімічну, харчову промисловість, сільське господарство. За своїм походженням це кошти, які, скоріше за все, були раніше вивезені з України, оскільки поки що присутність всесвітньовідомих компаній обчислюється одиницями.

З цього стислого огляду можна зробити висновок, що між рівнями економічного розвитку регіонів України існують суттєві відмінності і що ці відмінності з часом зростають. Найбільше непокоїть те, що із економічним зростанням, яке спостерігається в усіх регіонах з 2001 року, якісних змін в економічній регіональній структурі не відбувається, конкурентність регіонів на зовнішніх ринках обмежена: майже половина експорту традиційно припадає на незначну їх кількість; їх експорт на 90% складається із експорту руди, металопродукції та продукції хімічної промисловості. Зростання присутності України на світовому ринку зерна в останні два роки не тільки не поліпшило, а, навпаки погіршило економічний стан господарств у тих регіонах країни (переважно сільськогосподарських), які спеціалізуються на вирощуванні зернових, оскільки експортом зерна в країні займаються обмежена кількість іноземних трейдерів.

Loading...

 
 

ֳ


...