WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Вдосконалення адміністративно-територіального устрою України -

Вдосконалення адміністративно-територіального устрою України -

Вдосконалення адміністративно-територіального устрою України

Як підтверджує світовий досвід, раціональна адміністративно-територіальна структура країни, адаптована до сучасних вимог ефективного використання природної, господарської та культурної самобутності її окремих частин, демократизації суспільного життя, децентралізації влади, є важливою передумовою забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України, єдності її економічного простору, соціальної стабільності.

Але існуючий адміністративно-територіальний устрій України склався майже 70 років тому за часів Радянської влади і панування командно-адміністративної моделі управління економікою, недостатнього врахування соціальних критеріїв. Тому одним з головних принципів цього устрою було "наближення апарату управління та партійного керівництва безпосередньо до населення і суб'єктів господарювання".

До істотних недоліків такого устрою з його 3-х рівневою структурою (область / АР Крим – район – населений пункт) відноситься її надмірна подрібненість з занадто великими як кількістю адміністративно-територіальних одиниць у межах кожного рівня (відповідно 25 – 490 – понад 30000), так і співвідношеннями між ними.

Так, співвідношення між одиницями першого і другого рівня складає 1 : 20, а з урахуванням міст республіканського і обласного значення 1 : 26. (На початку ХХ сторіччя воно в Україні дорівнювало лише 1 : 11 - дев'ять губерній та 102 повіта, у 1920 р. – 1 : 9, у 1923 р. – 1 : 6). Між одиницями другого та третього рівня це співвідношення складає 1 : 60, а якщо враховувати лише кількість місцевих рад – 1 : 48. Між тим з теорії управління відомо, що воно (особливо в умовах недостатньої фінансової, економічної та адміністративної самостійності середньої та нижчої ланок місцевої влади) малоефективне, коли відповідний суб'єкт має більше 8 - 10 об'єктів управління.

Збереження існуючого адміністративно-територіального поділу унеможливлює проведення сучасної регіональної політики та розкриття потенціалу місцевого самоврядування.

Аналіз історичних, соціальних, економічних, екологічних, географічних, демографічних особливостей окремих частин українського простору обґрунтовує доцільність збереження конституційної триланкової структури адміністративно-територіального устрої країни, але при значному укрупненні кожної ланки.

Що стосується кількості та складу нових адміністративно-територіальних утворень, то (враховуючи підвищення соціальної спрямованості розбудови держави), вони, на нашу думку, мають визначитись, перш за все, такими пріоритетними стратегічними цілями соціальної політики, як рівнодоступність всіх громадян України (незалежно від місця їх проживання) до ресурсів розвитку людського потенціалу, включаючи весь комплекс соціально-культурних закладів по наданню різноманітних послуг (у сфері освіти, культури, медичного обслуговування, торгівлі тощо).

З іншого боку, має враховуватись й межа економічної доцільності функціонування цих закладів, що вимагає певних мінімальних обсягів їх завантаження (тобто відповідної чисельності населення), й неоднаковість частоти попиту на різні види послуг, й необхідність забезпечення оптимальних витрат часу громадянами на їх одержання. Це робить неможливим створення кожного закладу соціально-культурного обслуговування населення в кожному населеному пункті і обґрунтовує певну ієрархічну ступінчастість в розміщенні комплексів цих закладів.

Як свідчать дослідження, всі ці конкуруючі цілі можуть бути ефективно реалізовані у межах систем розселення різного рангу. Такі системи історично склалися (або складаються) в Україні на основі сталих виробничих, трудових, культурно-побутових, рекреаційних взаємозв'язків та спільності тяжіння до центра системи – міста, яке фокусує зазначені вище взаємозв'язки, здійснює їх достатньо розвиненою транспортною мережею та характеризується найбільшою кількістю населення та вищим в системі адміністративним статусом, економічним і соціально-культурним потенціалом.

Базовими видами таких утворень є міжобласні, обласні, міжрайонні та місцеві системи розселення, кожна з яких зорієнтована на надання певного комплексу послуг та відрізняється своїми критеріями функціонування.

Перелік, межі та основні параметри таких систем обґрунтовані (з урахуванням попередніх розробок київських і львівських урбаністів) в проекті Генеральної схеми планування території України. Вона розроблена у 2000 р. на виконання доручення Президента України та відповідної постанови Кабінету Міністрів України інститутом "Діпромісто" (головний розробник) за участю провідних науково-дослідних інститутів та вчених країни. Виходячи з цього, на вищому рівні доцільно сформувати (замість 27 існуючих) 10 адміністративно-територіальних утворень-країв: Центральний (існуючі Київська, Житомирська, Черкаська, Чернігівська області); Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області); Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); Донецький (Донецька і Луганська області); Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області); Західний (Львівська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Чернівецька області); Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області); Автономна Республіка Крим; міста державного значення Київ та Севастополь.

Перші шість формуються на базі найкрупніших міст – мільйонників (Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Одеси), а також значного історико-культурного, наукового та виробничого центру Європейського рівня – м. Львова. Ці головні опорні центри територіальної структури країни з їх потужним соціально-економічним потенціалом мають найбільші шанси акумулювати інвестиції і перетворитись у конкурентноспроможні на європейському просторі вузли суспільно-господарської активності та інновацій, здатні ефективно очолити великі адміністративно-територіальні утворення та стимулювати їх розвиток. Це, зокрема, має забезпечити( як і при укрупненні інших ланок адміністративно-територіального устрою країни) подолання несприятливих тенденцій збільшення просторової диференціації рівнів економічного розвитку та можливостей стандартного соціального забезпечення громадян.

Якщо подивитись на карту України, видно, що в її східній частині ці міста розташовані досить рівномірно, а в західній їх щільність нижче і вони наближені до кордонів країни. Тому центральна частина західної половини України потребує формування центру аналогічного значення, який би взяв на себе (як перелічені вище міста) дублюючу частину столичних функцій щодо надання вузькоспеціалізованих послуг з соціально-культурного обслуговування населення кількох існуючих областей. Аналіз показує, що на роль такого центру перш за все претендує м. Вінниця – найбільше в цій частині України за чисельністю населення, науковим і виробничим потенціалом місто.

Частка цих регіонів в території та населенні України коливається від 9 до 18%, в виробництві ВВП – від 7 до 17%.

Виділення в якості самостійних адміністративно-територіальних одиниць вищого рівня Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя обумовлено їх особливим статусом.

18 з 24 існуючих областей відзначаються периферійним розташуванням своїх центрів, що суттєво знижує якість виконання ними центральних адміністративних, господарських та культурно-побутових функцій для населення (Харків, Одеса, Запоріжжя, Луцьк, Ужгород, Миколаїв, Херсон, Суми та інші).

Як показали дослідження, в таких умовах доцільно формування проміжної (між обласною та районною) ланки систем розселення (міжрайонних). Ці утворення, як правило, складаються з одного чи кількох міст державного, республіканського або обласного значення і груп прилеглих районів та мають населення не менше 150 – 200 тис. чол. (в т.ч. міста-центри 50 тис. чол.)1, площу території переважно 3 – 5 тис. км2, традиційні зв'язки, спільні економічні інтереси тощо.

  • <<
  • 1 2
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...