WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Регіональна політика в Україні - процес реформування -

Регіональна політика в Україні - процес реформування -

Регіональна політика в Україні - процес реформування

З просуванням України шляхом економічних перетворень на перший план дедалі більшою мірою виходять питання регіональної політики. І це не дивно, оскільки ще з радянських часів відмінності в рівнях економічного і соціального розвитку, природних умовах її регіонів були значними. Новітня історія країни, що обчислюється з 1991 року — року набуття незалежності, позначена змінами, які суттєво поглибили регіональні відмінності і тим самим змусили органи влади усіх рівнів звернути увагу на цей сегмент політики. З урахуванням того, що формування і реалізація регіональної політики — це нелегке завдання навіть для країн з розвинутою ринковою економікою, складнощі з регулюванням територіального розвитку в Україні важко перебільшити.

Проблема поглиблюється, на мій погляд, ще двома суттєвими обставинами. Сам предмет регіональної політики в Україні трактується доволі широко, а здебільшого — як механічне поєднання територіальних складових, "висмиканих" з політик центральних органів влади. З іншого боку, існує також певна політизація підходу до неї. Останнє найбільш небезпечне, оскільки легко переходить досить крихку грань, за якою економічна та інституційна складові регіонального розвитку доповнюється політичними вимогами автономії певної території. Певною мірою і перше, і друге можна пояснити, оскільки чітке уявлення в суспільстві про напрямки формування нової регіональної політики остаточно ще не сформовано.

Проте, процеси в економічному і соціальному житті на регіональному та місцевому рівнях розвиваються настільки швидко, що подальше затягування з прийняттям нової парадигми регулювання регіонального розвитку ставитиме під загрозу темпи економічного зростання та соціальну стабільність в державі. Політика увійшла у протиріччя із життєвими реаліями.

Вузловим питанням, на мій погляд, є визначення змісту державної регіональної політики на сучасному етапі реформування. Від того, яким чином центральні органи влади в Україні намагатимуться впливати на регіональний розвиток, що залишать у своїй компетенції в сфері регулювання ним, залежить в кінцевому рахунку якість та швидкість просування економічних реформ як у регіонах, так і в країні в цілому.

Як правило, державна регіональна політика має справу з вирішенням проблем значних територіальних відмінностей у рівнях економічного та соціального добробуту населення, економічним відродженням територій, які стикаються із складними структурними змінами. Нерідко сферою впливу такої політики є також так звані "точки зростання", які є центрами генерації та розповсюдження нових знань, технологій, високотехнологічних товарів та послуг. Емпіричний досвід свідчить, що в різні періоди економічного становища країн домінує одна із складових регіональної політики: при економічному зростанні акцент робиться на складовій вирівнювання, в кризовий період, навпаки, на стимулюванні територій із значним "ланцюговим, шлейфовим" ефектом розповсюдження потенціалу зростання. Проте, усі ці складові завжди присутні.

Слід також зауважити, що регіональні відмінності не обов'язково негативно впливають на економічне зростання. Фактично ці відмінності присутні в кожній країні, і чим більше її розмір, тим більше ймовірність виникнення диспропорцій у розвитку окремих її частин. Це стосується як розвинутих, так і слабо розвинутих країн. Водночас, у більш розвинутих державах відмінності на першому субнаціональному рівні менш виразні. На цьому рівні статистичні показники, за якими визначаються міжрегіональні відмінності, порівняно з середніми по державі відрізняються відносно незначною мірою. При зменшенні масштабів територіального порівняння диспропорції зростають. Максимального значення вони набувають при порівнянні найдрібніших територіальних одиниць. З виникненням і розвитком великих метрополій, таких як Лондон, Мехіко, Нью-Йорк суттєві відмінності стають притаманні і їх територіальним частинам. В слаборозвинутих державах диспропорції можуть бути суттєвими, навіть надзвичайно великими, вже на регіональному (першому субнаціональному) рівні.

В умовах структурних змін в економіці, що відбуваються в країні, територіальна диференціація розвитку завжди збільшується, особливо в період відновлення економічного зростання. Це пов'язано з тим, що сприятливі умови для подальшого економічного розвитку зосереджуються лише на окремих територіях (необхідний обсяг фінансів, нові технології, здатна до їх впровадження робоча сила, відповідна інфраструктура). Швидкість їх концентрації в таких "точках зростання" визначається ступінню рухливості капіталу, як внутрішнього (всередині країни), так і зовнішнього (міжнародного).

Чітких універсальних граничних рівнів показників соціальної та економічної диференціації розвитку окремих частин країни, при досягненні яких визначається необхідність втручання держави, не існує. Окремі дослідження стверджують, що відхилення від середнього значення певних показників по території країни більш, ніж на 50% є тією межею, за якою можливі загрози соціальній та політичній стабільності в державі. Найбільш поширеним є порівняння міжрегіональних диспропорцій по відношенню до середньої величини показника по країні, визначення територій з максимальними (значними) відхиленнями від середнього та порівняння показників між ними.

Окрім екстремальних випадків впливів на політичну чи соціальну стабільність всередині країни, рівень територіальної диференціації має велике значення з точки зору негативних наслідків, які можуть гальмувати подальший її розвиток .

Як реальна модель таких наслідків, може розглядатися ситуація в незалежних державах, які виникли після розпаду Радянського Союзу. В період існування СРСР рівень розвитку кожної з республік (насамперед середньоазіатських), яка входила в його склад, "підтягувався" до середнього шляхом спрямування до них капіталовкладень, направлення на роботу висококваліфікованих спеціалістів з республік з більш розвинутою економікою, навчання місцевої молоді у столичних вузах, кооперації виробництва підприємств, розташованих по всій території СРСР. Таким чином намагалися "усереднити" рівень кваліфікації праці, управління та технології. Після розпаду Союзу з відпливом не місцевих спеціалістів, відсутністю примусової виробничої кооперації та інших факторів, навіть при загальному економічному спаді за останнє десятиріччя у всіх колишніх республіках СРСР, диференціація їх розвитку почала стрімко зростати. За таких умов економічний обмін між ними значно скоротився. Найбільше його падіння спостерігається між економічно слаборозвинутими новоствореними державами. Справі не допомагає навіть утворене СНД. В подальшому поглиблення диспропорцій у розвитку колишніх союзних республік об'єктивно обмежить рух капіталів, робочої сили та товарів між ними, у першу чергу у високотехнологічному секторі, оскільки для такого руху не буде існувати необхідних умов – відносно однакового рівня розвитку. Виключення будуть складати сировинні та напівсировинні галузі.

Підставою для такого прогнозу може слугувати аналіз світових інвестиційних потоків. Левова їх частка (60%) припадає на найбільш розвинуті країни, які взаємно інвестують власні економіки, перш за все, високотехнологічні її сегменти. З економічної точки зору це об'єктивно обумовлено відносно однаковим рівнем розвитку капіталу, науки, кваліфікації праці. Інвестиційні потоки між розвинутими та слаборозвинутими країнами обмежені і стосуються, насамперед, високоліквідних сировинних та пов'язаних з переробкою сировини галузей (нафто- , газовидобувна, металургійна).

Теж саме стосується і найменш розвинутих територій в межах країни, які без державного впливу приречені на " відносну економічну ізоляцію", як і слаборозвинуті країни. Виключно ринкові механізми та глобалізаційні процеси постійно витискуватимуть такі регіони на периферію розвитку. Така периферійність відтворюватиметься через ланцюг: брак необхідних ресурсів для розвитку - відсутність оновлення капіталу - випуск неконкурентних товарів та послуг - обмеженість ринку збуту - обмеженість доходів населення та юридичних осіб - занедбаність території - інвестиційна її непривабливість - брак ресурсів для розвитку. Поява значних слаборозвинутих ареалів в кінцевому рахунку все більше гальмуватиме розвиток країни в цілому, оскільки вони вимагатимуть більш значних витрат на реалізацію державної соціальної політики.

З іншого боку, надмірна концентрація виробництва в більш розвинутих регіонах стає дедалі менш результативною, з проблемними ефектами агломерації, що призводить до посилення негативних наслідків (високих цін, перенаселеності, негнучкості виробничих ресурсів).

Отже, регіональна політика існує як необхідний засіб розв'язання широкого спектра системних питань, яких не можна вирішити за допомогою окремих секторальних політик.

Протягом останніх десятиліть теоретичні підходи та практичні заходи регіональної політики зазнали істотних змін. У 50-х роках у західних промислово розвинутих країнах в центрі уваги регіональної політики перебували, як правило, питання подолання регіональних криз, пов'язаних з проблемами окремих галузей, зокрема вугільної, металургійної, суднобудування. Здебільшого застосовувався підхід "згори - донизу", тобто вирішення проблем за допомогою прямих державних інвестиційних вливань у виробничу сферу з конкретними стимулами та пільгами, що були розраховані на підтримку підприємств тієї чи іншої галузі. Цей підхід виявився більш (Франція) чи менш (Італія) ефективним, проте успіх визначався обмеженням конкурентного середовища в середині країни, штучною підтримкою конкурентоспроможності таких підприємств на світовому ринку.

Loading...

 
 

ֳ


...