WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Системи стрілецької зброї та засобів ближнього бою Збройних Сил та НГУ - Курсова робота

Системи стрілецької зброї та засобів ближнього бою Збройних Сил та НГУ - Курсова робота

Вдосконалення стрілецького озброєння продовжувалося у ході Великої Вітчизняної війни. Намітилися тенденції його подальшого розвитку.

Система стрілецького озброєння, як гармонійне поєднання певного, строго необхідного комплексу засобів озброєння піхоти, які взаємно додають одне одного, забезпечує їй спроможність рішення бойових задач на різних етапах бою. Тому надалі у основу побудови системи стрілецького озброєння повинні були покладатися ті головні завдання, які мала виконувати у ході бою піхота.

Бойовий устав піхоти (1942 рік), створений на підставі досвіду першого року Великої Вітчизняної війни, так визначав найбільш важливі завдання піхоти у бою: "Піхота виконує основну і найбільш важку задачу - знищення противника у ближньому бою. Рішуче просунення піхоти у наступі та упорний опір в обороні вирішує результат бою. Тільки піхота спроможна захопляти і міцно утримувати за собою місцевість". "Вогонь, маневр та рукопашний двобій - основні засоби дії піхоти".

Оскільки ближній бій є головною задачею піхоти, її озброєння у першу чергу повинне бути найкращим чином пристосоване до умов ближнього бою.

Якщо до Великої Вітчизняної війни існувала тенденція збільшення дальнобійності стрілецького озброєння, то вже у перший її період з'явилася зворотна тенденція - до скорочення дальності стрільби стрілецького озброєння. У відношенні індивідуальної зброї вона обумовлювалась чисельним зростанням кількості кулеметів, вогонь яких по груповим цілям на великих відстанях був більш ефективним. Що стосується кулеметного вогню, то ця тенденція виявилась наслідком значного збільшення щільності артилерійського та мінометного вогню, а також розвитку інших могутніх бойових засобів (танків, авіації).

Бойовий устав піхоти передбачав наступні дальності стрільби для стрілецького відділення (як у наступі, так і в обороні):

  • ручний кулемет - з 800 м;

  • відмінні стрільці - з 600 м;

  • усі стрільці - з 400 м.

Стрільба найбільш дальнобійного засобу стрілецького озброєння нормального (звичайного) калібру - станкового кулемета - обмежувалась дальністю 800-1000 м. "Кулеметне відділення веде дійсний вогонь на 1000м; але краще вести несподіваний вогонь з дистанції 600 м та ближче". Щоправда, у період війни малися чисельні приклади використання вогню станкових кулеметів і на більших відстанях (дії у горах, подолання водних перешкод та іш.), але і у цих особливих випадках дальність стрільби не перевищувала 2000-3000 м.

Тобто, виявилася невиправданою передвоєнна тенденція надмірного збільшення дальності вогню станкових кулеметів (до 5000 м), а також і стрільба із них з закритих позицій.

Зниження дальності вогню станкових кулеметів природно дозволило, по-перше, скоротити номенклатуру патронів (виключивши патрон з важкою кулею), оскільки легка куля забезпечувала стрільбу до 3500 м; по-друге, знов стало питання про доцільність заміни важкого кулемета "Максима" більш легким та сучасним зразком.

Прийнятий на озброєння напередодні війни станковий кулемет ДС не був освоєний військами, не отримав їх визнання з приводу цілого ряду недоліків(випадіння куль з гільз під час стрільби; випадки розриву патронів у ствольній коробці; нестійкість станку; недостатня живучість деяких деталей) і він був знятий з виробництва у 1941 році.

Проблема заміни кулемета "Максима" більш сучасним була вирішена у 1943 році конструктором П.М.Горюновим, який зробив у співробітництві із П.П.Горюновим та В.В.Воронковим станковий кулемет СГ-43, більш простий та легкий (44,5 кг) з повітряним охолодженням та металевою стрічкою.

Кулемет СГ-43 за бойовими характеристиками та показникам надійності не поступався кулеметові "Максима" та отримав визнання військ. Однак станок кулемета виявився незручним у експлуатації та не забезпечував стабільності бою, а сам кулемет мав недостатню живучість (25 тисяч пострілів). Ці недоліки були усунені у 1945 році.

Ручний кулемет ДП на початковому етапі війни виправдав надії, які на нього покладалися. Разом з тим були виявлені і деякі його недосконалості: недостатня міцність сошок та ненадійне їх кріплення; знижена живучість бойової пружини (внаслідок розташування її безпосередньо під стволом та нагріву під час стрільби) та інших дрібних деталей (викидувача, його пружини, бойку, ударника та відбивача); велика "мертва" вага магазину та мала його місткість. Кулемет був модернізований у 1944 році О.І.Шиліним та отримав найменування ДПМ.

Цей кулемет за своїми характеристиками переважав німецькі єдині кулемети МГ-34 та МГ-42 у ручному варіанті. Однак, він так же, як і станковий кулемет, не відповідав швидко зрісшей мобільності піхоти.

Станковий кулемет був виділений у розряд важкого озброєння піхоти. Під час розташування бойових порядків тактико-технічні показники станкових кулеметів, що стояли на озброєнні, примушували використовувати їх у наступі, як правило, у других лініях на фланзі бойових порядків, замість висунення їх у передові лінії.

В зв'язку з цим постало питання про ротний кулемет, достатньо легкий для використання у першій лінії наступаючої піхоти та, разом з тим, достатньо потужний, щоб у якийсь мірі виконувати обов'язки станкового кулемета. Для цих цілей був застосований ручний кулемет із стрічковим живленням. Конструктори П.П.Поляков та А.А.Дубинін, на чолі з інженером О.І.Шиліним пристосували ручний кулемет ДПМ під стрічкове живлення (під гвинтівочний патрон). Він був відпрацьований під час війни, але прийнятий на озброєння лише після її закінчення під назвою "7,62-мм ротний кулемет зразка 1946 року".

Однак це не вирішувало проблеми створення ручного кулемета як головної автоматичної зброї стрілецького відділення та взводу. При гвинтівочному патроні нормального калібру вагу ручного кулемета із боєкомплектом у 300 патронів при будь-якому живленні неможна було отримати нижче 20 кг, а у бойовому положенні зі 100 патронами - нижче 12-15 кг, що внаслідок значно зрісшої рухомості піхоти па полі бою більш придатне для ротного кулемета, ніж для зброї відділення та взводу. Для полегшення та зменшення габаритів ручного кулемета потрібний був інший шлях. З 1943 року почалось відпрацювання зброї взводу (у тому рахунку і ручного кулемета) під патрон зменшеної потужності (патрон зразку 1943 року).

Великокаліберний зенітний кулемет ДШК на потязі всієї війни успішно використовувавсь для захисту рухомих та нерухомих об'єктів. Під час його бойової експлуатації були виявлені окремі мінуси (недостатня живучість дрібних деталей, незручність універсального станку, ускладнена заміна стволу та ін.), які були усунені під час модернізації кулемета.

Зчетверена зенітна установка з кулеметів "Максима" на початку війни застосовувалась для оборони міст та інших важливих об'єктів. Надалі у зв'язку з броніюванням літаків, 7,62-мм кулеметні установки поступаються місцем великокаліберним системам.

Що стосується індивідуального озброєння піхоти, то основним зразком такого озброєння на початку Великої Вітчизняної війни були магазинна гвинтівка та карабін. Наприкінці війни перевага віддавалася карабіну, завдяки його маневреним якостям, та зручності дій в ускладнених умовах (на 340 мм коротше та на 0,4 кг легше гвинтівки). Він був модернізований у 1944 році (введений невід'ємний багнет та інші дрібні змінення).

Під час війни самозарядна гвинтівка не набула загального визнання військ з приводу присутності характерних недоліків (складність устрою, необхідність більш ретельного уходу, ніж за магазинною гвинтівкою, недостатня надійність дії в складних умовах бойових обставин). Але і були виявлені її переваги: за потужністю вогню вона дорівнювала двом магазинним; дозволяла спостерігати за цілями, на відвертаючи уваги на перезарядження, тощо.

У ході Великої Вітчизняної війни остаточно визначилось місце пістолета-кулемета, як основного виду стрілецького озброєння. Перші ж бої показали, що пістолет-кулемет є грозною зброєю ближнього бою, особливо в умовах ночі, туману, лісистої та нерівної місцевості, а також у боях за населені пункти. Однак, тактико-технічні вимоги до нього швидко змінювались.

ПП-41 задовольняв вимогам по бойовим якостям (кучність бою, пробивна спроможність, дальність дійсного вогню), але мав ряд зауважень збоку військових частин, головним чином у відношенні маневрених та експлуатаційних якостей: велика вага зброї і особливо магазинів (вага ПП-41 із носимим боєкомплектом близько 9 кг), недостатня портативність, особливо для повітрянодесантних та спеціальних військ; незручність у носінні та під час переповзань із приєднаним магазином; ускладнене замінювання магазинів, особливо вночі або у русі; відсутність взаємозамінювальності магазинів та чуйність їх до забруднення і до ударів; надто високий темп стрільби; самовідкривання затворної коробки та можливість втрати затвору; випадкові постріли при вдарі прикладом о землю. Крім того, при швидкому звеличенні потреби у пістолетах-кулеметах стало очевидним, що ПП-41 недостатньо економічний: на виробництво потребуються велики затрати праці, великий розхід металу при обробці (60-70% від "чорної ваги"), що при масовому застосуванні ПП грало первісну роль.

Щоб добитися його покращення, барабанний магазин ПП-41 був замінений коробчатим (на35 патронів), але це не усунуло більшості з решти недоліків, та у 1942 році був об'явлений конкурс на розробку нового зразку пістолета-кулемета, більш легкого (з носимим боєкомплектом 6 - 6,5 кг), портативного, зручного для використання усіма родами військ, із легкозмінним магазином, надійного за будь-яких умов бойової служби, більш простого та економічного у виробництві, але не поступаючогося ПП-41 за бойовими якостями.

У конкурсі взяли участь конструктори І.К. Безручко-Висоцький, В.А.Дегтярьов, А.А.Зайцев, С.А.Коровін, Н.В.Рукавішніков, А.І.Судаєв, Г.С.Шпагін та ін. Протягом 1942-43 р.р. було проведено кілько конкурсних випробувань. В останніх брали участь два зразка: ППС (конструкції Судаєва) і ППШ-2 (конструкції Шпагіна). Обидва зразка витримали випробування, але пістолет-кулемет Судаєва мав ряд переваг та був прийнятий на озброєння Радянської Армії, отримавши назву ПП-43 або ППС.

ПП-43 у порівнянні з ПП-41 був легше (із спорядженим магазином 3,3 замість 3,94 кг), коротше (820 замість 840 мм), із зниженим темпом стрільби (650-700 замість 1000-1100 постр./хвил.), технологічнише (більш широко застосована штамповка) та універсальніше: відсутність кожуха на стволі та наявність складаючогося металевого приклада забезпечували спроможність стрільби з танків, а також застосування у повітряно-десантних та спеціальних військах.

Loading...

 
 

Цікаве