WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Діалектика співвідношення самоврядування, місцевого самоврядування та державного управління -

Діалектика співвідношення самоврядування, місцевого самоврядування та державного управління -

Діалектика співвідношення самоврядування, місцевого самоврядування та державного управління

При дослідженні будь-якого явища суспільного життя завжди виникає потреба в з'ясуванні його первісного змісту як своєрідної методологічної основи, на якій повинні ґрунтуватися аналіз цього явища та вирішуватися актуальні проблеми його становлення та розвитку. Не можна, очевидно, по-справжньому займатися й проблематикою місцевого самоврядування, теоретичному осмисленню якого повинно передувати дослідження первинної сутності явища самоврядування, що зумовлено потребами наукового обґрунтування основних напрямів і перспектив майбутньої реформи системи територіальної організації влади в Україні, яка має стати підґрунтям нового етапу місцевого та регіонального розвитку. Без урахування закономірностей, принципів функціонування цього явища та його співвідношення з місцевим самоврядуванням і державним управлінням розраховувати на успішне проведення цих реформ не можна. Яскравим підтвердженням цього – недолуга організація влади на місцях, яка є наслідком перманентних реформ інститутів публічної влади, що здійснювались в Україні впродовж останнього десятиріччя без достатнього наукового супроводження.

Річ у тім, що поняття "самоврядування" (синонімами якого є самокерування, самоуправління) є надзвичайно містким і багатогранним поняттям, яке неможливо виразити в одній стислій формулі. Саме тому цим терміном можуть позначатися досить різноманітні явища і процеси суспільного життя. На найвищому рівні теоретичного узагальнення це поняття може вживатися для позначення будь-яких процесів саморегулювання, самоорганізації і самоконтролю, що відбуваються в суспільстві, яке є складною самокерованою системою, здатною до саморозвитку, самовдосконалення. Адже з філософської точки зору суспільство є соціально-організованою формою матерії, яка постійно змінюється, тобто перебуває в русі, який є сутнісним атрибутом, способом існування будь-яких форм матерії, в тому числі й соціальної. Специфіка соціальної форми руху, її відмінність від усіх інших форм руху матерії полягає в тому, що його носієм є насамперед людина як соціальна істота, а його джерелом – властиві суспільству протиріччя. При цьому соціальна форма руху матерії є саморухом у тому смислі, що причини, тенденції, імпульси до її змін, саморозвитку та самовдосконалення містяться в самому суспільстві як соціально-організованій формі матерії. З цих позицій розвиток суспільства як соціальної системи є складним, суперечливим процесом системної самоорганізації, смисл якої полягає в здатності суспільства до саморозвитку, самовідновлення, самовдосконалення відповідно до умов, що змінюються1.

Таким чином, феномен самоврядування є органічною властивістю, яка притаманна суспільству як цілісній динамічній соціальній системі, хоча здатність до самоорганізації, саморегуляції властива й іншим матеріальним системам живої природи. Однак, на відміну від саморегулювання в біологічних системах, соціальне саморегулювання є результатом свідомої, вольової діяльності людини, яка органічно вплетена в систему різноманітних соціальних зв'язків, відносин, що складаються в процесі відтворення її соціальних властивостей як первинного елемента соціальної системи.

Самоврядування є продуктом розвитку суспільства, тобто виникає одночасно із суспільством і розвивається разом із ним. Потреба у самоврядуванні виникла у зв'язку з необхідністю виконання загальних функцій управління, без яких суспільство не може існувати. Прототипом майбутнього самоврядування була елементарна саморегуляція, прояви якої з'являються на самих ранніх стадіях соціогенезису, тобто тоді, коли відбувалося перетворення об'єднань первісних людей у соціальний організм, що розвивався за законами, відмінними від біологічних. Суть такої саморегуляції, яка була необхідною передумовою виживання первісної людини в умовах жорсткого відбору, зводилася до забезпечення життєдіяльності первісної праобщини, дотримання балансу між колективними та індивідуальними інтересами2. Проте це, звісно, було не повноцінне самоврядування, а тільки його зародки. Лише з формуванням соціального буття і соціальної свідомості, а отже, із становленням повноцінного людського суспільства, формується властивість до соціального самоврядування, яка супроводжує його (суспільство) до наших днів.

Розвиток суспільства як складної, самокерованої системи відбувається на основі діалектичної єдності процесів стихійної (об'єктивної) та свідомої (суб'єктивної) саморегуляції. Йдеться про те, що в якості об'єктивних факторів функціонування та розвитку соціального буття завжди виступає система об'єктивних закономірностей, які діють в суспільстві незалежно від волі і свідомості людей. Якщо ці закономірності не усвідомлені і не пізнані людьми, внаслідок чого не враховуються ними в їх діяльності, то таке регулювання суспільних відносин називають стихійним (об'єктивним) управлінням. Його особливістю є те, що в даному випадку впорядковуючий вплив такого регулювання на соціальну систему є серединним результатом взаємодії різних (як конструктивних, так і деструктивних) сил, зокрема, випадкових явищ, процесів. Якщо ж люди в процесі своєї діяльності спираються на пізнані й усвідомлені ними закономірності суспільного буття й спрямовують розвиток суспільства відповідно до поставлених цілей, то в даному випадку має місце свідоме саморегулювання, тобто управління, яке передбачає цілеспрямовану діяльність з метою досягнення відповідних цілей і завдань3.

Саме в цій площині й прихована відмінність між самоврядуванням (самоуправлінням), яке охоплює всі прояви як стихійної, так і свідомої саморегуляції суспільного життя, та управлінням, яке є проявом лише свідомого саморегулювання, що здійснюється заради досягнення відповідної мети. Адже термін "управління" в буквальному смислі означає процес керування, яке завжди передбачає цілеспрямовану діяльність людей по упорядкуванню суспільних відносин, що спрямована на досягнення відповідних позитивних результатів. З цих позицій словосполучення "стихійне управління", яким часом позначаються процеси стихійного саморегулювання, є по суті беззмістовним, оскільки терміни "стихійність" і "управління", із яких воно складається, виключають один одного. Саме тому, очевидно, цілком слушну позицію займають ті автори, які не вважають управлінням безцільні суспільні перетворення4.

Отже, з точки зору співвідношення свідомого і стихійного в регулюванні суспільних процесів поняття "самоврядування" (самоуправління) є ширшим за поняття "соціальне управління", оскільки не всякі прояви соціального саморегулювання можна безапеляційно віднести до управління. Внаслідок цього управління (особливо державне) об'єктивно не може охопити всіх сторін суспільного життя, оскільки чимало його аспектів, як зазначалося вище, регулюється шляхом стихійної (об'єктивної) саморегуляції, яку, на наш погляд, аж ніяк не можна назвати управлінням. Адже цілком очевидним є те, що стихійне саморегулювання може містити в собі як конструктивний, творчий, так і певний деструктивний, руйнівний потенціал, який спрямований на зміну існуючої системи самоорганізації суспільства. В силу цього навряд чи можна, наприклад, назвати управлінням такі форми соціального саморегулювання як війни, революції, повстання та інші соціальні конфлікти, в результаті яких відбувається розв'язання існуючих суперечностей в суспільстві.

Підводячи певні підсумки, можна зазначити, що самоврядування (самоуправління) є загальносоціологічною категорією, яка може застосовуватися для характеристики будь-яких проявів саморегулювання, самоорганізації, самоконтролю, які об'єктивно притаманні будь-якому суспільству як цілісній динамічній соціальній системі, де відбуваються процеси управління. Оскільки суспільство як універсальна самокерована соціальна система складається із ієрархії підсистем різної природи, здатних до саморозвитку, то самоврядування є формою саморегулювання, самоорганізації не лише суспільства в цілому, а й інших соціальних спільностей людей (територіальних спільнот та інших колективів людей), в процесі якого забезпечується збереження їх цілісності, якісної специфіки та їх відтворення і саморозвиток. Тож не дивно, що поняття "самоврядування", яким можуть позначатися далеко неоднозначні явища і процеси суспільного життя, досить часто трактується в широкому і вузькому значеннях.

В широкому розумінні всеохоплюючою формою самоорганізації суспільства можна розглядати насамперед державу, яка виникла як продукт суспільного розвитку і жодною мірою не є силою, нав'язаною суспільству зовні. У такому значенні самоврядування є відображенням такої форми самоорганізації суспільства, за якого функції управління здійснює держава, забезпечуючи при цьому цілісність суспільства та його стабільне і нормальне функціонування.

Саме у такому контексті термін "самоврядування" (selfgovernment), починаючи з кінця ХVІІІ ст., використовується для характеристики англійського державного ладу як самоврядної через парламент нації, хоча останній і не зустрічається в англійському законодавстві5. Вбачаючи зв'язок між самоврядуванням і такими поняттями як "демократія" і "народовладдя", тогочасні дослідники, зокрема, вважали, що в широкому розумінні самоврядування має місце скрізь, де уряд обирається і повністю залежить від народу6. Отже, у даному випадку під самоврядуванням розуміється по суті державне управління, здійснюване державою як самоврядною організацією, в структурі якої функціонують демократично обрані представницькі органи.

Під таким самим кутом зору аналізувалось явище самоврядування і в радянській суспільно-політичній літературі, яке поділялось на відповідні типи залежно від характеру способу суспільного виробництва. Так, наприклад, вважалось, що кожній суспільно-економічній формації був властивий свій тип самоврядування, особливості якого виводились із соціально-економічної й класової структури суспільства. Зокрема, виділялось самоврядування в первісному, рабовласницькому, феодальному, буржуазному та соціалістичному суспільстві. При цьому в якості самоорганізації всього народу розглядалася лише соціалістична держава, на зміну якій мало прийти комуністичне громадське самоврядування. Всі інші історичні типи держави (рабовласницька, феодальна, буржуазна) розглядались виключно як самоврядування панівних класів, оскільки вважалось, що у суспільстві, розділеному на класи з протилежними інтересами, остання є державою панівних в економічному, а отже, й політичному відношенні класів, машиною для придушення пригнобленого, експлуатованого класу.

  • <<
  • 1 2 3
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...