WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA -

... , , ,

̳ . → Нові методи і форми партнерських відносин громадських організацій з органами публічної влади -

Нові методи і форми партнерських відносин громадських організацій з органами публічної влади -

Нові методи і форми партнерських відносин громадських організацій з органами публічної влади

Залучення громадськості до співпраці з органами державної влади та місцевого самоврядування є необхідною умовою прозорості та більшої ефективності їх діяльності. В багатьох розвинутих демократичних країнах органи влади використовують різноманітні форми взаємодії з громадянським суспільством. Особливе значення це має на місцевому рівні, тому, що саме там влада найбільш наближена до населення, з яким повинна тісно та плідно співпрацювати.

В зарубіжних країнах, які мають багатолітній і, навіть, столітній досвід взаємодії органів влади з громадськістю ці технології вже дістали подальшого розвитку. Зараз на їх основі формуються нові форми та засоби залучення громадськості до спільного з владою вирішення існуючих проблем; органи влади залучають громадськість для покращення своєї діяльності, особливо при наданні послуг населенню та при вирішенні виникаючих проблем у окремих громадян (розгляд скарг і таке інше).

Розглядаючи нові форми такої співпраці можна виділити 5 основних з них:

  • омбудсмени та центри громадської активності;

  • спільне створення та надання послуг;

  • волонтерство;

  • інституціалізація ролі громадськості у процесі прийняття рішень;

  • структури для захисту інтересів громадян.

Використання цих форм співпраці влади з громадськістю корисні як для владних структур, так і для громадських об'єднань й окремих громадян. Є доцільним розглянути їх більш детально.

1. Омбудсмени і Центри громадської активності.

Омбудсмен - нововведення, запозичене зі Скандинавії – це нейтральна особа, яка наймається урядом та служить для того, щоб допомогти громадянам в одержанні відповідей на їхні запити чи скарги щодо діяльності влади, а, іноді, й діяльності приватних підприємств. На підставі їхньої незалежності, омбудсмени працюють на користь громадян, без побоювання гніву з боку влади.

Центри громадської активності.

Функція центрів громадської активності може бути описана як адміністративні омбудсмен-офіси з однією різницею – особлива увага приділяється скаргам на діяльність приватних підприємств. Центри громадської активності особливо важливі на місцевому рівні. У США громадяни можуть звертатися зі скаргами і запитами щодо фактично будь-якої послуги, яка надається місцевою владою, за винятком служби громадської безпеки, для якої існує окремий процес скарг. Коли скарга чи запит отримані, Центр громадської активності через мережу Internet відсилає її до відповідного міському відділу, у такий спосіб забезпечуючи функцію "clearinghouse" для тих громадян, які не знають як працювати з міською бюрократією та вимагати реалізації своїх прав.

Окрім вказаних видів діяльності Центр громадської активності, також, "тримає руку на пульсі" відомчих відповідей на кожну проблему, кожен запит і кожну скаргу та інформує громадян щодо шляху вирішення їх питань. Після завершення розгляду проблемного питання відповідним відділом міської ради, центр посилає громадянину листівку, що вимагає дати оцінку відповіді відділу.

Інститут омбудсмена і центри ділової активності можуть бути ефективним інструментом у вирішенні як скарг громадян, так і їх проблем в цілому.

Основними характеристиками інституту омбудсмена є:

  • відкритість;

  • демократичність і незалежність;

  • безоплатність та доступність звернення до омбудсмена;

  • відсутність формалізованих процедур розгляду скарг і звернень;

  • гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини в державі.

В Україні, на наш погляд, не існує дійсно розвиненого, сформованого інституту омбудсмена. Майже єдиним омбудсменом України є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Це передбачено ст. 101 Конституції України. Основні повноваження Уповноваженого з прав людини закріплені у відповідному Законі України від 23 грудня 1997 року. Якщо зробити їх аналіз, то стає зрозумілим, що одна людина просто не в змозі їх виконати. Для того, щоб реально захищати інтереси та права громадян усієї країни необхідно мати омбудсменів не тільки в кожному регіоні, а й в кожному місті. Цю думку підтверджують і висловлювання фахівців та науковців: "Населення України складає приблизно 50 млн. жителів. Упродовж 1999 р. уповноважений ВРУ з прав людини отримав понад 10000 скарг від громадян (включаючи жителів регіонів). Відсутність регіонального омбудсмена є суттєвою вадою української демократії. створення інституту регіонального омбудсмена відповідає потребам сьогодення. Діяльність регіонального омбудсмена має бути сфокусована на захисті прав людини і громадянина від не правових дій або без дії локальних органів державної влади".

Потребу мати своїх представників на місцях відчув і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини: у 2003 році був прийнятий закон, відповідно до якого з 1 січня 2004 року Уповноважений у межах виділених коштів призначає своїх представників, в тому числі представників у кожній області та Автономній Республіці Крим. При цьому, організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджується Уповноваженим. Але зрозуміло, що бюджетна обмеженість все рівно не дозволить інституції Уповноваженого задовольнити потреби захисту громадян.

На нашу думку, необхідно, щоб омбудсмен на місцевому рівні обирався на загальноміських виборах або міською радою. Це передбачено і модельним Положенням "Про місцевого захисника", розробленим Інститутом місцевої демократії. Враховуючи новизну зазначеного питання для України слід надати основні постулати зазначеного Положення:

"З метою більш повного забезпечення захисту законних інтересів та особистих прав членів територіальної громади, поряд із конституційно визначеними судовими й правоохоронними органами, у територіальній громаді запроваджується інститут Місцевого захисника (місцевий омбудсмен).

1. Місцевий захисник є органом досудового захисту прав і інтересів членів територіальної громади і юридичних осіб у територіальній громаді.

2. Місцевий захисник – юридично повноважна особа, що обирається жителями прямим таємним голосуванням винятково для захисту особистих прав громадян, які передбачені Конституцією, чинним законодавством України, Статутом територіальної громади та цим положенням.

3. Правовий статус Місцевого захисника співпадає із правовим статусом місцевого (міського, селищного, сільського) Голови.

4. Місцевий захисник діє на підставі і відповідно до Конституції й законодавства України, а також способом і в межах повноважень, передбаченими Статутом територіальної громади та / або цим Положенням.

5. Місцевий захисник здійснює свою діяльність незалежно від державних органів і посадових осіб, так само як і від органів і посадових осіб місцевого самоврядування, і підзвітний лише місцевій територіальній громаді.

6. Діяльність Місцевого захисника доповнює існуючи заходи й способи захисту конституційних прав громадян, не скасовує їх і не тягне перегляду чи обмеження компетенції правоохоронних органів.

7. Місцевий захисник обирається на той же термін, що і місцева рада. Його повноваження не можуть бути припинені чи обмежені у випадку довгострокового припинення повноважень місцевої ради і її розпуску...

15. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Місцевий захисник, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу.

16. Місцевий захисник здійснює свою діяльність у координації й співпраці з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та його представниками в областях і АР Крим".

Слід зазначити, що не тільки бюджетна обмеженість, як було зазначено вище, заважає ефективному функціонуванню інституту омбудсмена в Україні. Проблема полягає в тому, що повна фінансова залежність від держави не дозволяє омбудсмену бути повністю незалежним, хоча саме незалежність - це головна умова діяльності омбудсменів.

Ще одна проблема – це призначення омбудсменів державою та її органами. Незважаючи на те, що в деяких країнах омбудсмени призначаються урядом, для України ця практика, на наш погляд, не буде ефективною. На регіональному та місцевому рівні омбудсмени мають обиратися громадою. Тільки в цьому випадку вони дійсно будуть захищати права громадян на незалежній основі. Це ще є важливим і тому, що однією з функцій омбудсмена є контроль за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування.

Що стосується джерел фінансування, то, на нашу думку, їх повинно бути декілька:

  • фінансування з державного або місцевого бюджету, оскільки омбудсмен виконує деякі державні функції, в першу чергу - забезпечення прав і свобод громадян;

  • благодійні внески від громадян;

  • гранти від міжнародних та національних організації, громадських об'єднань тощо.

Що стосується Центрів громадської активності, то в Україні їх як таких не існує. Враховуючи те, що зазначені Центри, за своїм призначенням та сферою діяльності подібні діяльності омбудсмена то, виправданим було б їх поєднання. Тобто, в Центрі громадської активності, де повинен бути штатний юрист, який надавав би безкоштовну юридичну консультацію громадянам міг би знаходитись і омбудсмен. Це б не тільки допомагало скоординувати їх роботу, а й спільно вирішувати питання забезпечення прав і свобод громадян.

2. Спільне виробництво та надання послуг.

Замість того, щоб бути тільки користувачем послуг, окремі громадяни та групи громадян об'єднуються з органами влади у спільне створення та надання послуг. Таким чином представники влади та громадськість формують характер і очікувані результати послуг.

Хоча це впливає на всі рівні влади, спільне виробництво послуг найбільш важливе саме на місцевому рівні, де існує декілька класичних прикладів спільного виробництва. Це запобігання злочинам через створення груп захисту громадського правопорядку, який не може бути ефективним без залучення громадськості, а також наведення чистоти та порядку на вулицях міст, сіл та селищ, створення парків, місцева освіта, культура тощо.

Зазначена форма залучення громадськості з боку влади зараз в Україні майже не використовується, хоча вона починає все більше впроваджуватися в розвинених демократичних країнах. Також, слід зазначити, що вона мала своє втілення у життя на території нашій країни у часи радянської влади. Ті форми, які використовувалися тоді, зараз тільки починають розвиватись у зарубіжних країнах. До таких форм, що застосовувала радянська влада належать: добровільні народні дружини (всім відомі ДНД), так звані "суботники" тощо.

Зараз вже назріла необхідність поновити цю практику тому, що вона є показником реальної взаємодії влади, особливо на місцевому рівні та громадськості. На сучасному етапі ця форма має тільки одну різницю – люди роблять це не за вказівкою з верху чи від безпосереднього керівника (як це було раніше), а на основі укладеної з органом влади угоди, яка може передбачати фінансову підтримку з боку органу влади такої громадської діяльності.

  • <<
  • 1 2
  • >>
Loading...

 
 

ֳ


...